Уривок з книги Гізер Морріс «Татуювальник Аушвіцу»

01.08.2018

Переглядів: 2230

http://chytay-ua.com/

Від авторки

Я у вітальні будинку літнього чоловіка. Я ще не дуже добре його знаю, зате швидко познайомилася з його собаками, Тутсі й Бам-Бам, одна завбільшки з поні, а друга — менша за мою кицьку. На щастя, я їм, здається, сподобалась, і зараз вони сплять. На секунду я відводжу очі. Ні, я таки маю сказати. 

— Ви знаєте, що я не єврейка? 

Минула година, відколи ми познайомились. Літній чоловік у кріслі навпроти мене нетерпляче, але й не сердито, пирхає. Дивиться вбік, переплітає пальці. Одна його нога закинута на другу, вільна нога посіпується, наче в такт якійсь мелодії. Він дивиться у вікно, погляд лине кудись удалину. 

— Так, — каже він нарешті, усміхнено повертаючись до мене. — Саме тому я вас і вибрав. 

Мені відлягає від серця. Може, я таки на своєму місці. 

— Ану, — каже він так, наче збирається розповісти якийсь жарт, — розкажіть мені, що ви знаєте про євреїв. 

Напружено збираюсь щось відповісти, а в голову лізе лише семисвічник. 

— У вас є знайомі євреї? 

Пригадую одну знайому. 

— Я працюю разом із дівчиною на ім’я Белла. Мені здається, що вона єврейка. 

Чекаю розчарування, натомість спостерігаю ентузіазм. 

— Чудово! — каже він. Я пройшла ще один тест.

Далі отримую першу інструкцію: 

— Ви маєте сприймати все, що я вам кажу, без упереджень, — він змовкає, наче підбираючи слова. — Я не хочу, щоб моя історія була спотворена чиїмись особистими поглядами. 

Я починаю соватись на стільці: 

— Може, якісь і є. 

Він різко нахиляється вперед, хапається рукою за нестійкий столик. Крива ніжка столика грюкає об підлогу, аж луна йде. Собаки з переляку прокидаються. Я ковтаю. 

— Дівоче прізвище моєї матері — Швартфеґер. Її батьки були німецького походження. 

Напруження спадає. 

— Усі ми звідкись походимо, — каже він. 

— Так, але я Ківі. Мамина сім’я прожила в Новій Зеландії більше ста років. — Іммігранти. — Так. 

Він знову сідає прямо, заспокоюється. 

— Як швидко ви пишете? — питає він. 

Я знову заскочена зненацька. Що він має на увазі? 

— Ну, це залежить від того, що я пишу. 

— Мені треба, щоб ви працювали швидко. У мене небагато часу. 

Я в паніці. Я ж бо спеціально не взяла із собою ніяких записувальних пристроїв для першої зустрічі. Мене запросили послухати й обміркувати, як саме викласти історію його життя. Зараз я готова просто слухати. 

— А скільки у вас часу? — цікавлюсь я. 

— Дуже мало. 

Я розгублена. 

— Ви незабаром збираєтесь кудись їхати?

— Так, — каже він. Його погляд знову губиться десь далеко за відчиненим вікном. — Я маю бути з Ґітою.

* * *

Я ніколи не зустрічалася з Ґітою. Саме її смерть і бажання Лалі приєднатися до Ґіти змусили його розповісти свою історію. Він хотів її записати, «щоб такого більше ніколи не трапилось», як він сказав. Після тієї першої зустрічі я приходила до Лалі два-три рази на тиждень. Три роки ми розплутували події цієї історії. Мені довелося заслужити його довіру, і минуло немало часу, перш ніж він зважився на глибокий самоаналіз, пригадуючи все, свідком і учасником чого він був. Ми стали друзями, навіть більше ніж друзями; наші життя переплелися, коли він скинув тягар провини, який ятрив його душу, бо він боявся, що його й Ґіту вважатимуть поплічниками нацистів. Частину цього тягаря розділила з ним я, сидячи біля нього за кухонним столом, біля цього чудового чоловіка, у якого й досі, через шістдесят років, тремтять руки, зривається голос і до очей підступають сльози, коли він згадує ті події — одні з найжахливіших в історії людства. Свою історію він розповідав шматочками, то повільно, то строчив, як із кулемета, сипав епізодами, ніяк один з одним не пов’язаними. Та це не мало значення. Було щось магнетичне в тому, щоб сидіти з ним та двома його собаками й слухати те, що для байдужого вуха могло здатися маренням старої людини. Чи був то чарівний східноєвропейський акцент? Чи якась принада в самому цьому старому відчайдухові? Чи ця заплутана історія, яку я почала розуміти? То було все це і ще щось більше. Як оповідачеві історії Лалі для мене було важливо вловлювати, коли спогади й історія то зливались у вальсі, то намагалися розбігтись, являючи не тільки урок історії, яких доволі, але й унікальний урок людяності. Загалом спогади Лалі були надзвичайно чіткими й точними. Вони підтверджувалися в ході моїх уточнень імен, дат і місць. Чи було це втіхою? Знайомство з людиною, для якої ці жахливі факти були живою реальністю, робило їх іще жахливішими. Для цього чудового старого не було розділення спогадів та історії — вони бездоганно вальсували в парі. 

«Татуювальник Аушвіцу» — це розповідь про двох звичайних людей, які жили в незвичайний час, позбавлені не тільки своєї свободи, але й своєї гідності, своїх імен і своєї індивідуальності. І тільки Лалі може судити про те, що їм доводилось робити, щоб вистояти. Все життя Лалі проходило під девізом: «Якщо ти прокинувся вранці, це — гарний день». Вранці того дня, коли його ховали, я прокинулась, знаючи, що цей день не був гарним для мене, але він мав бути гарним для нього. Тепер він був із Ґітою.