онлайн-журнал про книги та літературу
ПРО КНИЖКУ
Книжка Вільяма Ширера «Злет і падіння Третього Райху. Історія нацистської Німеччини» — це монументальне дослідження найнебезпечніших подій ХХ століття. Нині, коли після закінчення Другої світової війни минуло понад 70 років, нам здається неймовірною та загроза, яку несли у світ Гітлер і його імперія. Багаторічна робота з першоджерелами, особисті спостереження автора за підйомом нацистської Німеччини, 485 тонн документів від Міністерства закордонних справ Німеччини, безліч щоденників, записів телефонних розмов, ретельно збережених німцями, — усе це стало основою масштабної праці Вільяма Ширера. Поєднання особистих спогадів та історичних фактів вирізняє цю книжку з-поміж решти праць, присвячених історії нацистської Німеччини.
У першому томі дослідник подає максимально об’єктивну інформацію про зародження Третього Райху, політичний зліт Гітлера, детально описує всі згубні кроки, які призвели до війни, і зрештою показує, як польська війна переросла у Другу світову.
У другому томі Ширер проводить читача всіма віхами Другої світової війни: подає об’єктивну хроніку перших військових перемог і втрат, аналізує переломний момент у війні, описує «новий порядок», встановлений нацизмом, і з максимальною точністю доводить свою розповідь до падіння Німеччини у вогненну прірву.
Це видання – одна з найґрунтовніших історичних праць про нацистську Німеччину. Вільям Ширер поєднав особисті спогади з даними офіційних документів нацистської Німеччини та щоденниками міністра пропаганди Йозефа Ґеббельса, генерала Франца Гальдера, міністра закордонних справ Італії Ґалеаццо Чіано.
ПРО АВТОРА
Вільям Ширер (1904-1993) — американський журналіст, військовий кореспондент та історик. Із 1925 року робив репортажі з нацистської Німеччини. Автор понад 12 праць, присвячених Другій світовій війні та її передумовам, зокрема книжок «Берлінський щоденник» (1941), «Крах Третьої республіки» (1969). Його книжка «Злет і падіння Третього Райху» (1960) вважається однією з найважливіших праць із новітньої історії за визначенням New York Times. Видання нагороджено премією National Book Award.
Початок нацистської міжнародної політики
«Це не було перемогою, оскільки не було ворогів», — ділився спостереженнями Освальд Шпенґлер, коментуючи те, як легко Гітлер захопив і нацифікував Німеччину у 1933 р. «Це захоплення влади, — раніше того ж року писав автор “Присмерку Європи”, — я з поганими передчуттями щодня спостерігаю, як його вітають з великим галасом. Краще відкласти ці вітання до того дня, коли будуть якісь реальні успіхи, я кажу про сферу міжнародної політики. Ні про яку іншу».
Філософ-історик, який на коротку мить був кумиром нацистів, до того, як нагромадилися взаємні розчарування, був занадто нетерплячий. Гітлеру, перш ніж вирушати на завоювання світу, треба було завоювати Німеччину. Але одразу ж, як його опонентів було ліквідовано (чи вони самоліквідувалися), він взявся за те, що завжди цікавило його найбільше — міжнародні справи.
Становище Німеччини на світовій арені навесні 1933 р. навряд чи могло бути гіршим. Третій Райх був дипломатично ізольований і військово-безсилий. У цілого світу викликали відразу нацистські зловживання, особливо в переслідуванні євреїв. Сусіди Німеччини, зокрема Франція і Польща, були ворожі й підозрілі, і вже у березні 1933 р., після польської військової демонстрації у Данциґу, маршал Пілсудський натякнув Франції на бажаності спільної превентивної війни проти Німеччини. Навіть Муссоліні, удаючи назовні, що він вітає виникнення другої фашистської сили, насправді не був у захваті від приходу Гітлера до влади. Фюрер країни, яка потенційно значно сильніша за Італію, міг невдовзі посунути дуче з арени. Налаштований на пангерманізм Райх матиме свої плани на Австрію і Балкани, на які італійський диктатор вже заявив свої права. Вороже ставлення до нацистської Німеччини з боку Радянського Союзу, що від 1921 р. був єдиним партнером республіканської Німеччини, було цілком зрозумілим. У Третього Райху зовсім не було друзів у цьому ворожому світі, і він був беззбройний чи відносно беззбройний, у порівнянні зі своїми добре озброєними сусідами.
Тож нагальні стратегія і тактика Гітлерової міжнародної політики були продиктовані важкими реаліями слабкого та ізольованого становища Німеччини. Але, за іронією долі, із цієї ситуації випливали істинні цілі, у яких сходилися найзаповітніші бажання Гітлера і переважної більшості німецького народу: позбутися кайданів Версальської угоди, не спровокувавши санкцій, переозброїтися, без ризику оголошення війни. Лише досягнувши цієї подвійної мети, Гітлер матиме свободу і військову силу, аби взятися за виконання дальших кроків у зовнішній політиці, цілі і методи якої він дуже відверто і докладно описав у «Моїй боротьбі».
Очевидно, що першочергово треба було збити з пантелику супротивників Німеччини в Європі, проповідуючи роззброєння і мир і водночас зазначаючи для себе слабкі місця їх колективної оборони. 17 травня 1933 р. Гітлер виступив у Райхстазі з «Промовою миру», однією з найбільш славетних за всю його кар’єру, шедевром оманливої пропаганди, що глибоко зворушила німецький народ і об’єднала його в підтримці фюрера, а також справила глибоке і позитивне враження на зовнішній світ. За день до цього Президент Рузвельт розіслав емоційне звернення до лідерів сорока чотирьох держав, окреслюючи плани і сподівання США на роззброєння і мир і закликаючи відмовитися від наступального озброєння: бомбардувальників, танків і пересувної важкої артилерії. Гітлер швидко відреагував на цей виклик американського Президента і використав його з максимальною користю для себе.
Пропозиція Президента Рузвельта, про яку я дізнався минулого вечора, заслуговує на найщирішу подяку з боку німецького уряду. Наш уряд готовий погодитися із цими методами подолання міжнародної кризи... Пропозиція Президента — як струмінь заспокоєння для всіх тих, хто бажає співпрацювати заради досягнення миру... Німеччина повністю готова відмовитися від наступальної зброї, якщо озброєні держави, зі свого боку, знищать свою наступальну зброю... Німеччина також буде цілком готова розформувати всю свою армію і знищити увесь малий запас зброї, який ще має, якщо сусідні країни вчинять так само... Німеччина готова погодитися на офіційну угоду про ненапад, оскільки вона не планує нападати, а лише хоче гарантій безпеки.
У промові було ще багато такого, що своєю резонністю і демонстрацією любові до миру приємно здивувало занепокоєний світ. Німеччина не хотіла війни. Війна — це «безмежне безумство». Вона «призведе до руйнації наявного соціального і політичного порядку». Нацистська Німеччина не збирається «германізувати» інші народи. «Ментальність попереднього століття, згідно з уявленнями якої можна було перетворити у німців поляків і французів, є чужою для нас... Французи, поляки та інші є нашими сусідами і ми знаємо, що жодна подія, яку можна збагнути в історичних термінах, цього не змінить».
Прозвучало й одне застереження. Німеччина вимагала такого ж ставлення до себе, як і до інших держав, особливо в питанні озброєння. Якщо цього неможливо досягнути, тоді Німеччина краще вийде і з Конференції з роззброєння, і з Ліги Націй.
На тлі загальної радості по всьому західному світу щодо несподіваної розсудливості Гітлера це застереження швидко забулося. Лондонський «Таймс» погоджувався, що Гітлерова вимога щодо рівності є «незаперечною». Лондонський «Дейлі гералд», офіційний друкований орган Лейбористської партії, вимагав, аби Гітлеру повірили на слово. Консервативний лондонський щотижневик «Спектейтор» робив висновок, що Гітлер прийняв простягнуту Рузвельтом руку і що цей жест давав нову надію змученому світові. Офіційні німецькі інформаційні бюро цитували президентського секретаря, який сказав у Вашингтоні: «Президент тішиться тим, що Гітлер прийняв його пропозицію».
Від запального нацистського диктатора почули не грубі погрози, як багато хто очікував, а щось миле і світле. Світ був зачарований. А в Райхстазі навіть депутати-соціалісти (ті, що ще не були у в’язницях чи у вигнанні) без заперечень проголосували, так що зібрання одностайно затвердило декларацію про міжнародну політику Гітлера.
Але Гітлерове застереження не було пустопорожнім, і коли на початку жовтня стало зрозуміло, що союзники наполягатимуть на перерві у вісім років, перш ніж почати роззброюватися до рівня Німеччини, він 14 жовтня різко оголосив, що оскільки інші держави в Женеві відмовили Німеччині у рівних правах, вона негайно виходить з Конференції з роззброєння і з Ліги Націй. Водночас він зробив три інші кроки: розпустив Райхстаґ, оголосив, що він винесе рішення щодо виходу із Женевської конференції на всенародний референдум і наказав Міністрові оборони генералу фон Бльомберґу видати таємні інструкції збройним силам — чинити збройний опір, якщо Ліга Націй вдасться до санкцій.
Читайте також: Хала Джабер "Килим-літак до Багдаду"
