Улюблені книги: Слава Світова

08.07.2017

Переглядів: 2693

http://chytay-ua.com/

Слава Світова – письменниця, happy lifestyle блогер, співзасновниця та ідейна натхненниця Першого українодівочого сайту гарного настрою «Каралєвна» та творчої агенції «Бюро Дівочих Мрій», а також авторка книжок «Жменька слів для доброго настрою» та «Жила-була я», співавторка збірок веселих дівочих історій «Балачки про все на світі» і «Теревені аж ранку».

А за сумісництвом Слава ще й активна і енергійна оптимістка, у котрої, окрім диплома магістра іноземної філології та досвіду роботи в міжнародній компанії, є пара невидимих крил за плечима, кільканадцять мрій у серці й велике та непоборне бажання нести цьому світові позитив!

І саме ця неймовірно балакуча акторка, яка любить людей, обожнює читати, панічно боїться джмелів та індиків, не любить чистити апельсини та вірить у те, що великі справи розпочинаються з маленьких кроків, сьогодні розповідає про своїх книжкових улюбленців!

Книга: паперова чи електронна?  Тільки й виключно паперова! Її можна гортати, робити олівцем помітки на полях, вдихати її запах. Щоразу, коли я кажу, що люблю запах книжок, мені здається, що це я одна така унікальна, насправді ж величезна кількість людей довкола дихає книгами. Нас, книгоманів, багато! І це чудово! У електронному форматі можу спробувати читати навчальну або мотиваційну літературу, але надовго мене не вистачає, і я прямую до книгарні шукати паперовий еквівалент. Як там казав великий Умберто Еко? «Не сподівайтеся позбутися книжок

Книга, з якою асоціюєте себе.  Із томиком білих віршів, поміж сторінок яких можна знайти засушені листочки дерев, гілочки лаванди, пелюстки квітів. Такий собі вічно живий поетичний гербаріум.

Книги, котрі читати НЕ будете.  Політичні трактати, бо не тямлю на політиці й не знаю, з якого боку до таких книжок підходити.

Недочитані книги.  Зараз їх є кілька, але не тому вони недочитані, що нудні чи не варті уваги, а тому, що бракує часу. У шаленому ритмі життя взялася читати кілька книжок одночасно, і це страшенно невиправдано і недобре, ніколи не робіть так! Кожній книжці – свій час і цілковита увага. Тільки так. А щодо недочитаних… Пригадую, як колись у студентські роки мучила «Нудоту» Сартра, аж суглоби викручувало. Кинула, таки не дочитала! А кілька років потому купила її ж з власного бажання та за символічну ціну на вуличній розкладці старих книжок і радості моїй не було меж! То була наче зустріч зі старим знайомим через роки. Проковтнула книжку тоді дуже швидко, ще й купу улюблених цитат познаходила. Сартр мені дуже імпонує. Ну а книжкові смаки з роками змінюються, я тепер про це знаю.

Особистість, котра надихає.  Надихають сильні духом люди. Вони, зазвичай, безстрашні, а коли падають, то неодмінно встають ще раз і ще раз. Завжди знають, чого хочуть, вміють казати тверде «так» і «ні», впевнено ідуть туди, куди веде їх серце. Також захоплююся людьми, котрі легко віддають і роблять щось корисне для інших.

Музика, що створює настрій.  Фортепіано і джаз. Піано для мене – це щось особливе, від його зовнішнього вигляду і до чорно-білих клавіш та нот, які створюють магію. Мрію мати вдома своє власне – кольору блакитного неба. Лі Ру Ма, Кейко Матсуї, Еціо Боссо, Джим Брікман, Майкл Наймен… Слухаю їх із надзвичайним задоволенням. Джаз люблю особливою любов’ю, від драйвових звуків тромбону та роялю я почуваюся щасливою.  

Фільм, що вразив.  «Піаніно». Щоразу переглядаю його, затамувавши погляд. Як і щоразу чую в вухах булькання води в той момент, коли рояль іде під воду й тягне за собою головну героїню. Але вона вибирає життя. А також чоловіка, котрий зумів зрозуміти її без слів. Фільм – це суцільна суміш з найрізноманітніших емоцій, чуттєвості та красивої  музики. Один із найулюбленіших фільмів до цього часу.

Життєве кредо.  «Найтемніше перед світанком» та «Все, що не робиться, на краще». Обидві фрази використовую часто і знаю, що в них – істина. Перевірено!

Жан Поль Сартр «Нудота». Люблю цю книжку за її неспішність. Рекомендую братися читати її у той момент життя, коли все довкола уповільнюється. Бо якщо читати щоденник Антуана Рокатена на ходу в шаленому ритмі, вона почне дратувати своєю натягнутістю і густиною. Читати чужий щоденник – відкрито, дозволено, не з-під поли, без почуття провини чи сорому. Адже нас, людей, завжди манить чужа таємниця. Те, як Антуан спостерігає за людьми, як шукає приховані сенси буття, а натомість знаходить пустку, як він позбавляє муху від існування й тим самим дарує їй свободу, особисто мене вражає. Книжка просякнута самотністю, риторичними запитаннями, які змушують задуматися, і світлим сумом. У мене часом також бувають моменти, коли події розгортаються по спіралі, а я лиш стою пасивним спостерігачем і думаю: що далі? Для чого це все?

Цитата: «Події теж проходять повз тебе, тільки й бачиш, як з’являються і зникають якісь люди, про щось гомонять, а ти стоїш у центрі цих історій без початку та кінця і розумієш, що свідок із тебе був нікчемний».  

 

Василь Карп’юк «Ще літо, але вже все зрозуміло». Книжку Василя Карп’юка я пила маленькими ковточками, але жадібно, як чисту, прозору воду. Бо книжка на смак така ж, як і саме життя! Читаєш, і відчуваєш, як у тобі сходить сонце, з глибоких внутрішніх луків пурхають у небо жайворонки, і хочеться любити світ, і усміхатися!  Як можна писати так просто – на межі геніального? Що ж такого особливого у цій книжці? Все, відповім я. Простота, відвертість, повна відсутність пафосних метафор і карколомних сюжетів, багато парцеляції, акцентування, навмисних повторів. Я читала текст, сторінка за сторінкою, й подумки дякувала редакторові за шанобливе ставлення до нього. Бо текст живий. Він дихає на кожній сторінці, пульсує, і якщо читати у цілковитій тиші, можна почути його тихе і несміливе серцебиття. Навмисне так не напишеш. Ніколи. Бо так пише не розум. Так пише серце.  

Цитата: «…в такі ночі не можна спати. Коли повітря настільки густе, що його можна брати руками, а місяць такий великий, що при його світлі можна читати книжки»

Ніна Джордж «Маленька паризька книгарня». Наскільки сильно можна любити книжки? Жан Одинак не просто любить їх, він не може уявити свого життя без «Літературної аптеки» - невеличкої плавучої баржі, яку він переобладнав у книжкову крамницю, аби лікувати людей… книжками. Книжка Ніни Сімон «Маленька паризька книгарня» реально уже стала настільною книжкою, я розібрала її на цитати і люблю перечитувати їх, коли поганий настрій. Так, так, я невиправний романтик і надмірна сентиментальність цієї книжки підходить мені на всі сто відсотків. Бібліофіли вподобають її за той атмосферний літературний світ, який так майстерно створила авторка. Плюс, бонусом у кінці книжки містяться «швидкодійні препарати для умів та сердець, уражених легкими або помірними емоційними потрясіннями» та кілька смачних рецептів із кухні Провансу.

Цитата: «…Потрібно їхати на Південь по воді, щоб знайти відповіді на свої сни…там знову можна віднайти себе, але тільки якщо заблукати по дорозі, зовсім заблукати. Через кохання. Через поривання. Через страх. Там, на півдні, вони прислухаються до моря і розуміють, що сміх і плач звучать однаково, і що душа іноді повинна поплакати, аби бути щасливою».

 

Ігнацій Карпович «Сонька» у перекладі Остапа Сливинського. Це особлива для мене книжка. Іґнацій Карпович хапає у полон історією про Соньку з першого слова, з найпершого абзацу. Відірватися неможливо, як і вирватися, хоч як не пручайся. Та і не хочеться пручатися. Хочеться ізолювати себе від усіх зовнішніх подразників і пірнути з головою у вихор історії. Чи важливо, якою мовою ти розповідаєш про сокровенне? Чи потрібні взагалі слова, коли йдеться про почуття? Чи можна зректися мови і свого коріння? Чи можна зректися кохання? Чи можна спочатку зректися себе, а потім знову несподівано віднайти своє Я посеред поля, встеленого коров’ячими кізяками, посеред старенької оселі й кострубатих слів говірки, посеред життєвої простоти і самотності звичайної жінки, котра пережила війну, смерть і кохання. Люблю цю книжку.

Цитата: «Я – Соня Біла, я – Соня Кульгава, я – остання, як моя сука Борбус Дванадцята, як мій кіт Йозик Пастух Мишей, я остання в роду, кров моя була стерта з лиця землі під час війни, а потім лише сохла і запікалася. Я – з Королевого Стійла, де горді королі пасли коней, я з дому Трохимчик, я – мати, якій вбили дитину, я – сестра, якій вбили братів, я – донька, якій вбили батька, я – дружина, якій вбили чоловіка, я – коханка, якій вбили коханця, я – сусідка без сусідів, розпука без голосових зв'язок, жаль без сповідника, сповідь без розгрішення»…

 

Елізабет Страут «Олівія Кіттеридж». Ця книжка для мене ще один доказ того, що все геніальне - просте. Проста мова. Прості діалоги. Прості люди. Але глибинні сенси, пронизливі, аж до поколювання в пальцях, почуття. І тут йдеться не про Кохання. А якраз про всі ті почуття, відчуття, емоції, приховані маленькі збочення та дивацтва, які роблять нас усіх такими неідеальними, але справжніми. Кожна книжка Елізабт Страут смакується як вино. Спершу приємно дивуєшся, насолоджуєшся смаком і ароматом. Потім хочеться пригубити ще і ще. А потім хмелієш від власних думок, замішаних на простих болях і страхах, буденних історіях і пекучих спогадах з дитинства, дрібних розчаруваннях і німих криках-проханнях про увагу, любов, присутність поруч, які проступають до тебе зі сторінок книжки... "Олівію Кіттеридж" прочитала на одному подиху і вже з упевненістю внесла до свого списку ТОП-книжок, які буду перечитувати ще і ще.

Цитата: «Анджі сиділа на сходах, притулившись головою до стіни, і поправляла пальцями чорну спідницю. Вона відчувала, що надто пізно збагнула щось важливе і що, ймовірно, так воно завжди і буває в житті: занадто пізно щось починаєш розуміти. Завтра вона піде грати на фортепіано в храмі і перестане думати про синці на материній руці, на її сухій руці, де шкіра така м’яка і обвисла, що, як стиснути її в  пальцях, важко уявити собі, що вона може відчувати біль

 

Кларисса Пінкола Естес «Та, що біжить з вовками. Жіночий архетип у міфах та оповідях». Це книжка, з якою я, свого часу, засинала і прокидалася, над якою плакала, якою захоплювалася. Я читала її порціями і дозволяла собі потім кілька днів просто ходити та переосмислювати прочитане. Неймовірна кількість легенд, міфів і сказань про жіночу природу, про дикість, яка живе у кожній із нас, але у шаленому ритмі життя ми часто потроху втрачаємо зв'язок із нашим тілом та інтуїцією, ми кам’яніємо і перестаємо чути прадавній голос, який живе в нас. Може здатися, що це якась маячня, але просто візьміться читати. Авторка книжки, Кларисса Пінкола Естес, – відома письменниця, філософ, психоаналітик школи Юнга, спеціаліст посттравматичної психології. Проводить терапію історіями. Нагороджена премією Джозефа Конрада. Книжку перекладено більш ніж на 25 мов і внесено до списку світових бестселерів. У кожної дівчини/жінки бувають періоди в житті, коли хочеться усамітнення. Свого часу своє усамітнення я провела у компанії цієї книжки і дуже вдячна, що вона потрапила мені до рук. В ній є вся мудрість світу. Справжній must-read.

Кілька цитат: «Жінка помирає тисячу разів, перш ніж доживе до 20 років»

«Любити – означає залишитися, коли все в тобі кричить: «Біжи!»

 «Іди до лісу, іди! Якщо ніколи не підеш до лісу, з тобою ніколи нічого не відбудеться, і твоє життя не розпочнеться»

poster