Дж. Р. Р. Толкін "Берен і Лутієн": Передмова Крістофера Толкіна

23.02.2018

Переглядів: 2714

http://chytay-ua.com/

Дж. Р. Р. Толкін «Берен і Лутієн»

Крістофер Толкін

ПЕРЕДМОВА

Після публікації «Сильмариліону» 1977 року я присвятив кілька років дослідженню початкової історії цього твору і написанню книжки, яку назвав «Історія “Сильмариліону”». Згодом вона стала (в дещо скороченому вигляді) основою перших томів «Історії Середзем’я».

1981 року, в листі до Рейнера Анвіна, директора видавництва «Аллен і Анвін», я детально розповів про те, над чим працював і працюю. На той час, як я йому повідомив, книга мала 1968 сторінок форматом у 16 з половиною дюймів і, очевидно, не була призначена для друку. Я писав йому: «Якщо і/чи коли Ви побачите цю книгу, то відразу збагнете, чому я сказав, що її публікація немислима. Текстуальний та інший аналіз надто детальний та дріб’язковий, обсяг її надто великий (і ставатиме що далі, то більший). Це зроблено почасти заради мого власного задоволення від докопування до суті, а крім того, я хотів знати, як у реальності формувалася ціла концепція від найперших її джерел…

Якщо в таких розвідок є майбутнє, хочу докласти всіх зусиль, щоб жодне наступне історико-літературне дослідження творчости Дж. Р. Р. Т. не перетворилось на нісенітницю через помилкове визначення справжнього напряму її еволюції. Хаотичний стан та складність розшифрування багатьох паперів (поправки, що нашаровуються одна на одну на сторінці рукопису; визначальні ключі-підказки на окремих клаптиках паперу, розкиданих по всьому архіві; тексти, записані на звороті аркушів з іншими творами; переплутані й розпорошені сторінки рукописів; майже чи цілковито нерозбірливі фрагменти) просто переходять усякі межі…

Теоретично, я міг би видати на основі “Історії…” чимало книжок, і тут є багато варіантів та їхніх комбінацій. Наприклад, я міг би зробити “Берена” разом з його першоджерелом, втраченим сказанням “Пісня про Лейтіан”, та своїм есеєм про становлення цієї легенди. Напевно, я б віддав перевагу, якщо це матиме якийсь позитивний результат, радше аналізу однієї легенди в її розвитку, ніж поданню всіх втрачених сказань поспіль, проте детальний виклад у такому разі буде надзвичайно ускладнений, бо потрібно буде дуже часто пояснювати, щó сталося деінде, в інших неопублікованих творах».

Я зазначив, що радо написав би книжку під назвою «Берен» у такій формі, як оце окреслив, але «проблема полягатиме в організації матеріалу таким чином, щоб він був сприйнятний без застосування редакторської сваволі».

Коли я це писав, то мав на увазі публікацію: я й не думав про інші варіанти, окрім своєї ідеї вибору однієї легенди «в її розвитку». Здається, зараз я точнісінько так і зробив — хоча й не замислюючись над тим, що написав у листі до Рейнера Анвіна тридцять п’ять років тому: я зовсім про це забув, аж поки випадково натрапив на ці рядки, коли ця книга вже була майже завершена.

Втім, є істотна відмінність між нею і моєю початковою ідеєю, і відмінність ця полягає в контексті. Відтоді значна частина величезного корпусу рукописів, що стосуються Першої Епохи, або Прадавніх Часів, уже була опублікована у вивірених докладних виданнях: головним чином, у томах «Історії Середзем’я». Була ідея присвятити книжку історії становлення «Берена», про що я наважився згадати в листі до Рейнера Анвіна, і завдяки такій публікації було б оприлюднено багато досі незнаних і недоступних рукописів. Але оця книжка не пропонує жодної сторінки недрукованих авторських творів. Яка ж тоді потреба в такій книжці тепер?

Я спробую дати відповідь (неминуче комплексну) на одне чи кілька запитань. По-перше, згадані видання були зорієнтовані на подання самих текстів так, щоб адекватно показати, вочевидь, ексцентричний спосіб композиції, до якого вдавався мій батько (власне, часто під тиском зовнішніх обставин), а отже, виявити послідовні етапи становлення оповіді й обґрунтувати мою інтерпретацію матеріалу.

Водночас Перша Епоха в історії Середзем’я розумілась у тих виданнях як «історія» у двох сенсах. Це справді була історія — хроніка життя та подій у Середзем’ї, але також це була історія багаторічної трансформації літературних задумів, і тому оповідь про Берена і Лутієн розтяглась на довгі роки та кілька книжок. Ба більше, оскільки та оповідь переплелася з повільно формованим «Сильмариліоном» і, зрештою, стала його невіддільною частиною, її становлення зафіксоване в послідовних рукописах, присвячених головно цілісній історії Прадавніх Часів.

Тому простежити історію Берена і Лутієн як єдину і чітко прописану оповідь в «Історії Середзем’я» нелегко.

У часто цитованому листі від 1951 року мій батько назвав її «головним сказанням “Сильмариліону”» і зазначив, що Берен — «смертний ізгой, який переміг (з допомогою Лутієн, просто дівчини, нехай і ельфині королівської крови) там, де всі армії та воїни зазнали поразки: він проникнув до твердині Ворога і видобув один Сильмарил із Залізної Корони. Так він завойовує руку Лутієн, і так відбувається перший шлюб між смертним та безсмертною.

Як така ця історія (гадаю, прекрасна і вражаюча) — героїко-казковий роман, сприйнятний сам по собі навіть з дуже загальним і туманним знанням тла. Але це також вагома ланка циклу, позбавлена повного свого значення без розуміння її місця в цілому».

По-друге, моя мета в цій книжці — подвійна. З одного боку, я намагався виокремити історію Берена і Тінувіель (Лутієн), аби вона стояла особняком настільки, наскільки це можливо (на мою думку) без викривлень. З іншого боку, я хотів показати, як ця вагома історія еволюціонувала протягом років. У передмові до першого тому «Книги втрачених сказань» я писав про зміни в цих оповідях:

В історії написання історії Середзем’я розвиток рідко відбувався через пряму відмову від певного елементу, набагато частіше — через легку поетапну трансформацію, тож формування легенд (процес, завядки якому, наприклад, оповідь про Нарґотронд сполучилася з оповіддю про Берена і Лутієн, на що немає й натяку у «Втрачених сказаннях», хоча обидва елементи там наявні) може здатись подібним до формування легенд у різних народів як продукту багатьох розумів та поколінь.

Характерною рисою цієї книжки є те, що ці процеси розвитку в легенді про Берена і Лутієн подані власними батьковими словами, бо метод, який я застосував, — це витяги з набагато довших прозових чи поетичних рукописів, створюваних протягом довгих років.

Таким чином, водночас оприлюднено і фрагменти стислих описів або драматичних моментів, загублені через ту конспективну сконденсовану манеру письма, таку характерну для викладу в «Сильмариліоні»; можна навіть відкрити такі сюжетні лінії, які згодом були цілковито втрачені. Так, наприклад, перехресний допит Берена, Фелаґунда та їхніх товаришів, замаскованих під орків, який провадить Чорнокнижник Тŷ (перша поява Саурона), або введення в оповідь страхітливого Тевільдо, Принца Котів, який, звичайно ж, заслуговує на згадку, хоча його літературне життя й було коротким.

Нарешті, процитую іншу свою передмову, до «Дітей Гуріна» (2007):

Годі заперечити, що для більшості читачів «Володаря Перснів» легенди Прадавніх Часів… є або цілком невідомі, або ж відомі лише за чутками про них як про дивовижні та недоступні за способом і стилем викладу.

Також годі заперечити, що томи «Історії Середзем’я», про які йде мова, цілком можуть і відстрашити. Це тому, що спосіб композиції, до якого вдавався мій батько, був, у суті своїй, складний: і першочергова мета «Історії…» полягала в тому, щоб спробувати розплутати його, а відтак (може здатися) представити оповіді про Прадавні Часи як твір безперервної плинности. 

Я переконаний, що він міг би пояснити, чому відкинув той чи інший елемент оповіді, так: на новому етапі я побачив, що це не те, або: я усвідомив, що це неправильна назва. Плинність не слід перебільшувати: все-таки була й велика засаднича сталість. Але при компонуванні цієї книжки я, звичайно ж, сподівався, що вона покаже, як творення стародавньої легенди Середзем’я, що довгі роки змінювалась і зростала, віддзеркалювало авторові пошуки викладу міфу якнайближче до свого бажання.

У листі до Рейнера Анвіна від 1981 року я зазначив, що в тому випадку, якщо я обмежусь єдиною легендою з-поміж легенд, які складають «Втрачені сказання», «в такому разі будуть великі складнощі з детальним викладом, бо треба буде дуже часто пояснювати, щó сталось деінде, в інших неопублікованих творах». Це виявилось точним передбаченням у випадку з «Береном і Лутієн». Має бути ухвалене якесь рішення, бо ж Берен і Лутієн жили, любили і вмирали, разом зі своїми друзями та ворогами, не на порожній сцені, на самоті й без минулого. Тому в «Дітях Гуріна» я дотримувався свого власного вирішення. У передмові до тієї книжки я писав:

Отож, якби мій батько, за його власними словами, спромігся надати розповідям того остаточного та завершеного вигляду, якого він прагнув, то залишив би три «великі оповіді» Правдавніх Часів (про Берена та Лутієн, про дітей Гуріна та про загибель Ґондоліна) цілком самодостатніми творами, що не потребують знання осановної частини легенди, відомої як «Сильмариліон». З іншого ж боку… «Сказання про дітей Гуріна» є невід’ємним од історії ельфів і людей Прадавніх Часів, отож там обов’язково знайдеться чимало посилань на події та обставини, про які йдеться у більшій оповіді.

З огляду на це я дав «дуже короткий нарис про Белеріанд та народи, які його населяли наприкінці Правдавніх Часів», і включив «перелік усіх назв, що зустрічаються в текстах, з дуже стислими вказівками стосовно кожної з них». Для цієї книжки я запозичив з «Дітей Гуріна» цей короткий нарис, адаптував і скоротив його і так само уклав перелік усіх назв, що зустрічаються в текстах, цього разу — з дуже різноманітними пояснювальними вказівками. У цьому довідковому матеріалі немає нічого суттєвого, він покликаний просто виконувати допоміжну функцію, якщо потрібно.

Наступна проблема, про яку слід згадати, спричинена дуже частими змінами назв. Ретельно і невідривно стежити за послідовністю назв у текстах різного часу не слугуватиме меті цієї книжки. Тому я не сформулював стосовно цього жодного правила, але в деяких випадках з різних міркувань виокремив назви старі та нові. У переважній більшості випадків мій батько змінював певну назву в рукописі дещо пізніше чи набагато пізніше, але не послідовно: наприклад «ельфівський» на «ельфійський». У таких випадках я залишив як єдину форму «ельфійський» або «Белеріанд» замість ранішого «Броселіанд», але в інших — закріпив обидві форми, як-от Тінвелінт/Тінґол, Артанор/Доріат.

Тож мета цієї книжки цілковито відрізняється від мети томів «Історії Середзем’я», які є її першоджерелом. Вона підкреслено не задумувалась як додаток до тих книжок. Це спроба вилучити одну сюжетну лінію з величезного твору, надзвичайно багатого та складного, але ця лінія, історія Берена і Лутієн, сама собою постійно розвивалась і породжувала нові сюжетні зв’язки, дедалі більше укорінюючись у ширший історичний твір. Рішення про те, щó включати, а щó не включати з того стародавнього світу «в повному обсязі», могло залежати лише від особистого і часто суперечливого погляду: в таких спробах неможливо визначити «правильний шлях». Утім, загалом, якщо я й хибив, то в інтересах ясности, й опирався спокусі пояснювати, боючись підірвати первісну мету і метод книжки.

Мені йде дев’яносто третій рік, і це (здогадно) моя остання книжка з довгої серії видань батькових творів, переважно доти недрукованих і дещо чудернацьких. Цю повість обрано in memoriam з огляду на її глибоко закорінену присутність у його власному житті та його напружені роздуми над шлюбом Лутієн, яку він називав «найвизначнішою з ельдарів», і Берена, смертної людини, над їхньою долею та їхнім другим життям.

У моєму житті це почалося багато років тому, бо це мій найраніший справжній спогад про певний фрагмент історії, який був мені розказаний, — а не просто сцена розповідання історій, óбраз якої зберігся в моїй пам’яті. Мій батько розповів мені цей сюжет, або його частину, своїми словами, не зазираючи в жоден текст, на початку 1930-х років.

Той фрагмент історії, який живе в моїх спогадах і моїй душі, — про вовчі очі, коли вони з’являються пара по парі в темряві темниці Тŷ.

У листі до мене, присвяченому моїй матері й написаному через рік по її смерті й водночас за рік до його власної, батько писав про всеохопне відчуття важкої втрати та про його бажання, щоб під її ім’ям на надгробку було викарбувано «Лутієн». У тому листі, що цитується на с. 29 цієї книжки, він повернувся до джерел повісти про Берена і Лутіен, коли вона танцювала на маленькій лісовій галявинці, де рясно квітла блекота, біля Рооса в Йоркширі, й написав: «Однак історія розладналась і я облишив її — і не можу вблагати невмолимого Мандоса».

Зображення взято з мережі Інтернет 

Редакція Читай

Редакція літературного порталу Читай

author photo
poster