Умберто Еко "Празький цвинтар"

14.08.2019

Переглядів: 1146

http://chytay-ua.com/

ОБЕРЕЖНО! В тексті є ненормативна лексика (але не багато) і цитата Митця, того самого, який Головний Митець Країни і Лесь Подерв'янський за сумісництвом. 

Насправді відносини з Умберто Еко в мене геть складні. Воно й не дивно – великий італієць був людиною багатогранною, такою, що сяяла у багатьох вимірах, поєднуючи в собі вченого (мідеєвіста й семіотика), публіциста, критика, філософа-структураліста і – не в останню чергу –письменника-романіста. Усі ці аспекти, звісно, не існували в ньому відокремлено та ізольовано,  вони перетікали одне в одного, доповнюючи та збагачуючи неймовірний всесвіт автора. Тим не менш, від найперших його наукових публікацій, що були зроблені ще в 50-х роках минулого сторіччя, до останнього роману, який вийшов у 2015му, минуло більше ніж пів сторіччя. Пів сторіччя плідної, завзятої праці, пошуків та еволюції.

І хоча, попри все різноманіття своєї творчої спадщини, автор є дуже послідовним та цілісним в своїх поглядах та засобах викладання,  від деяких його речей я в неймовірному захваті, деякі ж викликають нерозуміння й навіть відторгнення, а деякі... деякі просто знаходяться поза межами моїх інтересів.

Давайте звузимо се надшироке коло й поговоримо про романи метра з П'єдмонта. Дяка Богові, їх всього сім і хай які складні, але вони значно легше влізуть в голову, аніж все те різноманіття наукових та публіцистичних робіт, записаних лекцій та есеїв, яке навіть порахувати важко.

Тож, романи. Всі ви, звісно, читали «Ім'я рози». Бляха, звісно читали, чув, його навіть до шкільної програми включили. Неймовірний твір, що просто взяв і поставив догори дригом усе те сприйняття Середньовіччя як епохи й менталітету, вщент розтрощивши ті стереотипи, що... бла-бла-бла, ви й до мене це все вже чули, ба навіть сам автор випустив препотужні «Примітки на полях «Імені рози», де все чудово розклав по полицях. 

Все круто глибоко, багатошарово, просто жива осанна структуралізму, семіотиці та відкритому тексту. Моцно, бо концентровано, виважено й водночас схоже на килимове бомбардування. Не впевнений, що раніше хтось спромігся зробити щось подібне. Відтоді, звісно, були такі, ба навіть і сам автор – але то був ефект раптовості, який знезброїв геть усіх попри смаки, освіту та особисту допитливість. Звісно, що всі романи, що вийшли після «Імені рози», вже просто неспроможні були досягти подібного ефекту. Так, вони притягували до себе увагу, але саме ту увагу, яка висловлюється написом на обкладинці «від автора світового бестселера...» ну і далі зрозуміло. 

Не знаю, чи я був саме з таких – з тих, хто чекав на «Ім'я рози 2». Можливо. Я взагалі спершу в свої 13 подивився екранізацію, полишившись на роки вражений барвистою сценою раптового підліткового сексу, феєричним Роном Перлманом в ролі Сальваторе і страшним сліпим дідуганом, який вийшов крутішим за самого Джеймса Бонда. То вже за роки, коли після книжки передивився, зрозумів, наскільки кіно вийшло пласке і недолуге.

Так чи як, але дивним чином ані «Маятник Фуко», ані «Острів напередодні» не викликали в мене жодної зацікавленості. Я спокійно ігнорував існування цих романів, не маючи й найменшого бажання з ними знайомитися більше, ніж в межах анотації. Аж поки я не дізнався про існування «Бавдоліно».

І хай цей роман ніц не можна вважати продовженням блискучого авторського дебюту, саме повернення пана Еко до Середніх Віків стало для мене ключовим фактором. І, трясця його матері, не дарма. 

Бавдоліно, на мою думку, один з найкрутіших трікстерів в сучасному романі. І знов можна годинами співати дифірамби відкритому тексту, ролі читача та іншим структуралістським фішкам. Але буду чесним – ті ж самі штуки, перенесені в сучасність, ба більше – в сучасний італійський контекст – разом стають мені геть нецікаві. Атож, для мене Еко – то насамперед естетика і ментальність Середньовіччя, кропітко відтворені та перенесені у вишукану літературну форму.

Так мені вважалося, принаймні. Аж доки черга не дійшла до «Таємничого полум'я цариці Лоани» та «Празького цвинтаря».

Царицю з її полум'ям я відкладу до наступного разу. А зараз після ніц не короткого вступу перейду власне, до суті. Так, якщо ви ще не здогадалися, то насправді це рецензія на останній роман Умберто Еко – «Празький цвинтар».

А, я вже чую, як знавці пирхають в екрани своїх девайсів, типу: «Який, в біса, останній! А «Номер нуль»?»

І вірний заповітам професора про роль читача і свободу інтерпретації, я спитаю вас: чи може вважатися останнім роман, що вийшов найпізніше за життя автора? Ба навіть - остаточно списаний найпізніше?

Справа в тому, що "Номер нуль" був задуманий автором одразу після «Маятника Фуко» і мав, випередивши «Острів напередодні», стати третім романом п'єдмонтця. Але на той момент він мав надто багато спільних рис з попередником, тож автор вирішив відкласти його – і відклав. Така інтерпретація каже нам, що саме «Празький цвинтар» є останнім оригінальним задумом Еко-романіста.

Тож, чим саме він був крутий? Звичайно, всім і на всіх рівнях! Але таке визначення, звісно, залишає замалий простір для інтерпретацій, і я змушений бути розлогішим в своїх поясненнях.

«Празький цвинтар» є ультимативною книгою справжнього конспіролога. Того, хто свято вірить в усі можливі теорії змови, і водночас з кришталевою чіткістю розуміє, як саме вони створюються. Ця праця настільки монументальна, що детально розглядає і сумлінно оцінює внесок ледь не кожної персони, що залишила помітний вклад у конспірологічні теорії дев'ятнадцятого сторіччя. 

Власне, тоді більшість із них і затвердилася в тому вигляді, який відомий нам зараз – окрім рептилоїдів та пласкої Землі. Ця маячня народжена вже космічною епохою. Єзуїти, масони, паладіанці (так тоді називали сатанистів), ілюмінати, і, звичайно, ZOG (сіоністський окупаційний уряд). Саме останній є центральним стрижнем твору, а точніше, ним є найгучніша містифікація, яку й досі використовують в якості аргументу всякорізні ультраправі та антисеміти. Йдеться про протоколи сіонських мудреців. Роман як такий є історією створення цього документу – довгої низки брехні, підробок, плагіяту, перекручувань та відвертої маячні.  Всі численні персонажі, що з'являються на сторінках книги, якими б химерними не вдавалися, здебільшого є історичними персонами, і навіть ті, хто є вигаданим, мають декількох історичних прототипів, згрупованих в один образ заради літературності тексту.  

«Празький цвинтар» – то є квінтесенція фобій, забобонів, упереджених ставлень та відходів Епохи Просвітництва, що заклали жахливий фундамент, на котрому згодом будувалися криваві, людожерні диктатури двадцятого сторіччя. 

Сліпуче прекрасна й історична палітра роману. Події розгортаються на тлі довгого дев'ятнадцятого сторіччя, часу, за який Франція створила три республіки і дві імперії, Італія палала національною революцією, яка, до речі, не оминула й інших кутків Європи, залишившись в історії під назвою Весна народів. Вже проголосив про своє вчення німець Маркс і бавився кокаїнчиком Зігмунд Фройд, писав шедеври Дюма. Різноманіття декорацій захоплює: від баталій гарибальдійців у Сицилії до бридких подробиць побуту паризьких околиць, які яскравістю та колоритністю не поступаються «Мізераблям» Гюго. Німці, росіяни, французи, італійці – всі змальовані влучними й чіткими мазками.

А зверху того – чудове різноманіття багатошарових міркувань, поданих у філігранно реалізованому стилі «ненадійного оповідача». Той оповідач страждає провалами пам'яті й роздвоєнням особистості. Він бреше собі, своєму щоденнику, і – так само – читачам роману. Іноді текст прямо вказує на таку брехню, натякаючи, що оповідачеві не можна довіряти, таким чином створюючи велике поле для трактування його поглядів та суджень, які загалом також сповнені хиб та протиріч, де раціональне й приземлене б'ється з метафізичним та утвореним дитячими травмами. 

Я от недарма згадав Бавдоліно. Сімоно Сімоніні, означений оповідач «Празького цвинтаря», також є трікстером, але, так би мовити, темним альтер его автора, тоді як Бавдоліно безперечно є світлим. Сімоніні – то майже чистий Локі у всесвіті Еко, чужорідна сутність, позбавлена будь-яких моральних обмежень, окрім тих небагатьох, що створив собі сам. Все інше він майстерно оминає. І водночас, його переконання – то є кайдани ще міцніші за закони світські та церковні. Він творить конспірологію і водночас - жиє нею, заплутавшись в її тенетах настільки щільно, що навіть власна вигадка для нього стає істиною, хоча об'єкта тих вигадок він навіть ніколи не бачив. 

І ще на шар глибше Умберто Еко береться розкривати принципи роботи ЗМІ, імпакту новин в маніпулюванні громадською думкою.  Судження про демократію і автократію видаються навіть слушними – якщо тільки не замислюватися над тим, хто їх висловлює. Так само і препотужний вступний монолог оповідача створює глибоке враження, особливо як звертати увагу на малі дрібнички, що створюють глибинне розуміння всього монологу.

Підсумовуючи, можу описати загальну картину так: Умберто Еко виходить на ринг з Деном Брауном і пиздячить (вибачаюся за цитування Митця) зарозумілого янкі в криваві шмарклі - так, що того носилками виносять із зали. Там, де останній полікткоректно та обережно експлуатує конспірологію, перший лупить смертельним комбо влучних ударів – без жодних шансів ворогу оговтатися.    

Тут тре зробити якийсь висновок, але ж, бляха, увесь сей текст – самі лишень висновки, тож ви, напевне, маєте і самі вже все зрозуміти. Чи ця книжка для масового читача, кожного пересічника, щоб відкрити йому очі? Та хріна зо два! Не посилить, заплутається в іменах і подіях, не розпізнає тонкої гри. Тоді для еліт? Теж ні, надто вже він попсовий та розкручений. Зрештою, «Празький цвинтар» лишається десь у своїй, окремій ніші, хай досить привітній та розлогій, але все ж таки незвичній та трохи незатишній для випадкового чужинця.

poster