Анатомія алфавіту. Г, Ґ

21.01.2018

Переглядів: 1014

http://chytay-ua.com/

Г

Граблі

Граблі – штука дуже корисна в господарстві. Якщо не брати до уваги той факт, що без граблів нам просто не було б на що наступати, то на перший погляд далеких від сільськогосподарських робіт індивідуумів може здатися, що ця палка з зубцями – річ абсолютно непотрібна. Запевняю, що це зовсім не так! Граблями активно і ефективно користуються з ранньої весни до пізньої осені. 

І от саме з осінню граблі в мене асоціюються найбільше. Колись, в минулому житті, в нас були кролі. Про цих підступних тварин я ще щось скажу пізніше, а зараз мова про листя. Пожовкле і опале листя клена, ясеня і каштана ми використовували як підстилку для кролів на зиму. Їм і тепліше від того, і погризти можна, якщо вже зовсім кепсько стане. 

Йшли ми на листяне полювання, як правило, з братом і мамою або бабусею. З собою бралися великі мішки і граблі. Особливо цінувався мішок, який насправді був старим, випотрошеним матрацом. Листя туди вміщалося ну дуже багато, так що можна було економити час на біганні-носінні малих торбин додому і назад. 

Процес заготівлі починався з того, що потрібно було знайти сухе листя подалі від дороги. Далі його згрібали докупи граблями і напихали в мішки. Нічого складного чи важкого в цьому немає, правда, пилюкою доводилося надихатися предостатньо. 

А ще важко було стриматися, щоб не пообсипати одне одного і не пострибати в листяних купах. В останньому, до речі, криється страшна небезпека, особливо якщо не перевірити, чи хватило тобі розуму попередньо забрати ті самі підступні граблі. Мені от одного разу не хватило. Пощастило, що приземлення було на держак, а не на зубці. Словом, порада: якщо збираєтеся стрибати з розбігу на купу листя, попередньо переконайтеся у відсутності в ній палок, каміння і, особливо, граблів! Це, до речі, не лише листя стосується.    

Горіхи

З горіхами як з деревами в нас якось не складалося. То посадять його на протязі (а горіхи цього терпіти не можуть), то доведеться викорчувати, бо газові труби потрібно було закопати якраз там, де дерево росте, то просто обмерзне наш горіх. Словом, після років таких от спроб було прийняте рішення залишити горіхи в спокої і переключитися на яблуні і груші. Горіхи були від цього щасливі, яблуні і груші – ні. 

Зате горіхи прекрасно ростуть в посадці вздовж наших полів. Коли починався сезон копання картоплі, одночасно починався і сезон збору горіхового урожаю. Ми збивали горіхи палками, залазили під кущі і в саму гущавину посадки, вилазили на дерева і чого тільки не робили, щоб назбирати їх якнайбільше. Це вже був не просто збір урожаю, це була справжня битва за трофеї! Визнаю, мішками ми горіхів додому ніколи не носили, а от сумками і пакетами – так, бувало. Ну і що, що не дуже багато? Нам завжди вистачало і до куті на Різдво, і до випічки, і так поїсти. І що характерно, не важливо, як сильно були подряпані руки-ноги-обличчя і як далеко потрібно було залізти в пекучу кропиву, щоб забрати свою маленьку зелену здобич. Ми робили це зі стійкістю спартанців і ледь не з радістю, тож що таке азарт і перевірка власних можливостей (дотягнуся чи ні, вилізу чи ні, впаду чи ні), я знаю з малечку. 

Коли вже всі горіхи під деревами визбирані і принесені додому, їх потрібно очистити від зеленого кожушка. Це не важко, головне натягнути по декілька гумових рукавиць. В іншому випадку з коричневими пальцями доведеться ходити довго. 

От тепер з горіхами майже все. Залишилося ще їх трохи підсушити і заховати на зиму.

А взимку вони, окрім іншого, стануть нашими подарунками. Я не пам’ятаю жодного пакунка від Миколая, де б не було декількох горішків. Дід Мороз теж без горіхів не обходився. 

На новорічну ялинку ми їх, щоправда, не вішали, хоча мама казала, що коли дитиною була вона, то так робили.

Якщо я правильно розумію, то підкидати горіхи в подарунки – то ініціатива бабусі. Вони займали своє достойне місце серед мандаринок, яблук, цукерок і шоколадок, хоча, поклавши руку на серце, маю визнати, що любили ми їх найменше. Мені дуже довго здавалося, що дарувати горіхи – то якось старомодно і ледь не принизливо. Мовляв, на щось дорожче грошей жаль. 

Думка про те, що горіхи, можливо, були смаколиками з бабусиного дитинства, до мене навідалася куди пізніше. Так само, як і думка про те, що, можливо, для неї і для таких, як вона, горіхи були куди смачнішими, ніж якісь там заморські мандарини, з тієї простої причини, що тулячись в чужій тісній хаті всім своїм виселеним з власного дому сімейством, вони навряд чи знали, що ті мандарини взагалі існують.   

Та й взагалі, чого прийнято вважати, що мандарини смачніші чи кращі? Горіхи ж не просто так схожі на людський мозок і покращують пам'ять. Мою, наприклад, вони покращили настільки, що якщо колись Бог захоче пожартувати і підкине мені дітей, то їм в подарунки від Миколая я теж кластиму горіхи.     

Галина Теодозівна

Так звати мою сусідку. Вона навчила мене вітатися. Дитиною мені не завжди хотілося казати людям «Добрий день». Тому першою зі мною вітатися почала вона. Не знаю, чому, але це мене таки добряче присоромило. З того часу репутація найввічливішої дитини на вулиці була за мною. 

Галина Теодозівна – вчитель зарубіжної літератури і одна з найосвіченіших людей, яких я знаю. Колись, дуже давно, не без її допомоги на одному шкільному літературному конкурсі мені за одну-єдину правильну відповідь вручили «Страшну помсту» Гоголя. Та книжка була особлива тим, що фактично була першим коміксом, який потрапив мені до рук, до того ж, коміксом двомовним (український і англійський текст). Де вона знайшла таке видання – для мене загадка і по сьогодні. А тоді, два десятки років тому, то була найстрашніша в моєму житті книжка («Цвинтар домашніх тварин» Кінга налякав мене значно пізніше). Моменти, коли мертві встають з могил, та з’ява Чаклуна намальовані настільки виразно і правдоподібно, що заснути вдавалося, лише заховавши той комікс під килимом в іншій кімнаті.

Загалом же, Галина Теодозівна для мене – це втілення жіночності, гідності, розуму, життєвої мудрості, вміння достойно приймати всі виклики долі і виходити з них з високо піднятою головою. Якби мені довелося знімати фільм про англійську королеву, польську пані чи російську княгиню, головна роль була б у неї.  

Груша

Колись в нас росла велика груша. Від інших груш вона відрізнялася тим, що на ній достигали плоди двох сортів. З одного боку грушки були твердішими, зеленими і круглішої форми. З іншого – жовті, м’які і довгасті. Обидва сорти були солодкими і соковитими, тож нашу грушу любила вся вулиця і всі знайомі.  

А ще на неї було дуже зручно вилазити. Сидіти на дереві теж можна було довго, обпершись на стовбур і на гілку. Сидиш ото, буває, книжку читаєш, груші жуєш і навіть починаєш вірити, що життя прекрасне. І тут раптом згадуєш, що морква ще не прополена, подвір’я не прибране, а кури не годовані. Ну і як після такого не піддатися глибокому відчаю?  

Але особливо я пам’ятаю ту грушу через те, що на ній любив робити засідки наш кіт. То було створіння горде і самодостатніше за більшість людей, яких я знаю. А ще кіт був на диво злопам’ятним. Хто ж знав, що відтоптаного хвоста він пам’ятатиме цілих три дні? Весь цей час монстр з милим іменем Пушок мене ігнорував, не просив їсти і дивився приблизно так, як я маю звичку дивитися на огидну гусеницю. Але достатньо було вичекати момент, стрибнути мені на плечі з груші, роздряпати всю спину і трохи голову (доки лапи дістали), як одразу було оголошено перемир’я, і Пушку вже нічого не заважало наминати під столом мій кусок м’яса. Зараз вже немає ні груші, ні Пушка, але звичка дивитися під ноги, коли лізеш до холодильника, залишилася, мабуть, назавжди. А що, коли там сидить привид мого Пушка і радісно б’є хвостом по підлозі, чекаючи на свій кусок ковбаси?   

Георгіни

Георгінами в нас називають те, що в літературній мові виражається словом «жоржини». Це квіти, які можуть бути різної висоти, різного розміру і найрізноманітніших кольорів та відтінків. 

З георгінами в нас вдома грається бабуся. Вони в неї є до кольору до вибору. Взагалі-то георгіни дуже балувані пані. Весною їх треба висаджувати, але не одразу в землю, а потрібно, щоб вони (точніше, коріння) прогрілися на сонечку, і тільки тоді садити в теплу землю. Влітку георгіни люблять, щоб їх поливали і підв’язували, оскільки без проблем доростають до висоти людського росту і ламаються від більш-менш пристойного вітру чи дощу. Ніякого імунітету до морозу в цих квітів немає, тому перші осінні заморозки для них стають останніми, якщо ви, звісно, заздалегідь чимось не прикриєте це різнобарвне диво. А потім, коли вже буде ну зовсім осінь, георгіни треба позрізати, повикопувати, обсушити, з землі обтрусити, в ящики поскладати і в погріб позносити. А коли почнуться сильні морози, варто ще ці ящики чимось обкутати. До речі, миші іноді не гребують тим, аби темними зимовими вечорами погризти дорогоцінне коріняччя цих ваших безцінних квітів. 

Словом, гратися зі своїм гербарієм бабусі доводиться довго і багато. Зате як красиво, коли всі її квіти починають цвісти і тобі вже самому починає здаватися, що ти живеш ледь не в раю. 

Гуманізм 

Якщо коротко і своїми словами, то гуманізм – це любов до людей і людства. Якщо чесно, то гуманізм – це те, у що я вірю десь приблизно так само, як в єдинорогів і рожевих поні. Любити всіх – це не любити нікого. Якщо хтось вам скаже, що він любить весь світ, перед вами або лицемір, або просто дурень. 

Я не розумію, чому я маю любити всіх. Я не можу любити всіх просто так, авансом, ніби в мене за замовчуванням встановлена така функція. Мені може бути жаль незнайому людину, можу поспівчувати людині, якої не знаю, але про горе якої мені розповідають. Але я не розумію, за що я маю любити 7 чи скільки там їх є мільярдів двоногих. Я знаю про їхнє існування, намагаюся, аби моє особисте існування їм не заважало. Цього мало? 

Цей світ з самого початку зроблений так, що всім одночасно добре бути не може. Коли половині планети живеться весело, інша половина вмивається слізьми і кров’ю. Проходить час, половини міняються місцями, тепер вже сміються другі, а плачуть перші. Але ніколи не було так, щоб добре було всім. 

Це неможливо вже хоча б через людську природу, яка сама ніколи до кінця не знає, чого хоче. Те, що комусь приносить радість, іншого шпурляє прямісінько в епіцентр чорної заздрості. Добро і любов ніколи не ходять самі. У них завжди є супутники, яких ми всі намагаємося не помічати, яких намагаємося відділити від їхніх світлих половинок. За добротою і любов’ю завжди йдуть ненависть і зло. Вони однакові за своєю природою: всі четверо ефемерні, багатоликі і дуже особистісно орієнтовані. І всі четверо завжди разом, іноді міняються місцями, іноді прикривають одне одного, але ніколи не розбігаються. Вони не можуть існувати одне без одного. Кожен попередній – дзеркало для наступного, одне відображення розчиняється в іншому. 

Не буває людей безмежно добрих чи безмірно поганих. Все у всьому, кожна людина – це складена з різних пропорцій мішанина всіх відчуттів на світі. Компоненти начебто однакові, але відмінність пропорцій зумовлює діаметрально протилежні результати приготування. От і виходить, що можна любити весь світ, але глибоко в душі ненавидіти сусіда, бо в нього газон рівніший, а можна бути мізантропом, але інстинктивно кинутися під колеса вантажівки, рятуючи життя незнайомій дитині. 

Коли я чую слово «гуманізм» або розлогі монологи про те, як хтось всіх любить, мені хочеться розвернутися і піти геть. Бо я знаю, як воно – любити, по справжньому і до кінця любити декількох людей, я знаю, як воно, – заради цих декількох людей робити щось для інших, бо так ці «твої» люди будуть щасливішими або так ти зможеш вшанувати пам'ять про них. І тут вже не йдеться про гуманізм. Тут йдеться про відчуття обов’язку, прагнення до самовираження, бажання сподобатися, відповідати очікуванням оточуючих чи про банальну звичку. Але я не знаю, як любити всіх. Це той момент, коли я люблю частину, а не ціле. Просто тому, що не зовсім розумію, чим те ціле є.    

Я вірю в те, що хтось може врятувати когось, врятувати двох, трьох, сотню чи навіть тисячі. Я вірю, що є такі люди, як Оскар Шиндлер чи Рауль Валленберг, навіть якщо вони і були створені в єдиному екземплярі. Але я не вірю, що можна врятувати всіх на цьому світі. Так само, як і не вірю в те, що можна любити весь світ. Якщо чесно, я дуже сумніваюся, що сам світ цього хоче. 

Ґ

Ґудзик 

Ґудзик записую сюди, бо не знаю іншого слова на цю страшну літеру. Точніше, знаю, але або не люблю їх, або просто не вживаю. Якщо чесно, то я ніколи і ґудзик не говорю, а кажу гудзик. Проте, сьогодні роблю виняток, бо чого ж не зробиш за відсутності здорової конкуренції? 

Так от, ґудзики. Говорити про те, з якими сльозами і з якої спроби мене таки навчили їх пришивати, не буду, бо соромно і банально. А з небанального розкажу про бочку з ґудзиками. Ну, може, не зовсім бочку, а так, діжечку, але в неї роками скидалися всі ґудзики, які хтось колись десь знаходив чи купляв, або ті, які пережили сорочки-пальта-піджаки, до котрих колись належали. Як побічний ефект такого комплексу Плюшкіна тепер ми маємо ну дуже багато різнокаліберних ґудзиків, які за призначенням вже навряд чи хтось використає. Служать вони, як правило, для того, щоб було чим дітей зайняти (ви знаєте, як вони люблять по купках і по кольорах розкладати це добро?) або щоб самому було чим зайнятися, коли, шукаючи щось потрібне, випадково зачепити діжечку і розсипати весь той нехитрий крам по цілій кімнаті. Особливо корисно останнє, бо дозволяє перерахувати і згадати незлим тихим словом практично всіх родичів. Найкраще це вдається, якщо кудись сильно поспішати або потрібно зробити ще купу справ.   

 

ПОПЕРЕДНЄ ТУТ

ПРОДОВЖЕННЯ ТУТ

poster