Уривки з роману Алли Рогашко "Сни з колодязя"

03.08.2019

Переглядів: 964

http://chytay-ua.com/

Лиш вечорами, коли сутінки обертались на безпросвітну темінь, – долало відчуття самотності і безпорадності. Сидів коло каміна, загасивши лампу, аби бути у майже темряві, заплющував очі – для ще глибшого занурення у себе. Й уявляв її. Мовби була поруч. Шалено хотів пригорнути. Але не так, як зазвичай обіймає чоловік кохану жінку – пристрасно і палко. А ледь-ледь торкаючись руками, мовби крильми, аби не порушити той ніжний витончений образ надмірною чуттєвістю і пристрастю. Цей янгол не може бути заплямований навіть думкою про щось непристойне і нескромне. Проте уява випереджала думки... Лиш тільки подумки наближався до неї, аби пригорнути уявними крильми... пригортав... а далі – не стримувався... У темряві кімнати, у відчуттях, що загострено тріпотіли, вже не міг стримувати ту шалену лавину мрій, а радше спраглих божевільних марень. Хотілось лише... 

... Жити. 

У відчуттях вмирати...

Ніжно пестити

Тебе

Собою, – 

Завмирати...

Без вибачень

Безглуздих

І порожніх слів

Відверто

І замріяно

Кохати... 1

На ранок згадував свої нічні марення-мрії й лише сумовито всміхався. Від усвідомлення того, що всі ті мрії лишаться лише мріями. І римами на папері... Він закохався не в ту жінку. Та чи питає серце, у кого закохатися? Чи мусить питати? Не мусить. Не мусить і ніколи того не робитиме... 

Листа їй починав писати кілька разів. Починав, проглядав кілька написаних рядків. Видавались йому недолугими і недоречними. Викидав у вогонь, що миттєво поглинав аркуш із написаними рядками; той вигинавсь під язиками полум’я, обертаючись на химерні зиґзаґи. Принаймні там виглядав більш доречним. Знову сідав писати, і знову викидав. Слів, які би могли вдало і пристойно виразити почуття, віднайти не міг. Із того шаленого потоку, – бо слів направду було безліч, – вихопити щось виразне, варте її, чомусь не вдавалось. Лише рими продовжували литися нестримним потоком. Усе записував і записував... Уже й міркував собі: а може, написати їй листа лиш поезіями? Хоч вони приходили мимоволі, але достеменно виражали те, про що волала душа... 

Коли лиш шепіт

Промовляє ті слова

Що криком

Відчуття

Самотності

Пітьму долають.

Виразність та питá...

Чому не поруч?

Блукає погляд.

Посмішка

Якась німа.

Навмисно ніби

В світі цім

Коштовне 

Щось

Ті невиразні "хтось"

Ховають...

 

***

Пан Тадеуш важко сів на стілець біля туалетного столика і глянув на своє відображення у дзеркалі. Мав паскудний вигляд. Пережитий роками біль наклав на нього добряче помітний відбиток. Сльоза поволі скочувалась лицем. Попри з’яву у серці Спасіння – милої Олесі, – старі шрами боліли. Думки про Юстину, що липли до нього в цих стінах, розтинали їх з новою силою. Тут досі відчувався її дух. Не міг не відчуватись: ці стіни наскрізь просочені нею. У всьому відчувалась її присутність. Тому не міг заходити сюди часто. Вистачало відвідин могили. До того ж у кімнаті біль пронизував сильніший. Бо тут здавалось, що вона жива, що вона є. Що ось зараз відчиняться двері й увійде у кімнату. Всміхнеться. Підійде до нього й обійме за плечі. Притулиться, поцілує. Таке відчуття пронизувало лише на мить. Відтак розвіювалося й розумів, що двері не відчиняться. Вона не увійде, не усміхнеться й не обійме. І від самотності нікуди не подітися. Не втекти... 

Поволі відкрив скриньку. Дивовижно, як може ця висохла квітка так довго зберігатися! Хіба не мала би розсипатись на порох? Обережно взяв її до рук. Заплющив очі й нараз поринув у той день. День їхнього першого побачення. ...Ось він мчить варшавською вуличкою у кав’ярню, де чекатиме на неї за тим самим столиком, яким сиділи в день їхнього знайомства. Бачить на розі ятку з квітами. Не вагаючись, підходить. В очі одразу ж впадають білі троянди – ніжні, витончені; їхні шовкові пелюстки нагадують її ніжний образ. Узяв лише одну. Хотілось, аби ця зустріч не була пафосною і банальною. Якби прийшов з букетом – так і виглядало б. Одна ж квітка білої троянди, як символ чистоти, невинності й кохання, – саме те, що потрібно. Ось уже заходить з тією трояндою до кав’ярні. Її ще немає. До нього підходить кельнер: пан бажає замовити конкретний столик, чи замовляв раніше? Так, бажає. Он той! – рішуче вказує на столик, за яким сиділи тоді, у день знайомства. Так, прошу пана, столик вільний, тому займайте його із задоволенням! Всідається лицем до дверей, аби бачити її, коли увійде. І чекає. Чекає нетерпеливо, незмигно дивлячись на двері, відволікаючись лише на те, аби зиркнути на годинник. Хвилини спливають невимовно довго. Ще ніколи час не тягнувся так спокволу. Здавалось, хтось стримував ті стрілки, змушуючи стояти на місці. З кожним рухом дверей ним пересмикувало від нетерпіння і навіть роздратування: ні, не вона! Аж нарешті двері вкотре розчинились й увійшла вона. Була надзвичайно вродлива і чарівна; елегантно вбрана. Темно-бордова атласна сукня, чорні мереживні рукавички й такий самий капелюшок із мереживною накидкою-вуаллю, що затуляла півобличчя. Легкою ходою прямувала до їхнього столика – в листі домовились, що зустрінуться саме тут і саме за ним. Гарячково підхопився й швидко пішов навстріч. Вклонився й поцілував простягнену йому руку, відчувши під рукавичкою її тепло. Сиділи довго, розмовляючи й обмінюючись усмішками, ніжністю, водночас виплескуючи й намагаючись тамувати пристрасть, що переповнювала обох. Несамовито хотілось доторкнутись її, притулити до грудей, обійняти, цілувати. Та не смів. Лише очима торкався. Лише в уяві обіймав і цілував... По тому ще трішки прогулялися. Літня спека вже змінювалась на підвечірню лагідну теплінь. Провів її додому. Розлучатись не хотілось, єство воліло бути поруч, однак... Однак мусили відриватись одне від одного й жити думками про наступну зустріч, мліти у спогадах про кожну хвилину перебування поруч... 

Розплющив очі й тяжко зітхнув. Спогади нещадно розкраяли душу, спричинивши нову хвилю болю. Були такими яскравими і виразними, мовби побував тепер там, у варшавській кав’ярні, поруч із нею... Знову глянув на своє відображення. З дзеркала на нього дивився постарілий, посивілий, добряче змучений самотнім життям чоловік. Вкрите зморшками лице, в якому закарбувався біль, вогник у очах добряче потускнів. Де той юнак, сповнений енергії й життєвої снаги? Де той невимовно гарний час? Де... Раптом відчув, що руки затиснені в кулаки, аж до болю. Розтиснув. Порох – усе, що лишилось від квітки, яку спершу бережно тримав у руці, – посипався додолу. В руці зосталось стебло. Дивився на купку, що лежала біля його ніг. Здавалось, мовби то ті спогади, що тепер заново пережив, перетворились на порох і посипались кудись у минуле. Туди, звідки вже не повернеш і не оживиш. Як не порятуєш цю квітку. 

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Алла Рогашко "Сни з колодязя"

 

1У романі використано ліричні поезії Ігоря Григорчука.

Алла Рогашко

українська журналістка, письменниця

author photo
poster