Улюблені книги: Остап Українець

15.08.2017

Переглядів: 2555

http://chytay-ua.com/

Про улюблені книги сьогодні говоримо з Остапом Українцем, молодим письменником, перекладачем і літературознавцем з Івано-Франківська. Працює він у жанрі історичної прози та фентезі і як автор цьогоріч дебютував оповіданнями «Маланка», що з’явилося в журналі «Світ фентезі» та «Адвент» (альманах «Нова проза»). Дебютна книга письменника, роман «Малхут», вже готується до друку і буде презентована на Форумі видавців у Львові.

Перекладати Остап Українець почав набагато раніше, розпочавши з уривка із повісті  Говарда Філіпса Лавкрафта «Герберт Вест: реаніматор». Далі була «Спустошена земля» Томаса Стернза Еліота, і в 2016 р. Українець знову повертається до Лавкрафта, спільно з Катериною Дудкою працюючи над перекладом повного зібрання його прозових творів (вийшло друком в двох томах у видавництві Жупанського).

Разом з Катериною Дудкою Остап Українець працював і над перекладом перших шести книг фентезійного циклу Ерін Гантер «Коти-вояки», які харківське видавництво «АССА» почало видавати у 2016-му.

 

Книга: паперова чи електронна?  Паперова.

Книга, з якою асоціюєте себе:  «Казка про козлика, що вмів рахувати до десяти».

Книги, котрі читати НЕ будете:  От тут боюсь зарікатися, ніколи не знаєш, наодинці з якою книжкою залишишся в дорозі.

Недочитані книги:  «Сніданок у «Тіффані», «Прощавай, зброє». Я так і не зрозумів, за що їх вважають геніальними.

Особистість, котра надихає:  Умберто Еко.

Музика, що створює настрій:  ГИЧ оркестр.

Фільм, що вразив:  «Чак Норріс проти комунізму».

Життєве кредо:  Тут я хотів зацитувати цілу молитву Credo, але не буду. Не маю жодного кредо.

 

«Улісс» Джеймса Джойса. Я його прочитав просто тому, що мені було цікаво – і залишився дуже задоволений. І стилістикою, і, як не дивно, сюжетом, і можливістю стежити за мовною грою, читаючи водночас український та англійський тексти. Це, на диво, одна із тих серйозних книжок, які я можу просто розгорнути у випадковий час у випадковому місці та почитати трохи для власної насолоди. І не вірте людям, котрі кажуть, що то все через забаганки критиків. Так, в «Уліссі» немає того, що є в більшості інших книг – яскраво прописаного і добре зрозумілого конфлікту, перипетій у традиційному розумінні цього слова тощо. Але в романі є те, що робить його унікальним текстом – відчуття, що кожне слово стоїть буквально на своєму місці.

Хуліо Кортасар – тут немає конкретної книжки, але мені йдеться переважно про збірки оповідань «Таємна зброя» і «Поза часом» - інших я не читав. Що читав – сподобалось неймовірно, це невимовно рафінований стиль, божевільні та вельми депресивні ідеї, а ще – сюрреалізм, який за відчуттями особисто мені нагадував «Щоденники одного генія» Далі. Прекрасне чтиво для водночас розслабитись і... можливо, не зовсім «подумати», але долучитись до прекрасного візіонерства – однозначно.

«Бойня №5» і «Пастка-22» - відразу два «номерні» романи про Другу світову. Здається, ці дві книжки стали квінтесенцією всього найкращого, що ввійшло в літературу після війни, і ні в сенсі подачі закладеного автором пафосу, ні в сенсі актуального гумору я не знаю жодного роману, що міг би до них дорівнятися. Я думав ще про «Механічний апельсин», але щиро вважаю версію Кубрика кращою від літературного оригіналу. Воннеґут і Геллер – одні з найкращих письменників свого часу, і їхні книжки більш ніж просто заслуговують уваги.

«Випадок на мосту через Совиний струмок» Амброуза Бірса. Це коротеньке оповідання про бійців півночі, котрі винесли смертний вирок через повішання одному південному плантатору. Воно геть просте стилістично, але для мене є справжнім еталоном короткої форми. Не буду нічого казати про сюжет для тих, хто його не читав, але зауважу, що це оповідання, окрім того, що вважається найвищим художнім здобутком самого Бірса, вплинуло на «Сніги Кіліманджаро» Геміннґвея і «Шосе в нікуди» Девіда Лінча. І вже це робить його цікавим.

«Маятник Фуко» Умберто Еко. Я навіть не знаю, що казати людям, котрі питають, що такого в цьому романі. Для мене в ньому все «таке». Навіть попри те, що сюжетна лінія не завжди і не всюди така динамічна, як того можна чекати від роману з конфліктом навколо таємниць тамплієрів та керування історією. Цей роман вийшов раніше, ніж почав писати Ден Браун і не породив епігонів (такого масштабу тексти нині взагалі рідко породжують епігонів), але при цьому він утілює все, що не так із пізнішими розслідуваннями великих таємниць людства – вони зрозумілі навіть першокласнику. «Маятник», по-перше, вимагає доволі-таки глибокої обізнаності з тим, про що в ньому йдеться. Інакше буде складно. Пекельно складно. Це не той тип інтертексту, який достатньо пояснити примітками, як у випадку з «Уліссом», це ціла гіперреальність, у якій треба наловчитись орієнтуватися. Мені було настільки ж цікаво, наскільки ж і складно. А по-друге – фінал. Еко не розповідає і не пояснює збудованої таємниці. Він дозволяє читачеві зрозуміти розгадку. І це далеко не в останню чергу робить «Маятник Фуко» шедевром у моїх очах.

poster