«Життя – це всі кольори в одному, в усій їх яскравості».
Як часто ви замислюєтесь про те, чи може хоча б один день бути ідеальним? Ідеальним від початку і до його звичного кінця, коли годинник пробиває дванадцяту і переходить до іншого і вже, напевне, не такого ідеального дня? А як часто у вас ставалися такі дні? Ставалися, взагалі?
Головні герої роману, такі молоді, розумні та вродливі, випадково зустрічаються на виступі шкільної дзвіниці, за крок до вічної безодні. Що змусило кожного з них прийняти настільки жахливе рішення? Чи зможуть вони змінити і врятувати один одного? Автор роману майстерно, без жодного натяку на моралізування доводить, що наше життя – це всі кольори в одному, в усій їхній яскравості, що жодна хвороба – ані фізична, ані психічна – не може бути приводом для навішування клеймування, що нас здатні врятувати лише співчуття та любов до близьких.
Ця історія здається, на перший погляд, дуже життєрадісною та легкою, зважаючи на її яскраву «чудову» назву та таку гарну блакитну обкладинку, яка вже тільки цим манить до прочитання. Але скільки разів потрібно натрапити на обкладинкові граблі, аби зрозуміти, що зовнішній вигляд ніколи – НІКОЛИ – не бути відповідати тому, що ми бачимо зовні.
Так сталося і на цей раз. Беручи до рук та серця цю книжку, я очікувала відпочинку від важкої літератури, де підіймаються глобальні та високі питання і просто насолодитись сучасним романом сучасного письменника. І, вкотре, втрапила у ту ж пастку, що створила собі сама: у пастку упередженої думки.
Це не легкий роман, не проста історія, де всі літають у рожевих хмаринках та веселках, верхи на фантастичних єдинорогах, ні. Це важка, доросла, трагічна історія, яка з першого ж рядка захоплює кожного, хто її знайде.
Вона не яскрава, аж ніяк. Вона – сумна. Дивна. Захоплююча. Тепла. Страхітлива. Магічна. Мила. Справжня. Затишна. Романтична. Гнітюча. Чудова. І просто така схожа на всі і не схожа ні на кого.
Вона вдаряє під дих і кружляє по мрійливим краєвидам. Спопеляє та відроджує. Надихає та розчаровує. Вона – все у нічому. Вона світло – в усій його туманній яскравості. Вона як Фенікс, що згорає, залишаючи після себе лише попіл, і який відроджується з цього ж попелу у найкращу версію самого себе.
Головний герой – Теодор Фінч – це та людина, з якою мрієш просто бути знайомим, незважаючи на те, як він описаний у книжці. Так, його не люблять, називають фріком та просто обходять десятою дорогою, але він такий унікальний, що закохатися у нього - це справа декількох сторінок. Він втілення усього фантастичного, чим може бути наділена людина, але у нього є місця злому, які він не може перетворити у щось сильне та нездоланне. І, як казала Ультрафіолет ІноМаркі:
«Я хотіла б жити в світі, побудованому Теодором Фінчем».
С перших же рядків Фінч став мені не просто черговим героєм чергової історії – він став мені справжнім другом. Другом, який підіймає настрій, надихає, допомагає, слухає, чекає, кружляє та дивує. Це неймовірна людина, у яку не просто віриш, а якій довіряєш. Понад усе.
«Послухай, більшу частину життя я прожив з клеймуванням. Я фрік. Я псих. Від мене одні неприємності. Я задира. Я підставляю людей і постійно підводжу їх. І не надумайте сердити Фінча, що б ви там не робили. Коли він не в настрої, це небезпечно. А ще він може ставати злим. І непередбачуваним. Чи взагалі божевільним. Але я не колекція симптомів. І я не жертва виховання неадекватних батьків або, тим більше, деяких паршивих хімічних реакцій в організмі. Я не проблема, не діагноз, не хвороба. Я людина. Я - особистість".
Інший головний герой історії – дівчина, Вайолет «Ултрафіолет ІноМаркі» Маркі, - вона така собі звичайна популярна дівчина, у котрої є все і яку люблять усі. Лише не вона. Після катастрофи, що сталася декілька місяців тому, вона змінилася та зламалася, втративши жагу до життя, сестру, та найголовнішу людину у своєму житті – себе. Але вона намагається продовжувати жити, насправді намагається, хоч їй це не завжди вдається.
Зазвичай, ведення історії від імені одразу двох героїв – це провальна ідея, тому що розкрити наміри та характери цих героїв майже не вдається. Але не в цей раз. Дженніфер Нівен так маневрує переходами від Фінча до Вайолет, що ти навіть не встигаєш кліпнути очима.
Важко писати щось суттєве про цю історію, тому що вона проста і дуже складна водночас. Вона дуже надихаюча та надзвичайно гнітюча. Я абсолютно повністю рекомендую читати цю книжку усім, хто зневірився, втратив себе та будь-який інтерес до власного життя, але застерігаю вас: тим, хто бореться із депресією або іншими проблемами ментального характеру – будьте обережні. Історія дарує радість та любов до усього, що нас оточує, але робить це у жорстокий спосіб. Її неможливо читати, якщо у вас усе добре і ваше життя осяяне сонцем та блискітками зірок. Для читання «Усі яскраві місця» потрібно налаштовуватись.
Ця історія піднімає важку проблему психічного здоров’я, яке у нашому суспільстві поки що не сприймають за важливе. Але воно важливе! Воно відповідає і за фізичний стан, і за емоційний, і за усе, що робить людину – людину. І над цим не потрібно глузувати. Ніколи і нізащо.
Ох, це так складно. Так складно… Вкотре, книжка розбиває мені серце, але одразу ж збирає його докупи, тому що ця історія назавжди буде частиною мене. Вона неймовірна.
Неймовірно чудова книжка, яку я залюбки читатиму знову. З перервою у багато часу, але я повернуся до неї і, мабуть, не один раз. Я повернуся до свого друга, Фінча та його чудового світу, який він створив для мене (і для усіх вас, окремо) своєю уявою.
«Чудово – дивовижне слово. І вживати його потрібно частіше».
І пам’ятайте: що б не ставалося у вашому житті, що б ви не відчували, життя – це усі кольори в одному, в усій їх яскравості. І хай там що, але десь, чи колись, є чи буде та людина, для якої ви і є усіма кольорами в одному.
Піклуйтеся про своє ментальне здоров’я, воно відповідає за усе. Ваш розум важливий. Ви – важливі. І ви – ЧУДОВІ!
КМ Букс любить вас просто за те, що ви – це ви і за те, що ви є.
- Я дізнався, що в світі існує добро. Якщо, звичайно, ретельно його шукати. Я зрозумів, що не кожна людина розчаровує, включаючи і мене самого, і що пагорб заввишки триста вісімдесят три метри дає відчуття куди гостріше, ніж дзвіниця, якщо тільки з тобою стоїть саме та людина, яка тобі потрібна.