Ельчін Сафарлі "Про море мені розкажи"

27.04.2018

Переглядів: 3764

http://chytay-ua.com/

Сафарлі Е. Про море мені розкажи : роман / Ельчін Сафарлі; перекладач Євгеній Плясецький; 2-ге вид. – Київ : Форс Україна, 2018. – 272 с.

«Я зустрів Лейлу по низці розставань. Коли вже не шукав, не вірив, з’явилася вона, жінка з тонкими зап’ястками і густим волоссям-хвилями. Лейла відкрила нову сторінку мого життя, не гортаючи попередні. Називає мене Гілаваром на честь вітру – теплого, мінливого, який лине з моря» (с. 268).

Ви коли-небудь закохувалися у хвилі? А у вітер?

Отак, щоби раз і назавжди. Отак, щоби шалено і до безмежності. Щоби хотілося завжди і всюди чути про море. Завжди і всюди…

Це перший україномовний переклад однієї з книг молодого, та вже  надзвичайно популярного азербайджанського письменника і журналіста, якого критики охрестили «другим Орханом Памуком». Неабияка відповідальність – розповідати про Схід душею Сходу. Писати про традиції і культуру свого народу. Говорити про людей і ті різні любові, які вони носять у собі. Носять, щоби множити їх, ділитися ними, надихатися ними у своєму щоденні. У 2008 році вийшла перша книжка Сафарлі під назвою «Солодка сіль Босфору». Потім друкувалися хвилюючі розповіді про почуття, про радість і сум, насолоду і відчай, серед яких – «Мені тебе обіцяли», «Нема спогадів без тебе», «Легенди Босфору», «Якби ти знав…». Ельчін Сафарлі пише надзвичайно чуттєво. Так, ніби не олівцем чи ручкою, а тонким загостреним різцем торкається шкіри свого читача, перевіряючи, чи можна увійти на його больовий поріг. І чи він, читач, матиме сміливість та потребу запросити його далі, вглиб дому, до найпотаємніших душевних закапелків, де в кутику притаїлися спогади – «Що дорослішим я ставав, то виразніше у мені оживало дитинство» (с. 185).   

У романі «Про море мені розкажи» багато моря. Про нього хочеться і голосно, і тихо розповідати, як про когось дуже-дуже дорогого. Про нього хочеться мріяти, ніби про щось нездійсненне. Про нього хочеться… Його хочеться: бачити-чути-торкатися, врешті – бути з ним наодинці. Бути з ним віч-на-віч, як з Богом: «Мені було вісім, коли однокласник раптом запитав: «Що для тебе Бог?». Не довго думаючи, я з цілковитою переконаністю відказав: «Море». Мовив і побіг на третій поверх школи, старовинної будівлі з високими колонами, що колись була військовим госпіталем. Звідти було видно клаптик моря. Крізь шибку я довго дивився на смарагдову воду, а потім, подихавши на скло, вивів пальцем: «Бог» (с. 33).

Бог і море – як згадки дитинства – живі, теплі, вічні. Мозаїчні і подекуди фрагментарні. Вони мають свої аквамаринові кольори, припливні звуки, йодні аромати, вони сипкі, наче дрібний пісок із черевиків, що ними йдеш дорогою своїх років, йдеш і оглядаєшся туди, де стільки найціннішого лишається… «Одягаю капелюх, виходжу з дому. Як завжди – до моря» (с. 268). Чи до своїх морських пам’ятей – незліченних, тривких, довгих, блукаючих, розмаїтих і розімлітих від утоми під сонцем зрілості?! Море озивається припливами пам’ятей, море вміє втішати. Слухати – теж. 

Чоловік поволі іде дорогою. І бачить жінку. І море – близько. І вони –  напрочуд близькі у своєму зачудуванні морем і небом. І хай вони повернуться з цієї мандрівки сивими від туманів, та все ж берегтимуть ті хвилини, берегтимуть від усіх, навіть від себе теперішніх. І як молитовно в романі звучать рядки цих чоловічих звернень-одкровень – «Допоможи мені запам’ятати шляхи, що ведуть до тебе, щоб через життя прийти до тебе знову. Щоби сказати, що я пам’ятаю твої руки з минулого життя, смагляві, з довгими пальцями, на моєму волоссі їхні сліди. Щоби обійняти тебе зі спини, слухати море, яке неможливо забути або пригадати, – воно в нас» (с. 199 – 200).  

…Ця книга про те, як зустрічаються двоє. Як вони знаходяться у цьому багатолюдному, багатообличному, багатоголосому світі. Як важливо не оминути своє щастя, не розминутися з ним, не відмовитися від нього, не віддати його іншим, не злякатися його, свого щастя. Бо насправді «ми вже від першого кроку прямуємо один до одного, перестріваючи дорогою безліч різних людей. Коли настане час (а це вирішують там, нагорі, або, можливо, всередині нас), зустріч відбудеться. Головне – не здатися і не пов’язувати життя з чужаками. Ця віра жила в мені з дитинства. Часом мені чулося, як ця людина обережно ступала черепашками морського берега, наливала собі чай, із хрускотом ламала ранковий симіт, перегортала сторінки улюбленої книги або перебирала різнокольорові скляні кульки на прилавку блошиного ринку. Я не те, щоб чекав на цю людину, я прямував до неї» (с. 259).

Іти до когось рідного. До когось, хто завжди вислухає. До когось, з ким можна розділити своє море, розділити на двох, не боячись, що воно виллється. З долонь чи сердець.

Як переконує Ельчін Сафарлі, головне в цьому житті – встигнути розказати комусь про море. Розказати пошепки, стоячи разом на одному березі… 

Роксолана Жаркова

Літературознавиця, письменниця

author photo
poster