Улюблені книги: Олексій Жупанський

19.08.2017

Переглядів: 2164

http://chytay-ua.com/

Якщо попросити Олексія Жупанського коротко розповісти про себе, то він відповідає: "Пишу книжки, видаю книжки – сподіваюся, не найнудніші у світі, читаю книжки". І, власне, так воно і є.

Як прозаїк Олексій Жупанський заявив про себе у 2004-му романом "Бумеранг". Далі була книга "Першими до мене прийдуть діти", збірка прози "Побутовий сатанізм", роман "Лахмітник". Свою останню на сьогодні книгу "Благослови Тебе Боже! Чорний Генсек" письменник представив на цьогорічному Книжковому Арсеналі. Пише Жупанський десь на стику реалізму, постмодернізму та сюрреалізму, представляючи альтернативне крило сучасної української прози.

У 2007 році Олексій з батьком заснували власне "Видавництво Жупанського". В його доробку переклади Орвелла, Джойса, Лавкрафта, Пінчона, Рушді, Селіна, Рансмайра та інших класиків світової літератури, а також романи самого Жупанського та Сашка Завари. А це вже відверто не найнудніші книжки!

Щодо прочитаних книг, то говорити про них можна справді багато, тож ми обмежилися лише деякими, тими, які Олексій Жупанський називає улюбленими.

Книга: паперова чи електронна?  Для ідеального читання, звичайно ж паперова – така, якими і були книжки у нашому дитинстві (а в дитинстві, звичайно ж, все було найкращим). Але, оскільки в житті досягти ідеалу досить важко, то доводиться читати багато текстів і в електронному вигляді. Це переважно тексти, пов'язані із видавничою діяльністю – читаю в електронці, щоб визначитися щодо перспектив видання тих чи інших творів, і тут, звісно, важко знайти щось зручніше за електронну книжку, бо читати всі ці тексти з роздруківок геть незручно.

Книга, з якою асоціюєте себе:  Ну, по ідеї, це має бути якась улюблена книжка, затишний для тебе текст, а тут якраз важко обрати якийсь один. 

Ось зараз можу пригадати братів Стругацьких "Хромая судьба" і "Гадкие лебеди". Дуже люблю цей текст, причому в обох сюжетних лініях: і рефлексії старіючого письменника – вся оця союзно-московська письменницька кухня з їхнім будинком письменників, інтригами, місцевими божевільними й "геніальними" письменниками та поетами, і другий сюжет у вигаданому місті, де падає нескінченний дощ і герої постійно хлебчуть коньяк в ресторані порожнього готелю. Мені затишно в цьому подвійному романі, отож, нехай одна з можливих асоціацій буде з ним.

Книги, котрі читати НЕ будете.  Взагалі, таких безліч. Тут якраз простіше вже сказати, які буду. Але спробуємо. 

Очевидно, це шаблонні картонно-пластмасові книжки з неприховано-абсурдним жанровим визначенням на кшталт "іронічні детективи", "справжні чоловічі романи" із дегенеративними мордами на обкладинках, де вже яке десятиріччя поспіль умовний Лєший вбиває умовного Бєшеного, "любовний роман", в якому "пройшовши моря сліз і здолавши рови шмаркль вони нарешті знову разом" чи якась шістсот шістдесят шоста "солодка історія про Львів, кохання та Личаківський цвинтар безсмертної любові". 

Ці речі, на жаль, чомусь помилково вважають книжками, але від того суть не змінюється. Подібні безталанні кульгаві тексти паразитують на недорозвинутості (сподіваюся, тимчасовій) певних читацьких кіл і жадібності видавців, які хочуть швидких грошей шляхом продукування подібного несмаку. 

Але для балансу треба ще й жбурнути каменюку на грядку загальновизнаної класики. Толстого, того, що Лев, теж читати не буду. Намагався – дійшов висновку, що іноді сила інерції думки та сприйняття певних культурних феноменів у суспільстві буває просто таки непояснюваною. Наскільки я розумію, класика тому і вважається класикою, що не втрачає актуальності також і в інші часи. А тепер погляньте на ті ж самі "Війну і мир" або "Анну Кареніну" і дайте самі собі відповідь щодо актуальності ідей цих творів у нашу добу. 

Це я навіть не кажу про натужне розганяння обсягів текстів оцими безглуздими і свідомо розтягнутими описами всього на світі. Дюма, до речі, теж таким грішив. Тоді був такий тренд серед письменників – за будь-яку ціну розтягувати тексти, аби отримати більший гонорар, от робили з ідеї на три сторінки роман-епопею на триста авторських аркушів. Словом, багато у світі гарних книжок.

Недочитані книги.  Їх безліч, оскільки на певному етапі розумієш, що гарних книжок багато, поганих – теж, а життя у тебе одне, отож нічого його марнувати на погані книжки, краще змарнувати на гарні.

Особистість, котра надихає:  Щось отак сходу не можу пригадати. Радше є багато, на прикладі яких розумієш, як робити не варто – це теж по-своєму мотивує.

Музика, що створює настрій:  Її багато. Її дуже багато. Вона різна і постійно змінюється. Ось останні кілька тижнів, наприклад, згадав про Old Man's Gloom і постійно його слухав – постхардкор/сладж сайд проект Аарона Тернера – одного гарного американського дядька, що мутить тисячі проектів, і найвідомішого за участю в неіснуючій нині колишній іконі постметалу Isis. 

Але так рідко буває, щоб зациклювався на чомусь одному – переважно з колонок в кабінеті постійно лунає купа всякої музики – від блек-металу до індастріалу, від дрім-попу до дрону та дарк-ембієнту – головне вчасно зорієнтуватися, що саме тобі потрібно в дану конкретну мить. Ось саме зараз, коли пишу це інтерв'ю, грають одні з героїв моєї юності, фіни Amorphis.

Фільм, що вразив:  У віці приблизно восьми років я вперше побачив фільм жахів. Це був страшний у своїй кічевій трешевості фільм "Телемерці". Про те, як зі старого телевізора вилізали живі мерці і наводили довкола відповідні порядки. 

У дорослому віці я спеціально передивився це естетичне жахіття, щоб пригадати ті дитячі емоції, які отримав у задушливому, забитому людьми й прокуреному відеосалоні якогось курортного містечка. Зрозуміло, що тепер все це сприймалося смішно й комічно. Тоді ж, малим, я був шокований, що таке взагалі може виникнути у чиїсь уяві. Так я зрозумів, що кордонів немає, що в кінематографі, як і в будь-якому іншому мистецтві, можна все. Хоча, звичайно ж, у випадку із цим фільмом, жодним мистецтвом тут і не пахло. 

Життєве кредо:  Робити свою справу з повною віддачею і настільки якісно, наскільки здатен, інакше взагалі не має сенсу братися. 

Джордж Орвелл "1984". Відколи ще десь на другому курсі університету прочитав цю річ, одразу був страшенно вражений тим, що я досі пропускав щось дуже важливе в літературі. Власне, тут вразив не стільки і не лише сам роман, який безумовно і сам по собі надзвичайно потужний, як розуміння самого потенціалу існування такої літератури. 

Якщо є Орвелл зі своїм "1984", отже, має бути ще щось подібне, мають бути інші речі, які сформувалися і відбулися завдяки цій книжці, або ж завдяки яким відбулася ця книжка, а отже, мені треба їх знайти – приблизно так я міркував собі тоді, читаючи цю похмуру і водночас захопливу історію альтернативного нашому 1984 року. Здається, до Орвелла ніхто так відверто не формулював визначення і справжні, наріжні завдання влади, і, здається, ніде в літературі я не зустрічав настільки страшного й непереможного антагоніста, як О'Браєн, оскільки він був лише аватаром могутнього пресу тотальної всесильної і абсолютної влади, влади страшної і нелюдської, яка прагнула остаточно витравити з єства подібних бідоласі Вінстону людей все, що в них залишалося людського, а натомість наповнити їх сліпою любов'ю до влади і могутньою ненавистю до ситуативних ворогів цієї влади. 

Пітер Воттс "Сліпобачення", "Ехопраксія". Читав швидко, запоєм, чого зі мною до того не траплялося років з десять. Був приємно здивований досить рідкісним сплавом справді вартісної, високохудожньої літератури і наукових концепцій, найновіших фізичних, психологічних, психіатричних та біологічних досліджень та відкриттів. 

Попри дуже захопливий і динамічний сюжет про контакт людства з "іншими", який, звичайно ж, терпить фіаско (майже як за Лемом), обидва романи є ще й доволі моторошними, оскільки розповідають багато чого про принципи функціонування нашого мозку і випадкового та, можливо, навіть небажаного його пасажира – свідомості. Воттс ставить під сумнів доцільність та раціональність існування нашого самоусвідомлення, а отже, й особистості як такої. 

Ця Воттсова дилогія нагадує ефект дзеркала, в яке він пропонує зазирнути читачеві, і з якого замість людини, особистості, якою ми вважаємо себе і заодно всіх інших, на нас дивиться якась геть чужа, незнайома і незрозуміла істота. Справді моторошне відчуття – рекомендую спробувати.

Ден Сіммонс "Терор". Полярна ніч, снігові бурі, мороз та поля нескінченної криги і два найкраще споряджені на той час кораблі, що навіки вмерзли у кригу, та їхні екіпажі, які поступово, місяць за місяцем, рік за роком, повільно помирають. Здається, що може нуднішим? І водночас, що може бути захопливішим? Особливо, якщо цю епічну історію обсягом як Джойсів "Улісс" написав Ден Сіммонс. 

Як зізнається сам автор, при написанні роману він не вилазив з бібліотеки і це відчутно, адже в романі є дуже багато подробиць про реальну арктичну експедицію, здійснену на двох кораблях "Еребус" та "Терор". Але Сіммонс не був би собою, якби не вплів у канву реальних історичних подій фантастичне припущення про причину загибелі експедиції. Особливо ефектне і несподіване закінчення роману – це багато вартує. Зараз так і на таку тематику майже не пишуть і тим вигідніше виглядає ця епічна літературна цеглина про людську мужність і людську ницість, яка страшніша і стократ небезпечніша за будь яку міфічну тварюку з давніх ескімоських міфів.

Володимир Сорокін "Блакитне сало". Загалом, на цьому місці могла бути будь-яка книжка ранньо-середнього періоду Сорокіна – "Пир", "Сердца четырех", "Норма", "Роман", "Тридцатая любовь Марины" тощо, доки він ще не скотився у памфлетну прозу на політично-історичну тематику, справедливу, але набагато слабшу і вже геть не таку цікаву з художньої точки зору. Але нехай буде "Блакитне сало". 

Завдяки цій клаптиковій досить авангардній прозі я побачив, як можна писати – легко, весело, не обмежуючи себе ні методах, ні в стилістиці, легким помахом письменницького пера трощити паркани суспільної моралі. Неординарна, м'яко кажучи, фантазія Сорокіна та талант майстерно жонглювати різними літературними стилями і доводити до абсурду історичні парадигми та законсервованих на п'єдесталах тієї ж історії персонажів змусили по-інакшому поглянути на межі літератури і бар'єри дозволеного в мистецтві. Після цього та інших романів Сорокіна років десять не міг взятися за жодну фантастику – все виглядало страшенно бляклим, штучним і вимученим. 

Ілля Масодов "Мрак твоих глаз". Якщо Сорокін літературний хуліган, то Ілля Масодов – літературний терорист і, судячи з усього, відвертий збоченець, але за те ми його й любимо. Цього автора фізично немає. Цей автор існує лише у своїх текстах. Власне, Ілля Масодов це і є тексти – страшні, прекрасні, збоченські, поетичні, містичні, жорстокі й ненависні. А от людини немає. Звісно, хтось все це писав, але попри всю навіженість текстів, у автора вистачило здорового глузду ніколи не оприлюднювати своєї персони. І правильно робить – за таке його б швиденько закатали у психіатричну лікарню на примусове лікування, і я тут зараз анітрохи не перебільшую.

Уявіть собі, якби Лавкрафт писав стилем Платонова і до того ж не цурався тем садизму, а постійними його героями червоною вервечкою проходили б маленькі школярки смутного радянського минулого. Сподіваюся, колись ми дізнаємося, хто ховався під цим псевдонімом, хоча, деякі здогади є. Але це лише здогади, які не варто оприлюднювати і кидати тінь на, можливо, геть непричетну до цього літературного мракобісся людину. 

Валерій Шевчук "Привид мертвого дому". Для мене особисто ця повість дуже відрізняється від всього іншого, що писав Шевчук, як до того, так і після. Тут немає часто притаманної йому мовної надмірності у барокових тонах, і доба, за якої відбуваються описувані події, також далека від того ж українського бароко. А мова там іде про центральну Україну повоєнного періоду, куди головний герой – він же, вочевидь, авторське альтер-еґо – мандрує у своїх думках і спогадах. 

Дуже пронизливий твір, ода ностальгійним спогадам про дитинство, коли увесь світ сприймався геть інакше, ніж згодом у дорослому житті. Тут багато людських доль – іноді щасливих, іноді нещасних – заточених у стінах одного старого багатоквартирного будинку, який наразі існує лише у свідомості головного героя, і який тепер, вже з дистанції прожитого життя, герой мимоволі починає наділяти надприродними рисами, приписуючи саме йому, будинку, певну відповідальність за хитросплетіння доль його мешканців. Окрім деяких дитячих книжок, про яких мова піде нижче, для мене, мабуть, найсильніший, найпотужніший за справленим враженням текст, який читав в українській літературі.

Олександр Зима "Зачарований хлопчик". Мабуть, найважливішими для нас є ті книжки, які ми читали свого часу у дитинстві. Мені пощастило, адже мій батько у 80-х працював у дитячому видавництві "Веселка", яке видавало дуже багато чудових дитячих книжечок, як перекладних, так і вітчизняних авторів, з якими у нас якраз завжди було все добре. Отож, я свого часу перечитав купу пречудових веселчанських видань, яких би вистачило не на один подібний перелік, але тут обмежуся лише кількома. 

Збірка дуже пронизливих авторських казок Олександра Зими справила на мене малого дивне враження – казки були геть не схожі на збірки народних казок з їхніми архетиповими сюжетами та героями. Тут все було по-іншому – дивні, незвичні герої, несподівані сюжетні ходи, незвичні закінчення, мікс часових епох та інколи геть непритаманних казкам героїв і декорацій, подекуди елегантна притчевість і ледь відчутний сум від недосконалості світу та людини, очевидні авторські симпатії до тварин, які у стосунках з підступною людиною часто потерпали, але, врешті-решт сама природа завжди ставала тим остаточним і суворим суддею, який виносив вирок людській жадібності та жорстокості. Я більше ніде не зустрічав нічого подібного за своєю щирістю та якоюсь особливою щемливістю, і тому й досі з теплом та захопленням згадую ці казки.

Віктор Близнець "Земля світлячків". Мені інколи здається, що це ідеальний дитячий екшн, написаний наскільки колоритно, смачно, майстерно та оригінально, що після заданого Віктором Близнецем рівня мені важко пригадати щось подібне у світовій дитячій літературі. Хіба що деякі речі загальновизнаних скандинавських майстрів, таких як Астріт Ліндгрен чи Туве Янсен. Класична фабула про пришестя давніх темних сил на землі дрібного мирного народця, який одвіку жив собі тихо-мирно, нікого не чіпав і сподівався, що, відповідно, і його ніхто не зачепить (ситуація до болю знайома, правда ж?). 

Давні пророцтва і страшні магічні потвори з чорних глибин, колоритні персонажі і чудовий, позбавлений фальші, авторський гумор. Дуже потужним бонусом для сприйняття і загалом любові до цієї книжки стали просто неймовірні ілюстрації Ігоря Вишинського, які настільки органічно доповнювали текст, що зараз мені навіть важко уявити без них цю книжку. 

Всеволод Нестайко "Незнайомка з країни Сонячних зайчиків". Здається, саме з цієї книжки я від читання казок перейшов до читання казкових повістей, тобто до більшої за обсягом і складнішої за структурою, майже "дорослої" (як мені тоді здавалося :), літературної форми. 

Загалом, я не втомлююся повторювати, що ми маємо дуже потужну школу дитячої літератури і творчість Всеволода Нестайка одне із численних тому підтверджень. Мені авторські казки завжди подобалися більше за народні, оскільки в останніх всі герої, фабули та сюжетні ходи у більшості випадків відшліфовані сотнями років та свідомостей оповідачів, що врешті-решт перетворює їх на доволі одноманітні шаблонні літературні артефакти. 

З авторськими казками все інакше – тут свіжість та оригінальність, несподіваність та раптовість сюжетних поворотів заворожує і дивує, звісно, за умови, що автор на це здатен, а Всеволод Нестайко якраз із таких. Дуже тепла і затишна повість, водночас не позбавлена необхідних інтриг і трохи моторошнуватих сцен, які необхідні для цікавої оповіді. Геть нетривіальні декорації та герої, а головний антагоніст, Пан Морок, за рівнем своєї зловісної харизми зробив би честь і багатьом сучасним дорослим текстам. 

Окремо не можу не згадати пречудову пісеньку "Любим бити ми дітей", яку виконували негідники дещо нижчого, ніж у Пана Морока, рангу – щоразу її перечитуючи, ніколи не міг стримати сміху, адже на той час дуже весело було читати у книжці віршики із таким відмінним від загальноприйнятих норм імперативом. 

poster