Улюблені книги: Євген Лір

15.02.2018

Переглядів: 2279

http://chytay-ua.com/

Євген Лір (Байтеряков) – письменник, літературознавець та перекладач. Він автор післямови до перекладу книги Абрахама Мерітта «Гори, відьмо, гори», «Повзи, тінь, повзи!», в якій розповідає про контексти творчості письменника і про його важливе місце в літературі химерного та дивовижного. Також Євген Лір працював над перекладом збірки оповідань Роберта Чемберса «Король у жовтому», яка значною мірою вплинула на всю світову літературу в жанрах містики й жахів, а незабаром у видавництві Жупанського з’явиться його дебютна збірка оповідань «Підземні ріки течуть». Сам автор визначає її жанр як «екзистенційний горор».

Про себе Євген Лір говорить небагато: «Пишу та перекладаю книжки. Коли називаються літературознавцем, не сперечаюся. Заснував арт-рок гурт «Pta Khi», іноді випускаю ambient-треки сольно. Завдяки стипендії Верховної Ради України можу дозволити собі не тільки мівіну, але й кілька книжок раз на місяць. Вірю у Pink Floyd та Девіда Бові. Мешкаю у Мелітополі, проте зараз мандрую країною разом з Сашком Заварою – «Король у Жовтому» сам себе не презентує.

Книга: паперова чи електронна?  Паперова.

Книга, з якою асоціюєш себе.  Зараз це «Подорож абата святого Брендана».

Книги, котрі читати НЕ будеш.  Не зарікаюся. Хоча це надто очікувана відповідь… Хай буде мотиваційна література. Ніколи не бачив у ній особливого сенсу.

Недочитані книги.  Станом на зараз: «Небезпечні мандри» Річарда Адамса (в процесі), збірка віршів Вільяма Блейка (треба сприймати дозовано), «Твердиня» Макса Кідрука (взагалі не зайшло).

Особистість, котра надихає.  Трійця: Ніл Ґейман, Туомас Холопайнен, Девід Бові. І дух Сіда Барретта десь поряд.

Музика, що створює настрій.  Залежно від настрою, що його треба створити. Від депресивно-суїцидального блек металу до лайтвейву.

Фільм, що вразив.  З останнього – «Вхід у порожнечу» (Enter the Void) Ґаспара Ное.

Життєве кредо.  Careless realism costs souls.

Одразу домовимося про таке: у цьому «топі» ми розмовлятимемо лише про книжки, які я не перекладав або не перекладаю наразі, до яких не писав передмови або післямови та яких взагалі не торкався у будь-якому аспекті видавничої справи. Ці твори – на іншому острові. Згадати всі вартісні книжки важко – вийде чималий список на кшталт додатку до Кінґівського «Про письменство», тому зупинюся лише на тих, що помітно вплинули на мене. Порядок довільний, перша позиція не краща і не гірша за сьому.

Гілдеґунст фон Мітенмец, «Місто книжок-сновид»

Насправді її створив не Гілдеґунст фон Мітенмец, а Вальтер Моерс. Гілдеґунст – це головний персонаж, який водночас начебто й написав усю книжку, бо він письменник, а письменники мають писати книжки. До речі, фон Мітенмец – динозавр. Не образно. Цілком собі звичайний динозавр, з лусками, хвостом та пазурами. Він мешкав у Драконовому місті разом з іншими динозаврами (більшість з них – також письменники), допоки йому до лап не потрапив дивний лист молодого автора-аноніма з оповідкою, написаною настільки майстерно, що Гілдеґунст відправився на пошуки цього таємничого письменника, не гаючи часу. І з цього розпочинається його захоплююча подорож Бухгаймом, містом книжок-сновид. 

Бухгайм та всі його мешканці схиблені на книжках. Література там продається всюди: у книгарнях, музеях, спеціалізованих крамничках, на вулицях і на площах. У кав’ярні вам запропонують безліч страв на кшталт «Поетичної кави» або печива «Поцілунок музи», ваш готель носитиме ймення відомого літератора чи твору. Але обережно: під Бухгаймом розкинулися смертельно небезпечні катакомби, де поховано найцінніші книжки і ще цінніші таємниці. Ясна річ, незабаром Гілдеґунсту доведеться опинитися у їхніх нетрях.

Окрім захопливого сюжету та напрочуд зворушливої атмосфери, книга пропонує читачеві своєрідне випробовування: автор зашифрував кількадесят реальних клясиків літератури в іменах письменників Цамонії. Розгадувати їх, впізнавати твори та цитати – суцільний екстаз для книголюбів. І виклик для перекладача. #видайтеукраїнською!

Сюзанна Кларк, «Джонатан Стрендж і містер Норрел»

Мабуть, найважливіший роман сучасного британського фентезі. Містер Гілберт Норрел, поважний літній чарівник, жертвує своїм усамітненням, аби довести британському уряду, що магія все ще існує в старій-добрій Англії. У той самий час молодий авантюрист на ймення Джонатан Стрендж неочікувано відкриває у собі чаклунські здібності та разом зі своєю дружиною, чарівною Арабелою, також відправляється до столиці. Все це – на тлі початку дев’ятнадцятого сторіччя, коли Велика Британія знову зіткнулася зі своїм давнім ворогом, могутньою Францією. Цього разу – не без допомоги чарівників…

Альтернативна історія перемежається з реальним британським фольклором, таємничі мешканці Казкової країни постають із забуття, а леґендарний Король-крук Бран повертається до своїх володінь і розхитує самі основи світу. Письмо Кларк стилізоване під стиль романістів позаминулого століття, а серед персонажів вам стрінеться ґерцоґ Велінґтон і лорд Джордж Ґордон Байрон власною персоною. Окремої уваги заслуговує фінал історії – жодних спойлерів, але це дійсно дуже непередбачувана розв’язка, що змінює погляд на половину сюжетних подій.

Власне, так виглядає ідеальний магічний реалізм, що межує з клясичним фентезі.

Будь ласка, можна під час редагування матеріялу додати якусь табличку #видайтеукраїнською, аби я постійно тицяв на неї пальцем? – Можна! Мабуть… Хоча, можеш і так тицяти на здоров’я! – прим. редактора.  

 

Роберт Кірк, «Таємна країна ельфів, фавнів і фейрі»

Коли вже мова зайшла про британське фентезі, неможливо оминути увагою роботу Кірка. Власне, туди ж можна додати книжки Катарін Бриґз та Вільяма Єйтса, а також більш сучасного дослідника Едварда Бразе. Саме після «Таємної країни» мені стало важко читати шаблонне фентезі з орками-ельфами-драконами, оскільки воно надто часто перегукується з ориґінальними джерелами – а вони набагато цікавіші. Поєднання германських та кельтських вірувань з подальшим впливом християнства створило химерний світ, в якому свідомо хочеться загубитися. І цей світ чудово описано у цій книзі. 

Крім того, робота Кірка містить етимолоґічні відомості, а інколи взагалі приводить до вельми цікавих порівнянь. Скажімо, читаєш собі епізод із буденного життя ши, як раптом згадуєш таку саму сцену у Толкіна, Роулінґ або Ленді – і наче торкаєшся авторів, долаючи відстань і час, бо розумієш: вони теж це читали. Зайве згадувати літературознавчий вплив дослідження, чи не так? 

Та й взагалі, я обожнюю культуру Великої Британії. Не знаю, як так склалося, але з раннього дитинства постійно тягне на острови. Світ фейрі, що ховається за тонкою завісою буденності, лише підсилює цю жагу. Хай якою небезпечною ця зацікавленість може бути – пам’ятаєте, де зрештою опиняються усі казкові шукачі пригод? 

До речі, правильно мислите: ми знову перед табличкою #видайтеукраїнською. Ну хоча б «Кельтські сутінки» Єйтса…

Ростислав Мельників, «Апокрифи степу»

Неочікуваний стрибок, правда ж? Від історій повільно переходимо до безсюжеття, від сумного Північного моря – до безкрайніх степів України. І до поезії, так.

Степ як форма довколишнього простору – це насамперед величезна порожнеча, посеред котрої час від часу постають дивні уламки та покручене гілля самотніх дерев. Усе це – у віршах цієї збірки. Якщо вам траплялося бувати у провінційних містах на сході України, блукати безлюддям і зрештою опинятися сам-на-сам з ламкою на дотик тишею – ви зрозумієте, про що йдеться. 

Ростислав Мельників старанно розбирає мову на складові (у прозі цим відзначився Юрій Іздрик) та збирає наново у незвичні, часом хиткі формації. Знов до уяви: наче лежиш посеред поля ясного літнього дня й спостерігаєш за тим, як вітерець жене небом хмари. От дивіться, наприклад:

«А далі – 

                 далі,

                     власне,

                                       нікуди

                                            йти

Змуруємо

              храм 

                                   на схилі небес

         Маленькому богові

               з іменем

                 «Ти»

Так просто листа закінчити «десь»

Звісно, не всі вірші у збірці резонують оцим трансцендентним «дзень!», однорідних збірок поезій взагалі небагато. Але тих, що резонують, вистачило, принаймні мені. З тих українських поетів, кого я встиг прочитати за поки що недовге життя, Ростислав Мельників здається одним із найближчих. 

Юркі Вайнонен, «13 новел» 

Не знаю, хто з критиків назвав його «фінським Кафкою» і нащо він це зробив. Вайнонен настільки самобутній, що подібне порівняння лишень зшиває грубою голкою двох талановитих оповідачів, чия найбільша схожість – форма творів. Утім, менше з тим, не зважайте. 

Десь у дев’ятій клясі мені спала на думку на диво «ориґінальна» ідея написати твір від другої особи. Звісно ж, вона лишилася спочивати десь на горищі будиночку задумів та спочивала там до 2016 року, коли я придбав «13 новел» і прочитав оповідання «Мисливець». Мисливець вполював: ідею тяжко поранено, можливо, смертельно. Бо настільки сильна, коротка, влучна й «атмосферна» історія від другої особи, як згаданий «Мисливець», розтрощує будь-які сподівання створити подібне. Юркі Вайнонен ніби сидить поруч з вами у великій кам’яній залі та розповідає про кішку, яка перетворюється на щось дивне, про чоловіка-манекена, про мандри дивного доктора та про пастку, що ховається у забутому Богом санаторії.

«13 новел» – це чудова ін’єкція від банальності. Так, спочатку здається, що коридорами гуляють протяги, але десь на десятій сторінці сам читач перетворюється на протяг – лишається тільки обрати собі коридор. 

До речі, нещодавно видавництво «Комора» анонсувало роман Вайнонена «Німий бог» в українському перекладі. Сподіваюся на повне зібрання творів у перспективі.

А за ідею я помстився. Чекайте на «Підземні ріки течуть».

Говард Філіпс Лавкрафт

Тут, гадаю, усе зрозуміло. Прочитав усього Лавкрафта англійською і досі тішуся, що у цьому випадку можна не теґати видайте_українською, бо видавництво Жупанського взялося активно заповнювати прогалини у темній літературі нашою мовою. Описувати важливість ГФЛ для розвитку жанру, якому він, наче темна версія Адама, власноруч надав ймення – доволі безглуздо, тому зупинюся на улюбленій серії оповідань. Це, безумовно, так званий «Цикл сновидінь», в якому Рендольф Картер подорожує химерною Країною снів. Там Лавкрафт-автор поєднується з Лавкрафтом-візіонером, утворюючи абсолютно нетипову для свого часу картину: моторошну, нестабільну й мерехтливу, надто ґрандіозну навіть для творця Давніх Богів.

А ще, Лавкрафт – один з моїх найулюбленіших співців порожнечі. Якщо, скажімо, у Баркера або Кінґа жах постає чимось конкретним, певною істотою або втіленням абсолютного зла, то Лавкрафт оперує абстрактними ідеями, які набувають форми предвічних створінь тільки для того, аби читач зміг ці ідеї усвідомити. Таке письмо можна порівняти з намаганням вмістити тривимірний об’єкт (наприклад, коробку або шафу) на умовно двовимірному аркуші паперу: сам об’єкт не влізе туди, хоч як, тому доведеться створювати зображення об’єкта, з допоміжними засобами на кшталт тіні та правильної проекції. 

Деякі його твори ГФЛ перегукуються з «Бардо-Тьодол» («Тибетська книга мертвих») або з індійськими мітами, а його власну мітологію послідовники розвивають і досі. Дуже кортить дописати про інших темних письменників, але ж ми домовилися – жодних власних проектів.

Волт Вітмен, «Листя трави»

І наостанок – Вітмен. Як і у випадку з Лавкрафтом, не бачу сенсу описувати власне збірку, тому розповім особисте. «Листя трави» – перша збірка англомовної поезії, яку я прочитав від початку до кінця. Як згодом виявилося, не одноразово. Попри велику любов до Еліота, Фроста й Одена, поезії Вітмена виявилися найближчими. Можливо, тому, що саме ними я рятувався від нудьги під час довгих годин монотонних лекцій з педаґоґіки, світла їм пам’ять.

Відчувати час та бути поза ним – це Вітмен. У мене все.

*** 

Поза топом не зайвим буде згадати весь нон-фікшн, оскільки він у будь-якому разі впливає на сприйняття реальності, та роботи з філософії – цих просто забагато, аби виділити 7. Ще сюди не потрапили «L'encyclopedie du savoir relatif et absolu» («Енциклопедія відносного та абсолютного знання») Едмонда Велса… тобто Бернара Вербера (#видайтеукраїнською!) та «Дом, в котором…» («Дім, що в ньому…») Маріям Петросян – вони також по-своєму вплинули на світогляд, але не так кардинально, як згадані вище твори. 

poster