Книжки, які дуже хотілося б прочитати солов’їною або #ВИДАЙТЕУКРАЇНСЬКОЮ!!!

19.07.2019

Переглядів: 5092

http://chytay-ua.com/

В сучасній економічній теорії існує таке поняття як «наздоганяючий розвиток». Якщо коротко, це означає, що певна країна, галузь чи навіть окрема компанія, приєднавшись до певного більш розвиненого середовища, отримує потужний імпульс у розвитку, долаючи певні його етапи швидше ніж свого часу ті, до кого вона приєдналася. Україномовна література певною мірою переживає цей період зараз. Кількість видань українською в останні роки значно виросла, цілі жанри, які до того в наших перекладах існували хіба на рівні окремих книжок, поступово почали оформлюватися і – що головне – створювати навколо себе спільноти й навіть платформи.

І тому всі ми ліпимо гештег #видайтеукраїнською усюди, куди тільки дотягуються наші пальчики та на що падають оченятка. І не те, щоб мені кортіло побути тут виключенням, але й розповідати, що саме треба видати в першу голову, я не хочу.

Я краще трохи розкажу про хороші книжки, які варто було б прочитати. Зокрема – українською. З розбивкою на жанри, для спрощення сприйняття.

ФЕНТЕЗІ

Майкл Свенвік «Дочка залізного дракона»

Оскільки от майже на днях вийшов третій том цього фентезійного циклу, то всім, хто його пропустив, непогано було б замислитися про те, щоб нарешті ознайомитися. Свенвік відомий як один зі стовпів кіберпанку, тож і до фентезі він застосував власний набір інструментів. Набір, абсолютно невідомий більшості фахових фентезі-авторів. 

Якщо ви полюбляєте час від часу порвати собі трохи шаблонів – ця книжка саме для вас. Якщо ви будь-коли замислювалися, яким був би світ класичного високого фентезі, як би він жив та розвивався від умовного середньовіччя, через Ренесанс та Нові часи до Новітньої історії – то ось вам яскраве й чудове бачення. Бажаєте складних персонажів, глибинної психологічної драми та філософського підтексту замість епосу про рятування світу від абстрактного Великого Зла? Тоді вам теж сюди. А особливо охочих чекають ще написані в 2008-му «Дракони Вавилону» і вже згадана «Матір Залізного дракона» тільки-но з типографії.

Сюзана Кларк «Джонатан Стрендж та містер Норелл»

Я насправді довго сумнівався, чи варто включати цю книжку до списку, бо як звертатися до такого калібру, то список маст-рідів лусне від чотирнадцяти томів «Колеса часу» Джордана, одинадцяти - «Чорного загону» Кука, романів та повістей про Кейна від Карла Ваґнера, «Малазанської книги мертвих» Еріксона-Есслемонта та «Принца порожнечі» Річарда Скотта Беккера. Так, епічне фентезі таке епічне і я добре розумію, що список далеко не повний.

Але Сюзанна Кларк вирізняється з цього переліку як… чорт! Я навіть не можу підібрати нормальну метафору! «Джонатан Стрендж та містер Норелл» - це химерна суміш Джейн Остін, Чарльза Діккенса та Джона Толкіна, щедро приправлена спеціями британського міфу. Бездоганна стилізація, неймовірний масштаб, майстерно передана епоха, глибока світобудова – і магія, магія, магія! Це книга про чаклунів та чаклунство, і авторка настільки вдало розкриває цю тему, що, напевне, ніхто ані до неї, ані після не спромігся на подібне. І не тре тут Ролінг згадувати! Це як журнал «Барвінок» порівнювати з науковою монографією. Жодної зневаги до Поттеріани, але тут масштаб геть інший.

І так – якщо ви дивилися серіял, то маю вас розчарувати: він розтрусив дорогою ледь не три чверті всього того смачного, що було в книзі. Бо сила її полягає саме в глибині, розлогості та детальності, примітках на полях та екскурсах в світ англійської магії різних епох.

Ден Сіммонс «Crook Factory», «Друд»

Сіммонс відомий українському читачеві здебільшого за його надпотужним циклом «Гіперіон» та гіперкрутим історичним горором «Терор». Останній я взагалі вважаю ледь не кращою книжкою в добірці автора, але не можу не зазначити, що «Терор» не був ані першою, ані останньою спробою автора в історичну прозу. Зокрема, хотів би зазначити тут дві речі – «Crook Factory», яку коротко можна описати як «Ернест Гемінгвей проти нацистів», та «Друд» - про Діккенса та його останній, незакінчений роман. Обом творам притаманна майстерність автора в поєднанні історичності та деталізованості з напруженим сюжетом та яскравими персонажами.

Насправді Сіммонс – дуже різнобарвний автор, який впевнено почувається в різних жанрах. І майже всі його роботи, починаючи з дебютної «Пісні Калі», варті уваги і прочитання. Але, якщо шукаєте щось близьке до могутнього та жахливого «Терору», то ці дві – то найкращий варіянт, щоб почати.

 

ІСТОРИЧНИЙ РОМАН

А ось тут раптово підкрадається срака. Виявляється, що один з найголовніших циклів, стовпів жанру, який зокрема дуже вплинув на того ж Мартіна з його «Льодом і Полум’ям»… ніколи не видавався українською! Тож, пані та панове…

Моріс Дрюон «Прокляті королі»

Оцінити масштаб цього твору досить важко. Кількість історичних деталей, персонажів, історичних подій, а також пліток, легенд та містифікацій, старанно украдених в одну тривалу історію стрімкого занепаду королівської династії Капетингів, здається просто неймовірною – особливо якщо завважити, що писалися ці книжки задовго до того, як інтернет дістався Європи, і все це розкопувалося в архівах та бібліотеках. 

Історія Франції та її правителів від судилища над тамплієрами до початку Сторічної війни. Неймовірна кількість персонажів, інтриги, вбивства, зрада і війна – все змішане в надпотужний коктейль і створює (як вже було зазначено) один з найкращих історичних романів сучасності.

Кен Фоллет «Кінгсбріджська трилогія»

Там де Дрюон дивиться на світ очами королів та вельмож, Фоллет обирає точкою зору очі ремісників та селян. «Кінгсбріджська трилогія» - це романи, дія яких обертається навколо маленького вигаданого містечка в Англії – Кінгсбріджу. Перший том – в ХІ-му сторіччі, другий в ХІV-му, третій – в ХVІ- му. Незвичний ракурс, поєднаний з детальним зануренням в побут та психологію, ставлять ці романи не надто далеко від творів метра медієвістики Умберто Еко, не завжди сягаючи його метатекстової глибини, але не поступаючись розмахом та докладністю. Три томи поспіль можуть, щоправда, втомити (бо кожен з них – це цеглина об’ємом у вісім сотень сторінок (і це англійською, українською буде більше).

Кожна з трьох книг – це повністю самостійний твір, але автор майстерно зберігає спадковість і поєднує книги як не сюжетно, то світом, тож читач бачить не тільки життя окремих героїв (а кожна книга – це дійсно життя, від дитинства до старості), але й цілих династій, від пращурів до нащадків, щоразу даючи змогу відмітити, як передаються ті чи інші риси. Інший безсумнівний плюс трилогії – це можливість спостерігати, як еволюціонує життя та устрій в межах одного міста, дуже конкретно.

Бернард Корнвелл «Саксонські хроніки», «У пошуках Граалю»

Частково «Саксонські хроніки» метра Корнвелла відомі сучасній авдиторії за серіялом «Останнє королівство», який є екранізацією перших книг циклу. Більш освічені читачі, звісно, згадають «Королівського стрільця Шарпа», великої низки книг, що принесли автору славу та визнання (а Шону Біну – роль, де його персонажа не вбивають).

«Саксонські хроніки», як і «The Grail Quest» - це потужні зразки саме воєнної історичної прози, яка дуже яскраво змальовує середньовічні війни (вторгнення вікінгів в Британію в першому циклі і Сторічну війну в другому) у всій їхній огидній красі, саме з позицій звичайного солдата. Іноді воєнна проза переривається класичним пригодницьким романом, про небезпечні мандри, квести, та зловісні таємниці (в принципі, як і в будь-якому творі Корнвелла), але власне «жир» цих книжок у моцних описах війни, «як вона є», з усім її брудом та кров’ю.

«У пошуках Грааля» - це гарна «вхідна точка» до творчості автора, яка з одного боку достатньо стисла (всього чотири томи на цей момент) і водночас дає повну уяву про творчість письменника і розуміння, чи варто вам і далі з ним «співпрацювати». «Саксонські хроніки» на цей момент мають вже 11 томів і дванадцятий на підході. Про Шарпа я взагалі помовчу ))) 

Ще у автора є чимало окремих романів, які загалом зберігають стиль та фірмову подачу, але, як на мене, найпотужніше він розкривається саме в циклах. Корнвелл вміє робити книжки досить різноманітними та запобігати рутині й надто очевидним самоповторам (вони є, але радше в інструментарії та прийомах).

Артур Перес-Реверте «Капітан Алатрісте»

Було б несправедливим згадати Корнвелла, але не згадати Реверте. Голлівудська екранізація його «Капітана» має безсумнівні переваги, але екранізувати сім томів (хай і коротеньких) в одній двогодинній стрічці, як на мене, досить сумнівне рішення. В результаті екранізація – то радше демоверсія, ба навіть трейлер до романів автора.

«Алатрісте» просяклий іспанським темпераментом, брудною та похмурою атмосферою, темрявою мадридських провулків та людських душ. Але найбільше, на мою скромну думку, автор розкривається у «військових» романах – дає знати про себе досвід автора як військового журналіста. Зокрем,а хочу виділити тут «Сонце над Бредою», яка написана в стилістиці військового репортажу навпіл з військовими ж щоденниками. Це радше не суцільний твір, а низка замальовок, кожна з яких сама по собі є перлиною.

 

НАУКОВА ФАНТАСТИКА

Жанр останні два десятиріччя переживає певний ренесанс, подарувавши світові цілу низку потужних авторів і принципово змінивши парадигму наукової фантастики (НФ) як жанру. Зокрема, розквітла гардкорна НФ – і це неймовірно втішає!

Приємно, що жанр не позбавлений уваги і наших видавців. Маємо Енді Вейра, Лю Цисіня, Пітера Воттса, Дена Сіммонса, Ніла Стівенсона, Джефа Вандермеєєра (хоч це й не дуже НФ, це новий вірд) – та нам все ще є куди рости.

Ганну Райянемі «Квантовий крадій» (трилогія)

Маємо три томи – а насправді одну історію, розділену на три частини. Кожен том має свій особливий присмак та стиль, але тим не менш, це єдина суцільна робота, і хай вас не обмануть невеличкі обсяги кожного – це неймовірно потужна та глибока робота, яка торкається не тільки різноманітних наукових проблем, але й майстерно грає на полі постмодерну. Автор не обтяжує себе поясненнями (ніколи), що дозволяє сприймати «Крадія» радше як веселеньке фентезі з присмаком НФ, аніж серйозну, фундаментальну роботу. Тим не менш, Райянемі постійно спонукає читача вийти за межі книги й подивитися, а звідки-то воно взялося – і з подивом віднайти, що всі ті кльові незрозумілі штуки мають під собою масивне наукове підґрунтя.

Книга постійно заграє з трансгуманізмом та постгуманізмом, щедрою рукою сиплючи ідеї подальшого розвитку людства і того, до чого це може призвести. Стиль книг неймовірно легкий та захопливий, просякнутий духом авантюрного роману початку минулого сторіччя. Власне, Жан ле Фламбер має за прототип Арсена Люпена, відомого «джентльмена-крадія» з французьких романів того періоду. Та як я вже казав, хай легкий та грайливий тон та тони пасхальних яєчок в тексті не введуть вас в оману. Перед вами – один з найпотужніших зразків твердої НФ останніх років.

Ніл Стівенсон «Анатем»

Стівенсон вже виходив українською – «Сімміс» у чудовому перекладі Остапа Українця був надрукований «НК-Богдан». 

«Сімміс» - досить сильна робота в улюбленому автором поєднанні фантастики з реалістичною прозою. Проте, буду чесним – серед творів автора це далеко не мій фаворит. Без сумніву, «Сімміс» простіший для сприйняття широким загалом, але він і на чверть не такий крутий, як «Барочний цикл». І вже зовсім йому далеко до «Анатему»!

Я навіть не знаю, як описати цю книгу, щоб випадково не зіпсувати ту палітру вражень, яка чекає на вас. Тому, радше буду застерігати, ніж заохочувати. «Анатем», як і більшість творів автора, – це повільна книга, що не фокусується на екшоні і постійно звалюється у формат лекції, яку веселий хуліганистий професор читає своїй студії яскравим весняним ранком. Якщо Воттс здався вам занадто нудним чи менторським – стережіться! Стівенсон, дарма, що веселий, але менторствує в рази більше. В цьому, до речі, він майже повна протилежність Райянемі.

Тож, якщо вас не відлякує повільна, сповнена довгих описів та пояснень розповідь, якщо фантастика для вас – це не тільки космічні баталії та бойові андроїди, як ви готові до довгих розмов «за життя» - то ласкаво просимо! Готуйтеся до одного з найпотужніших читацьких досвідів у жанрі.

Роберт Чарльз Вілсон «Спін» (трилогія)

Автор відомий в нас виключно невеличкою купкою поціновувачів жанру – і вочевидь, не такий яскравий та епатажний, як вищезгадані попередники. Вілсон, тим не менш, є дуже сильним автором, який працює в «чистому» жанрі впевнено і плідно. Власне, за першу книгу трилогії (саме «Спін»), автор отримав Г’юго – і цілком виправдано. Складна та епічна космічна фантастика, яка навіть в першому томі буде раз у раз перевертати сюжет і ваше сприйняття його з ніг на голову. Події, які на початку будуть локалізовані в межах нашої планети і нашого часу, швидко набувають галактичного масштабу. 

Це дійсно потужна робота від потужного автора, один із зразків нової твердої НФ, яка зараз тріумфально повернулася до трендів світової літератури.

 

ГОРОР

З цим жанром ми маємо колосальні проблеми, бо власне, здебільшого він обмежений у нас  виданнями Стівена Кінґа (з легким вкрапленням Джо Гілла та Діна Кунца), та ще, хіба, класиками зі зламу ХІХ-ХХ сторічь, де жовту майку лідера впевнено триває ГФЛ.

Тим не менш, для решти світу горор – то потужний, розвинений та розгалужений жанр, який давно вже вийшов за межі коротенького та узагальненого поняття «жахи». Тож, на що варто звернути увагу:

Адам Невілл «Ритуал»

Відомий завдяки екранізації від Netflix, «Ритуал» став би непоганою перепусткою для пересічного читача до світу сучасних жахів. Тим більш, що з екранізацією вочевидь вийшло так собі: намагаючись зробити «кіно для всіх», кіношники втратили ледь не увесь той шарм, що мала книга.

«Ритуал» крутезний не чудовиськами та потойбічним. Більша частина книги – це цілком реалістичні події, які легко могли б бути взяті з якоїсь кримінальної хроніки. Четверо чоловіків середнього віку губляться в нетрях норвезьких лісів. Умовна перша частина – саме про протистояння людини і природи. Сучасної, урбаністичної людини, геть не пристосованої до такого протистояння. Як і має бути в справжньому горорі, великий фокус зроблений на персонажах, їхніх психологічних проблемах, застарілих конфліктах та внутрішніх кризах. 

Друга частина (повністю переписана і тому – вщент знищена екранізацією) – грає на відомому шкандалі в норвезькій андеграундній музиці, що трапився на початку 90-х і створив похмуру (але гучну) репутацію стилю black metal. Якщо ви не знаєте нічого про це, можете почитати книжку «Володарі Хаосу» або подивитися її свіжу екранізацію (або просто почитати Вікіпедію), інакше буде важко зрозуміти внутрішню логіку та контекст другої частини роману. Проте, це не робить її поганою чи навіть важкою для сприйняття. Автор чудово відіграв відчуття слабкості та безпомічності, створеної жахливим збігом обставин, і розуміння контексту лише додаватиме барв при прочитанні.

Кращі нові жахи (The Mammoth Book of Best New Horror)

Якщо ви колись замислювалися, звідки ростуть ноги свіжої збірки «Бабай: перший кошмар» та її попередника «Крамничка жахіть», а також у збірок від фензіну «Підвал» - то ось вам відповідь. У далекому 1990-му відомий горорист Ремсі Кемпбел уклав збірку Best New Horror, що складалася з двадцяти оповідань, спеціально написаних для неї двадцятьма відомими авторами-горористами, серед яких були Томас Ліготті, Карл Вагнер, Роберт Маккаммон, сам Кемпбел та багато інших, менш відомих у нас, але не менш визнаних за океаном. Відтоді антологія продовжує виходити щорічно – п’ять томів під вивіскою «Кращі нові жахи», далі – 27 (на цей момент) – під назвою «Мамонтова книга кращих нових жахів», плюс дві збірки The Best of... – «Велетенська книга терору» в 1994-му та «The Very Best of the Best of New Horror» до двадцятиріччя серії в 2010-му.

Як ви бачите, традиція антологій короткої прози жахів існує довго і безперервно. Насправді міжавторські збірки були в жанрі і до, і водночас з цією серією, загальні та тематичні, імениті та дебютні – навіть премія Брема Стокера впровадила номінацію на кращу антологію ще в вісімдесятих. Але саме ця серія є препотужним зрізом жанру, його розвитку й здобутків. Знайомство з серією – це чудовий спосіб для новачка знайти серед низки авторів саме «свого», а для поціновувача – відстежити еволюцію як жанру, так і окремих його творців.

P.S. Так, звичайно – і Кінґ, і Баркер, і Гілл, і Кунц неодноразово з’являлися на сторінках цієї збірки. Та що там – навіть Ґейман відмітився ))) Кращі нові жахи як вони є!

Джон Горнор Джейкобс «Південні боги»

Обрати перші дві книги для цього розділу мені було відносно легко. Рекомендувати «Кращі нові жахи» - це буквально рекомендувати кращі нові жахи. Невілл має свіжу екранізацію і достатньо яскравий та оригінальний, щоб продемонструвати «нову школу». Але третя рекомендація… 

Враховуючи порожнечу в українських виданнях цього жанру, тут можна просто загубитися в можливих варіянтах. Самих лише визнаних метрів, яких неодмінно треба читати, – десятки. Вже згадані Кемпбел, Ліготті, Вагнер, Маккаммон, до них ще Страуб, Літл, Саймон Кларк, Роберт Блох, Майкл Маршал Сміт та багато, багато інших. І це ми ще не чіпаємо екстрім-горору, баді-горору, нового вірда та інших відгалужень; не згадуємо класиків типу Монтегю Джеймса, Едгара По, Вільяма Гоупа Годжсона, Чемберса, Дерлета, Бірса та інших (бо їх насправді хоч скільки-то є в українському перекладі, дяка Потойбічним богам).

Словом, широченьке поле як для того, щоб обрати одну книгу одного автора (хай навіть дві-три). Тому я вирішив зробити ставку на нові жахи, справедливо міркуючи, що про стару добру класику ви і без мене знаєте. Буду чесним – серед дебютантів останнього десятиріччя я насправді знаю і читав далеко не всіх, не половину навіть. Але серед тих, з ким мав нагоду познайомитися, вагався між двома. Джошем Мейлерманом та зазначеним в підзаголовку Джоном Джейкобсом.

Мейлерман був би моїм фаворитом, якби його дебютний роман так само, як і «Ритуал», не отримав свіжої екранізації. Так, це «Пташиний короб», якщо хто ще не здогадався. Книга чудова з усіх боків. Але на відміну від «Ритуалу», екранізація вийшла не гіршою за книгу – принаймні втрати відносно тексту здалися мені цілком виправданими, такими, що не можуть не трапитися при переносі з букви в зображення. Тож, горор-фани можуть сміливо знайомитися з кіно-адаптацією, не чекаючи на переклад. 

Тому мій остаточний вибір впав на дебютанта 2011-го року з його романом «Південні боги». Містичний твір, дії якого розгортаються в рідній авторові Арканзаській глибинці після Другої світової, в ті самі 50-ті. Дві сюжетні лінії, неповторний, таємничий колорит американського Півдня, блюз, расизм і лавкрафтіанська містика. Супер атмосферний та моторошний роман, чимось схожий за відчуттям на «Справжнього детектива». Яскраві головні герої, що притягують до себе, неспішний розвиток подій, увага до деталей – все це полишає по собі дуже приємний та специфічний післясмак, який напевне змусить повернутися до цієї книжки (чи принаймні звернутися до інших творів автора).

 

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

Тож, це все. Але перш ніж закінчити, я б хотів таки додати крихту того, що не тільки тегом #видайте українською живемо. 

Гештег #виданоукраїнською теж має місце бути! Зокрема, готуючи цей матеріал, я відкрив для себе, що декілька книжок, що я їх думав включити до списку, вже таки є і доступні до прочитання. Тож, хвилинка непроплаченої реклами.

«Небезпечні мандри» (Watership down, дослівно «Вотершипська низина») Річарда Адамса

Виданий «Рідною мовою» в 2017-му. Вікі підказує, що було ще скорочене видання 1990-го, але мені до рук воно не потрапляло. Я думав внести цю книгу до розділу фентезі як ще один приклад нетривіального підходу й того, що високе фентезі може бути не тільки про ельфів, але й з тим самим успіхом – і про кролів. Позіціонована як дитяча, тим не менш книжка має дуже похмурий настрій і безжальна до своїх героїв не менш, а то й більш за оту вашу «Гру престолів». Знаковий твір, що вплинув на цілу купу авторів, подарував світу кріпову анімаційну екранізацію 1978-го (і доволі прохідну сучасну – від Netflix та ВВС) і навіть надихнув на створення музичного гурту Fall of Efrafa, лірика якого цілком зав’язана на всесвіті Вотершипської низини.

Артуро Перес-Реверте «Фламандська дошка» та «Шкіра для барабана»

Видані «Фоліо» в 2012-му. Відверто кажучи, дивний вибір. Перша – це трилер/крипто-детектив, друга – про Севілью та розборки за дорогу землю коло собору Діви Марії. Обидва непогані, але написані ще до того, як автор увійшов у повну силу. Тим не менш, це гарна нагода для знайомства. За якість перекладу нічого сказати не можу. Але «Фоліо» - то «Фоліо». Крокуйте обережно.

Пітер Воттс «Вогнепад»

Цим двотомником порадувало нас «Видавництво Жупанського» (2018-2019). «Сліпобачення» свого часу стало тією книгою, яка на весь світ прогорлала: «Дивіться! Ось так має виглядати НФ сьогодні!» Двотомник не бездоганний, але без сумніву дуже наочно демонструє тренд, яким рухається жанр останні роки. Питання людяності, свідомості, першого контакту та ще купа-купа-купа всього підіймається на сторінках цих книг. Місцями важкувата, похмура, напружена, під час брутальна й лайлива, ця книга може не сподобатися. Навіть має всі шанси не сподобатися. Але якщо сподобається…

От я б дуже хотів залишити Лю Цисіня за бортом, бо не люблю його книжки, що під час є знущанням з твердої НФ, але, враховуючи популярність автора, це було б нечесно. Тому не оминемо ж увагою «Проблему трьох тіл» та «Темний ліс» від BookChef і сподіваємося, що третій том не змусить довго чекати.

Чайна М'євіль «Вокзал на вулиці Відчаю»

Видано «НК-Богдан» в 2019-му. Хуліганське фентезі від британського панка-лівака. Що тут скажеш – давно вже треба було. Знов-таки не Толкіном єдиним, читач має бачити і темну сторону (тому сміливо додаємо сюди ж і Аберкромбі «На лезі клинка» від КСД, хоч це і геть інша книга, до того ж, не надто цінна до тих пір, поки трилогія «Першого Закону» не буде видана цілком).

Клайв Баркер «Викрадач вічності»

Єдине українське видання Баркера на поточний момент – це… барабанний дріб… дитяча повість, видана «Старим левом» у 2016-му. До речі, перекладом займався всесвітньо відомий український художник Сергій Крикун (який насправді є також перекладачем, що, зокрема, робив українські переклади «Воно» та «Протистояння» Кінґа). 

Але, хай ті, хто зараз кривиться, бо очікував побачити тут ну хоча б «Книгу крові», трохи призупиняться. «Викрадач вічності» - це казка. Дитяча казка, яка доволі майстерно наганяє на читача жах. Дитячі жахайки – це окремий жанр, який також досить розвинений в світовій літературі (бо старший), хай і не дуже відомий в наших краях. І ця книжка – дуже непоганий спосіб познайомитися з ними. Як дорослим, так і дітям. 

Вільям Ґібсон «Нейромант»

В 2017-му видавництво «Видавництво» добряче підірвало українському читаючому суспільству, зробивши те, на що зазвичай наважується лише «АБАБАГАЛАМАГА», – дороге, люксове видання хромової класики. Хай там що кажуть обурені високим прайсом читачі, свого клієнта видавництво отримало – і вже незабаром обіцяє порадувати другим томом трилогії «Кіберпростір», знов-таки, в чудовому перекладі Ольги Любарської.

Говорити про Ґібсона – це лише коливати повітря. Камон, ми всі знаємо, хто є той дядько! Тут, як на мене, важливий саме підхід до видання, фактично – унікальний для нашого ринку. Але такий тип видання теж має бути. Бо наразі паперова книга – не тільки носій інформації, як не крути, сучасні гаджети в тому зручніші). Паперова книга – це наразі символ, приблизно такий, як вінілова платівка для музики. І тому приділяти увагу саме втіленню того символу – це дуже і дуже важливо. 

poster