Уривок з книги Браяна Стівенсона "Судити по совісті. Історія про справедливість і спокуту"

06.12.2017

Переглядів: 2365

http://chytay-ua.com/

«Судити по совісті. Історія про справедливість і спокуту» Браяна Стівенсона входить до списку найкращих книжок року за версією New York Times, Washington Post, Boston Globe, Seattle Times, Esquire і Time. Також видання здобуло відзнаку Американської бібліотечної асоціації та медаль Карнеґі в категорії «Нон-фікшн» і стала переможцем премій NAACP Image Award і Books for a Better Life Award.

Браян Стівенсон – професор права в юридичній школі Нью-Йоркського університету, виконавчий директор Equal Justice Initiative в Алабамі. Ще на початку своєї юридичної кар’єри він пересвідчився, що судова система часто карає невинно засуджених, та обстоював інтереси скривджених дітей, неповнолітніх осіб, доводив безневинність тих, хто насправді не скоював злочину, і захищав інтереси злочинців, які намагалися спокутувати провину. 

У книжці Стівенсон розповідає історії з власної юридичної практики. Усі вони показують, які жахливі наслідки спричинює викривлена система правосуддя, а також такі проблеми в судочинстві, як змовництво, політичні махінації та правове протистояння, можуть спотворити державний механізм і суспільство загалом. 

***

У нашому офісі обов’язки секретарки тимчасово виконувала елегантна афроамериканка у темному, дорогому діловому костюмі. Своїм вбранням вона яскраво виділялася на тлі звичайних співробітників Південного комітету захисту в’язнів у Атланті, куди я приїхав працювати вже після закінчення університету. В її перший робочій день я підійшов до неї у своїх звичайних джинсах і кросівках, і сказав, що відповім на будь-які запитання, які в неї виникнуть, щоб допомогти їй адаптуватися. Вона холодно подивилася на мене і, нагадавши мені, що вона досвідчена секретарка, попрощалася. Наступного дня, коли я знову прийшов до офісу у чергових джинсах і кросівках, вона виглядала настільки враженою, наче до офісу випадково зайшов якийсь волоцюга. Вона зробила паузу, щоб заспокоїтися, а потім довела до мого відома, що за тиждень переходить на роботу до “справжньої юридичної фірми”. Я побажав їй успіхів. За годину вона зателефонувала до мого офісу і сказала, що на лінії чекає «Роберт І. Лі». Я посміхнувся, радіючи, що недооцінив її: в неї було справжнє почуття гумору.

— Це дуже смішно.

— Я не жартую. Він так і сказав, — відповіла вона радше знудженим, ніж грайливим голосом, — друга лінія.

Я підняв слухавку.

— Алло, це Браєн Стівенсон. Чим можу допомогти?

— Браєне, це Роберт І. Лі Кей. Якого біса ви збираєтеся представляти інтереси такої людини, як Волтер МакМілліан? Ви хоча б знаєте, що він відомий як один із найбільших наркодилерів у всій Південній Алабамі? Я отримав ваше повідомлення про вступ у справу. Та повірте мені, вам не варто мати нічого спільного з цією справою.

— Сер?

— Це суддя Кей, і вам краще не мати жодної причетності до цієї справи. Ніхто і гадки не має, наскільки погана там ситуація, навіть я, проте я точно знаю, що справи там кепські. Ці чоловіки можуть навіть бути членами Діксі мафії.

Лекторський тон і дивні вислови судді, чого я від нього раніше не чув, остаточно мене заплутали. «Діксі мафія»? Я зустрів Волтера МакМілліана два тижні тому, після того, як провів цілий день із п’ятьма засудженими до смертної кари, приймаючи їхні справи. Я ще не переглядав запис судового засідання, тож не пам’ятав, що прізвище судді було Кей. Ніхто мені не розповідав про участь у цій справі Роберта І. Лі. Я намагався вималювати в уяві образ Діксі мафії, у яку вписався би Волтер МакМілліан.

— «Діксі мафія»?

— А може, і не тільки це. Синку, я не буду призначати адвокатом у цій справі, у якій мірою покарання може бути смертна кара, немісцевого юриста, який навіть не є членом Алабамської колегії адвокатів. Тож піди і забери свою заяву.

— Я є членом Алабамської колегії адвокатів.

Я проживав у Атланті, у штаті Джорджія, але рік тому мене зарахували до Алабамської колегії після того, як я працював над деякими справами щодо умов утримання в’язнів у тюрмах і в’язницях.

— Гаразд, але я знаходжуся в Мобілі. Я вже не буваю у Монровілі. Якщо у буде слухання щодо вашої заяви, то вам доведеться приїхати до Мобілю аж із Атланти. Я не збираюся надавати вам житло на період вашого перебування.

— Я розумію, сер. Я можу приїхати до Мобілю у разі необхідності.

— У будь-якому разі я не збираюся вас призначати, бо я не думаю, що він неспроможній. Кажуть, що у нього гроші закопані по всьому округу Монро.

— Пане Суддя, я не шукаю призначення. Я сказав містеру МакМілліану, що ми будемо... — Мене перебив звук набору номера.

Упродовж декількох хвилин я думав, що нас роз’єднали, аж доки не зрозумів, що суддя поклав слухавку.

Коли я зустрів Волтера МакМіллана, мені було близько тридцяти, й я вже майже три роки працював у ПКЗПВ. Його справа була однією із багатьох справ, за які я взявся, дізнавшись про зростаючу кризу в Алабамі. У штаті близько сотні людей очікували на смертну кару, а швидкість збільшення кількості засуджених була найвищою в усій країні. Разом із тим у штаті не існувало державної системи захисту прав, а це означало, що велика кількість в’язнів була позбавлена будь-яких прав на представництво їхніх інтересів. Моя подруга Єва Анслі займалася алабамським проектом, який відслідковував справи і підбирав юристів для засуджених. 1988 року ми спромоглися отримати федеральне фінансування для створення правничого центру, який мав займатися представництвом інтересів засуджених до смертної кари. Ми планували на виділені гроші відкрити нову неприбуткову організацію. Ми сподівалися відкрити її у Тускалусі і розпочати роботу над справами наступного року. Я вже працював над багатьма справами, у яких було призначено найвищу міру покарання у деяких південних штатах, іноді зупиняючи страту на електричному стільці за декілька хвилин до її призначення. Але я не думав, що зможу взяти на себе відповідальність за громадянську організацію. Я планував допомогти все розпочати, знайти директора і повернутися до Атланти.

За декілька тижнів до телефонного дзвінка судді І. Лі Кея, відвідавши в’язницю із засудженими до смертної кари, я зустрів п’ятьох безнадійних в’язнів: Віллі Теба, Вернона Медісона, Джесса Моррісона, Гері Нікса і Волтера МакМілліана. Це був виснажливий, емоційно насичений день, і дорогою до Атланти усі справи переплуталися у моїй голові.

Проте Волтера я запам’ятав. Він був старшим за мене щонайменше на п’ятнадцять років, не зовсім освіченим і походив із невеличкої сільської спільноти. Найбільше мені запам’яталося те, з якою наполегливістю він намагався довести, що його несправедливо звинуватили. У кімнаті відвідування Волтер сказав мені:

— Містере Браєн, я знаю, що це може не мати для вас значення, для мене важливо, щоб ви знали, що я невинний і не робив того, що вони кажуть, начебто я зробив. — Його голос був рівним, але сповненим емоцій.

Я кивнув йому. Я навчився вірити у те, що розповідали мені клієнти, доки факти не починали вказували на інше.

— Звісно, я розумію. Коли я перегляну записи судових засідань і ліпше знатиму, які у них є докази, ми поговоримо.

— Але... погляньте, я впевнений, що я не перший засуджений до смертної кари, який стверджує, що не винен. Та мені справді потрібно, щоб ви мені вірили. Моє життя зруйноване! Я не можу спокійно стерпіти цю брехню, яку вони на мене повісили. Якщо я не отримаю допомогу від когось, хто мені вірить... — Його губи почали тремтіти, тож він стиснув кулаки, щоб не заплакати. Я сидів тихо, поки він не заспокоївся.

Він сказав стишеним голосом:

— Вибачте, я знаю, що ви зробите все, щоб мені допомогти.

Мені інстинктивно захотілося заспокоїти його; його біль здавався таким щирим. Але що я міг зробити. Після стількох годин спілкування з іншими засудженими мене вистачило лише на те, щоб запевнити Волтера, що я ретельно з усім ознайомлюся.

У моєму маленькому офісі в Атланті накопичилося декілька записів судових засідань, які я збирався перевезти до Тускалуси, щойно відкриється новий офіс. Прокручуючи в голові окремі коментарі судді І. Лі Кея, серед купи інших справ я почав шукати запис засідання у справі Волтера МакМілліана. Вона складалася лише із чотирьох томів, а це означало, що засідання було коротким. Наполегливі попередження судді зробили емоційні заяви містера МакМілліана про власну невинуватість ще більш інтригуючими, і я вже не зміг відкладати перегляд його справи на потім. Я почав читати.

poster