Ніна Джордж «Маленька паризька книгарня»

25.04.2018

Переглядів: 1694

http://chytay-ua.com/

«Маленька паризька книгарня» – найбільш суперечлива книга серед тих, які мені доводилося читати останнім часом. Обкладинка, анотація та перші сто сторінок практично не залишили сумнівів у тому, що цей роман Ніни Джордж займе почесне місце в списку моїх улюблених книг.

«Книги – це більше, ніж лікарі. Одні романи – це люблячі, вірні товариші на все життя. Інші можуть надавати по вухах. Ще інші – огорнуть вас теплим рушником, коли на вас нападе ота осіння нудьга. А є такі… ну, мов рожева солодка вата, промайне в голові на мить і лишить по собі блаженну порожнечу. Як коротка, бурхлива інтрижка.»

Перша третина роману просто неймовірна. Її цілком можна віднести до категорії «люблячих, вірних товаришів на все життя», що лікують від осінньої нудьги. Власник «Літературної аптеки» Жан Одинак допомагає людям лікувати хвороби, перед якими традиційна медицина безсила.

«Я хотів лікувати почуття, що не вважаються захворюваннями й не діагностуються лікарями. Усі оті невловимі почуття та емоції, які абсолютно не цікавлять лікарів, бо вони, мовляв, такі незначні й ефемерні.»

Книгар безпомилково ставить діагнози та призначає своїм пацієнтам ліки у вигляді книг. Баржа «Літературна аптека» описана настільки атмосферно, що подумки починаєш мріяти про це місце, а ще більше про прийом у такого «лікаря».

«М'яке світло, кошенятко для компанії. І ця книга, яку, я прошу, читайте повільно, час від часу зупиняйтеся. Вам буде над чим подумати, а, може, і трохи поплакати.»

На жаль, інші дві третини роману перетворили «Маленьку паризьку книгарню» з «люблячого, вірного товариша» на «рожеву солодку вату», від якої буквально нудить. 

«Месьє Одинак боявся, що він приречений оплакувати всіх, кого любив.»

Жан Одинак ладен допомагати всім і кожному, крім самого себе. Понад двадцять років він сумує за своєю коханою Манон, яка пішла від нього без жодних пояснень. Манон написала Жанові прощальний лист, проте він не може змусити себе прочитати це послання. 

«Будь-яку помилку можна виправдати, якщо під рукою є принципова позиція.»

А тепер уявіть собі: герой, замість того, щоб розібратися в ситуації, або забути все й жити далі, страждає понад два десятиліття. До речі, він не звертає ні найменшої уваги на інших жінок. Дарма, що найкращі роки життя минають, тільки СТРАЖДАННЯ – тільки хардкор!!!

«Двадцять років. Вочевидь існує багато способів зіпсувати собі життя.»

Лише поява нової сусідки, в якої не залишилося зовсім нічого, крім розбитих ілюзій, змушує Жана ненадовго відволіктися від власних переживань. Зустрівши жінку «на дні моря сліз», Жан відчуває до неї симпатію, але, перш ніж розпочати нові стосунки після 20-річного целібату, вирішує ще трошки постраждати наостанок, нарешті читає листа й пливе на своїй баржі в Прованс. Так і хотілося крикнути йому: «Дурень, що ти робиш? Там на тебе давно вже ніхто не чекає!»

«Невже ж для мене не знайдеться жодної книги, яка б навчила мене грати пісню життя?»

Супутниками Жана Одинака в його подорожі «до самого себе» стають молодий письменник та ще кілька персонажів, дії яких не вписуються в жодні закони логіки. Те, що відбувається далі, дуже нагадує бульварний жіночий любовний роман у м'якій обкладинці. Описи пригод пасажирів «Літературної аптеки» перемежовуються зі щоденниковими записами тієї самої Манон. 

«Кохання – це диктатор, якого так бояться чоловіки.»

І якщо інші герої місцями ще здатні пробудити симпатію, співчуття або подив, то персонаж femme fatale викликає лише роздратування та огиду. Єдине, що хвилює цю вульгарну жінку, – задоволення власних статевих потреб. Коханням тут і не пахне, суцільний егоїзм. Манон вся така псевдоунікальна, кохає відразу двох чоловіків, а вони, звісно ж, про все це знають і погоджуються з існуючим станом речей. Дивина та й годі!

«Дивно, якими товстошкірими стають люди, яких кохають, а це не вписується в їхні плани. Кохання настільки їх дратує, що вони змінюють замки або тікають без попередження.»

Ледве змусила себе дочитати цю книгу. Взагалі складається враження, що роман писали два абсолютно різних автори. Перший – неймовірно талановитий і мудрий письменник, твори якого хочеться розтягнути на цитати, а про другого та його пласких картонних персонажів краще й не згадувати. Жоден із сюжетів не доведено до кінця, ніби авторка починала розвивати якусь лінію, а потім не могла вигадати, що робити з нею далі, тому просто обривала на півслові. 

«Читання – це довга, точніше безкінечна дорога, що робить людину терпимішою, більш люблячою і добрішою.»

«Маленька паризька книгарня» нагадує коробку з кількома різними пазлами, частинки яких, як не старайся, неможливо скласти в одну цілісну картинку. Проте, якщо відкинути безкінечні «рожеві сльози-шмарклі-страждання в цукрі», то вийде неймовірно тепла й атмосферна оповідь про Францію з її Ейфелевою вежею, Монмартром, круасанами та лавандовими полями Провансу. Читати її варто тим, хто хоче щось змінити у власному житті, але не наважується, адже: 

«Звичка – нікчемна й підступна богиня. Вона нікому й нічому не дозволить зазіхнути на її панування. Вона придушує одне за одним усі бажання: подорожувати, знайти кращу роботу або нове кохання. Вона заважає нам жити так, як хочеться, бо не дає запитати самих себе, чи й досі подобається робити те, що робимо.»

poster