Уривок з книги Філіпа Зімбардо "Ефект Люцифера. Чому хороші люди чинять зло"

15.08.2018

Переглядів: 1195

http://chytay-ua.com/

Стенфордський тюремний експеримент є найбільш відомим соціологічним експериментом в історії. Його скандальність і суперечливі висновки підштовхнули автора й керівника експерименту Філіпа Зімбардо більш ніж через 30 років написати книгу “Ефект Люцифера. Чому хороші люди чинять зло” . Переклад книги українською вийшов 2017 року у видавництві Yakaboo Publishing. 

У книзі не тільки викладено детальний перебіг експерименту, а й пояснюється “ефект Люцифера” у реальному житті і вплив експерименту на розвиток суспільних наук.

Читайте рецензію - Філіп Зімбардо "Ефект Люцифера. Чому хороші люди чинять зло"

Уривок 

Ми покидаємо кабінет сержанта, щоб зійти вниз і перевірити кімнату допитів, — Джо, Боб, Крейґ, кінооператор Білл і я. Все сяє новизною: цей блок головного місцевого офісного центру Пало-Альто було щойно побудовано. Він розташований досить близько, проте водночас і достатньо далеко від старої в’язниці, яка руйнується, але не від переповнення, а просто від старості. Я хотів, щоб офіцери й кінооператор залишалися втягнутими в процес від першого арешту до останнього, щоб якомога чіткіше дотриматися стандартної процедури арешту. Ще перед тим я пояснив телевізійникові мету експерименту, але зробив це коротко, бо був зайнятий переговорами з сержантом. Мені спало на думку те, що я маю викласти їм усім деякі з процедурних деталей дослідження, а також причини для проведення експерименту такого роду. Це допомогло б укріпити командний дух і показати їм, що я достатньо уважний і готовий відповісти на всі запитання

«Ці хлопці знають, що їх заарештують? Ми мусимо їм сказати, що це все експеримент, чи як?»

«Джо, вони всі добровільно викликались вивчати тюремне життя. Вони прийшли за оголошенням, яке ми опублікували в газетах: запросили студентів коледжу заробити п’ятнадцять доларів на день за участь у двотижневому експерименті з психології ув’язнення і...»

«Ви хочете сказати, що ці хлопці отримуватимуть по п’ятнадцять баксів щодня ні за що — просто за сидіння у в’язниці протягом двох тижнів? Може, й ми з Джо взяли б участь. Виглядає на легкі гроші».

«Можливо. Може, це і легкі гроші, і якщо в дослідженні буде якийсь цікавий поворот, то ми його повторимо, використовуючи деяких офіцерів поліції в ролях ув’язнених і охоронців, як я й казав вашому шефові».

«Ну, ви можете на нас розраховувати».

«Як я вже сказав, дев’ять студентів, яких ви маєте заарештувати, є частиною великої групи, що складалася з сотні чоловіків, які зацікавилися нашим оголошенням у газетах Palo Alto Times та The Stanford Daily. Ми відсіяли явно ненормальних, тих, хто в минулому був заарештований з різних причин, і тих, у кого були проблеми зі здоров’ям або психікою.Після години психологічного оцінювання та  глибинних інтерв’ю, які проводили мої асистенти — Крейґ Гейні та  Курт Бенкс, — із тих, хто залишився, ми відібрали 24 особи, які стануть нашими об’єктами дослідження».

«15 доларів помножити на 24 і на 14 — це доведеться заплатити багато грошей. Це ж не з вашої кишені, так, док?»

«Сума становить 5040 доларів, але наше дослідження підтримується ґрантом уряду з Управління морських досліджень. Я отримав його для вивчення антисоціальної поведінки, тож мені не доведеться платити учасникам самому».

«І всі студенти хотіли бути охоронцями?» 

«Та ні, взагалі-то ніхто не хотів бути охоронцем: вони всі віддавали перевагу ролі в’язня».

«Тю, чого? Мені здається, бути наглядачем веселіше і не такий геморой, як бути в’язнем. Ну, як на мене. Інша справа, отримувати п’ятнадцять баксів за те, що цілодобово прикидаєшся в’язнем, — це мало. Краще платити охоронцям, які працюють у звичайну зміну».

«Правильно, охоронці працюватимуть у восьмигодинну зміну, по три команди з  трьох охоронців, які цілодобово пильнуватимуть дев’ятьох ув’язнених. Але причиною, чому студенти хочуть бути в’язнями, є те, що вони можуть колись таки опинитись у в’язниці, наприклад, за ухилення від призову, порушення правил дорожнього руху чи за участь у страйках за громадянські права або в антивоєнних виступах. Більшість із них сказали, що ніколи не могли уявити себе у ролі тюремного наглядача, — вони не йшли в коледж, щоб у подальшому стати охоронцями. Втім, хоча вони беруть у цьому участь головним чином через оплату, деякі з них також хочуть дізнатися щось про те, як зарадити собі в нових тюремних реаліях»

«А як ви визначали, хто буде охоронцями? От точно, ви ж вибрали найздоровіших

пацанів?»

«Ні, Джо, ми розподілили добровольців на дві групи завдяки випадковому вибору. Це було те саме, що підкинути монетку. Якщо випадав герб — доброволець буде наглядачем, якщо решка — в’язнем. Охоронці лише вчора дізналися, яка роль їм випала. Вони прийшли в нашу маленьку в’язницю в підвалі факультету психології Стенфордського університету, щоб допомогти нам із закінченням підготовки. Ми хотіли, щоб вони роздивилися на місці. Кожен вибрав собі уніформу в місцевому магазині

військових товарів, і зараз вони чекають, коли все почнеться».

«Чи ви їх якось готували на охоронців?»

«Хотілося б мені мати на це час. Проте ми лише вчора провели для них короткий інструктаж. Вони не мали ніяких особливих навчань, як діяти. Головне для них — підтримувати закон і порядок, не виявляти жодного насильства щодо в’язнів і не дозволити їм утекти. Я також намагався пояснити їм особливості психології мислення ув’язнених, що переживають відчуття безсилля, яке ми хочемо створити у в’язниці. Тих, кого ви маєте заарештувати, ми попросили чекати вдома, в гуртожитку або в якомусь іншому домовленому місці, якщо вони живуть далеко, і ми їм сказали, що сконтактуємося з ними сьогодні вранці».

«Ну, ось вони і дочекаються, Джо, нє? Ми покажемо їм правду жизні».

«Мене трохи турбують деякі речі».

«Звісно, кажіть, Джо, і ти, Білле. Якщо є щось, що ви хотіли би дізнатися, щоб потім допомогти передати це режисерові вечірніх новин, то запитуйте».

«Я маю таке запитання, док: який сенс проходити через усі ці неприємності, створювати саморобну в’язницю у підвалі в Стенфорді, заарештовувати всіх цих студентів, витрачати стільки грошей, якщо ми й так маємо достатньо в’язниць і злочинців? Чому просто не спостерігати, як воно у державній в’язниці чи у Сен-Квентіні? Чи це б не показало вам те, що ви справді хочете дізнатися про охоронців і в’язнів у справжніх тюрмах?»

Джо поцілив просто в яблучко. Зненацька я опинився у звичній ролі професора, який прагне донести свою думку до зацікавлених слухачів.

«Мені цікаво досліджувати, що психологічно означає бути в’язнем чи наглядачем. Які зміни відбуваються з людиною в процесі зживання з цією новою роллю? Чи можна за короткий час — лише за два тижні — набути нової ідентичності, яка відрізняється від чийогось звичного “я”?

Соціологи і кримінологи вже досліджували реальне тюремне життя, однак їхня робота має декілька серйозних недоліків. Цим дослідникам ніколи не вдавалося простежити всі стадії тюремного життя. Їхні спостереження зазвичай обмежені рамками, їм заборонено прямий доступ до в’язнів і  особливо — до охоронців. Оскільки у в’язницях перебуває лише два класи людей — персонал і ув’язнені, — всі дослідники просто сторонні, і ті, хто у в’язниці, ставляться до них із підозрою, а то й з недовірою. Науковці могли бачити лише те, що їм було дозволено побачити на екскурсіях. Їм рідко вдавалося зазирнути глибше за поверхневу картину тюремного життя. Ми б хотіли краще зрозуміти глибинні структури стосунків між охоронцями й в’язнями, відтворивши психологічне середовище в’язниці, а отже, мати змогу спостерігати, записувати і документувати весь процес просякнення звичайних людей психологією в’язнів або наглядачів».

«Так, у цьому щось є, що ви кажете, — втрутився Білл. — Але є велика різниця між вашою стенфордською моделлю і  реальними в’язницями: тамтешні наглядачі та  в’язні відрізняються від ваших. У справжніх в’язницях ми маємо справу з кримінальниками, з жорстокими людьми, які тільки й думають, як напасти на охоронця або утнути щось незаконне. Треба мати жорстких охоронців, які могли би їх тримати в рамках і скрутити шию за потреби. Ваші солодкі стенфордські хлопчики не злобні й не жорсткі, ані в’язні, ані наглядачі жодного разу».

«Можна я ще свої п’ять копійок вставлю, — каже Боб. — Звідки ви такі впевнені, що ці студентики, знаючи, що отримуватимуть по п’ятнадцять баксів щодня на халяву, просто не провтикають там два тижні, розважаючись і забавляючись за ваш рахунок, професоре?»

«По-перше, дозволю собі зауважити, що студентами Стенфордського університету є не всі наші піддослідні, а лише деякі з них. Інші ж походять зі всієї країни або навіть з Канади. Як ви знаєте, влітку в район Затоки приїжджає багато молодих людей, тож ми приймали в команду тих, хто щойно закінчив літню школу в Стенфорді або в Берклі. Але ви були праві, коли казали, що Стенфордська в’язниця не буде заповнена звичними тюремними типами. Ми намагалися вибирати молодих людей, які здавались

абсолютно нормальними, здоровими, із середніми показниками за всіма психологічними тестами, що ми проводили. Разом із Крейґом — ось він — та іншим моїм аспірантом, Куртом Бенксом, ми ретельно відібрали наших досліджуваних з-поміж усіх, у кого ми брали інтерв’ю».

Крейґ, який терпляче чекав мого знаку, що він також може вставити слово, з готовністю додав: «У реальній в’язниці, коли ми спостерігаємо якусь подію — наприклад, коли хтось із в’язнів отримує удар ножем, або коли охоронець б’є ув’язненого, — ми не можемо визначити, якою мірою призвідниками цього є певна людина чи певна ситуація. Справді, існують в’язні, які є агресивними соціопатами, і наглядачі, які є справжніми садистами. Але чи все, що відбувається у в’язниці, залежить лише від певної особистості? Я в цьому сумніваюся. Ми мусимо взяти до уваги ситуацію».

Я посміхнувся на красномовний аргумент Крейґа. Я так само поділяв сумнів щодо диспозиційного підходу, проте моя впевненість повернулася, коли Крейґ усе так добре виклав поліцейським. Я продовжив, впадаючи в мій улюблений лекторський стиль: «Суть ось у чому: наше дослідження намагатиметься відділити те, що люди вносять у тюремну ситуацію, від того, що сама ця ситуація виявляє в людях, які в ній опинилися. Наші досліджувані, завдяки попередньому відборові, є вибіркою освічених молодих чоловіків середнього класу. Вони є однорідною групою студентів, схожих один на одного з багатьох оглядів. Їх за принципом випадковості розділили на дві групи—«охоронців» і «в’язнів»,—які є взаємозамінними. В’язні не є більш жорстокими, ворожими чи бунтівними, ніж охоронці, а охоронці не є занадто авторитарними та  одержимими владою. Зараз в’язні й  охоронці практично однакові. Ніхто не хотів бути охоронцем; ніхто не вчиняв злочину, за який позбавляли волі й карали. Чи будуть ці люди такими ж схожими одне на одного через два тижні? Чи побачимо ми якісь перетворення в їхніх характерах? Ось що ми хочемо дізнатися»

Редакція Читай

Редакція літературного порталу Читай

author photo
poster