Уривок книги "Роман & Роман" Василя Слапчука

11.09.2019

Переглядів: 1322

http://chytay-ua.com/

«Роман & Роман» Василя Слапчука – найкращий вибір для людини, залюбленої у Слово.

Книжка для неспішного і вдумливого читання, недарма вона виходить у серії «Великий роман». Це зразок елітарного мистецтва, роман-цитатник, що зібрав під своєю обкладинкою найвизначніші здобутки філософів і письменників світового рівня. Роман для тих, хто прагне збагатитися духовно й інтелектуально. Кожне слово в ньому – значуще, кожне речення спонукає до роздумів. Це роман про літературу, адже все те, що говориться про текст, можна сказати і про життя.

«Роман & Роман» подарує неймовірну насолоду поціновувачам якісного слова, наповнивши вечори спокоєм і затишком.

Презентація книжки і зустріч з автором відбудеться на цьогорічному 26 Book Forum: 20 вересня, о 15:00 в книгарні «Книголенд» (Львів, вулиця Миколая Коперника, 11)

***

– Що ви сказали, пане?

Я створив жінку й забув про неї.

Штовхаючи штангу (останнє повторення в останньому підході), з натужним стогоном видихаю повітря.

Якби чоловік не забував про жінок, які виникають на його голову з нізвідки, невблаганно матеріалізуючись з одного необережного дотику чи навмання кинутого погляду на гріховний силікон тіла або, значно рідше, на щось неземне, ілюзорне та недосяжне (наперекір усталеній думці, що ці ангельські подоби зосталися у минулих століттях разом із чоловіками, котрі готові в них вірити), йому довелося б здуріти.

Штанга пішла, однак пішла наперекіс.

Чоловіча фантазія, коли це стосується жінки, дуже хвороблива. Варто чоловікові помислити про жінку, як уява одразу ж починає щось домальовувати. Усі наші реальні жінки наполовину вигадані. Жінка лише піщинка, яка у мушлі чоловічої уяви перетворюється на перлину.

Зводжуся з лавки.

– Що, важко, пане?

– Важко, Ромку.

Або не перетворюється.

І назавжди зостається піщинкою в оці.

Муляє, подразнює... Око ж ніяк не прокліпається, не проморгається.

– Те, що тобі вчулося, Ромку, виникло не зі слів, а з мовчання.

***

Прикладаюся до пляшки з мінералкою. Поповнюю організм рідиною взамін тієї, що вийшла з потом.

Роман досі мнеться біля дверей.

– Ти щось хотів?

Навмисне будую запитання так, ніби Романове бажання зосталося в минулому часі, і він від нього вже відмовився.

– Я прийшов нагадати вам, що ви письменник.

Здивовано дивлюся на нього.

– Ваші читачі, а надто ваші зачаті й недовершені твори хотіли б бачити вас за робочим столом, а не в спортзалі. Любителям красного письменства байдуже, яких розмірів ваш біцепс, вони чекають від вас духовних звершень, а ви, як затятий матеріаліст, культивуєте грубу природу тіла. Куди це годиться?! Нарозпочинали творів, а самі зі спортзалу не вилазите...

Інтонаційно ці дорікання нагадують мені голос моєї совісті, і я мимоволі починаю виправдовуватися.

– Твір потрібно виносити. Він мусить визріти...

– Письменник не кенгуру, вагітність не може тривати вічно.

– До чого тут кенгуру?

– До того, що тільки самка кенгуру за власним бажанням здатна затримувати термін вагітності. Ви самі про це писали.

Тепер пригадую... Здається, від сорока днів до року. Але, куди я це втулив і звідки почерпнув інформацію – хоч застрелься.

– Не тим ви, пане, займаєтеся. Ви повинні шедеври випікати, а не залізяками брязкати.

Томас Манн висловив думку, що деякі твори мають не тільки власну волю, але й власне честолюбство, яке може набагато перевищувати честолюбство автора. Він був переконаний, що тільки в цьому випадку з’являються великі твори.

– Це все? – сердито втуплююся в Романа.

Він удає, ніби не помічає мого невдоволення. Погляду не відводить, очі в нього чисті й нахабні.

– Пане, я тут потрапив у скрутну ситуацію... Ви не могли б мене проспонсорувати?

– Без проблем, Ромку. Зараз випишу тобі чек, а суму ти впишеш собі сам.

Роман дивиться на мене з недовірою.

– Жартуєте, пане?

«Ці дуже серйозні жартики», – якось обмовився Ґете про свого «Фауста».

***

Роман продовжує стовбичити мені над душею.

– Пане, невже вам не хочеться, щоб вас усі любили?

– В якому смислі?

– Ну, як Льва Толстого.

– Ну ти загнув!

Толстому дуже кортіло, щоб його всі знали й любили, щоб після того, як він назветься, всі були вражені цією звісткою, обступили його і дякували за щось. Ця невгамовна потреба спонукала його взятися за перо.

Тургенєв відносив подібні бажання до недоліків кожного великого письменника, маючи на увазі брак сором’язливості, стриманості, цнотливості, зрештою, елементарної скромності – брак до такої міри, що відсутність усіх цих властивостей переходить із недоліку в достоїнство. Головним же ґанджем письменника можна вважати зазіхання на любов, навіть більше того, беззастережну претензію на любов. Притому, що сам він, дуже часто (той же Тургенєв дійшов подібного висновку стосовно того ж таки Толстого), не здатний був любити нікого окрім себе. Томас Манн вважав цей трепетний нарцисизм витоком автобіографізму в письменницькій творчості. Письменник готовий вивернути власну душу, саморозвінчатися, оголитися до найсокровеннішого, аби тільки його знали й любили за те, що дізналися про нього, не зважаючи, доброчесний він чи порочний. Звідціля, мабуть, крайній автобіографізм Льва Толстого, творчість якого Мережковський визначав як один величезний п’ятдесятилітній щоденник, одну безкінечно детальну сповідь. Звідси ж – творчий ексгібіціонізм Жан-Жака Русо.

– А не пішов би ти, Ромку, із своєю кама-сутрою?..

***

Приймаю душ.

Тук-тук! Роман і у ванній спокою мені не дає.

– Пане, телефонувала Міра, – повідомив і зробив паузу, не діждавшись від мене жодної реакції, продовжив: – Сказала, що була приємно подивована латентними можливостями сучасної української літератури. Для неї це була ніч відкриттів. Ваша творчість відкрилася їй зовсім із несподіваного боку.

Холодні водяні струмені обпікають розігріте фізичними навантаженнями тіло, аж дух перехоплює.

– Пане, ви мене чуєте? – Романа непокоїть моя мовчанка. – Вона визнала вас істинним Деміургом.

Франсуа Моріак писав, що з усіх людей романіст найбільше схожий на Бога: він, наче мавпа, що уподібнюється до Бога, творить живих створінь, вигадує їм долі, переплітаючи події і катастрофи, схрещує їхні життєві шляхи, доводить до смертної години. На цю тему розмірковували й Ґонкури, вони вважали, що як би мало не значив письменник, у нього з’являється свідомість божества, наділеного здатністю творити. Бог створює живих людей, а людина з творчою уявою створює вигадані життя, які іноді залишають у світі спогади більш глибокі та «пережиті». Брати назвали «однією з гордих радостей письменника» – відчувати в собі здатність із власної волі обезсмертити все те, що йому захочеться обезсмертити.

– Передай, що я її, при нагоді, увіковічу.

До червона розтираю рушником тіло. Загортаюся у великий махровий халат.

Тішити себе письменникові дозволено всякими радощами, що ж до «власної волі» – доволі спірне питання. Щось не пригадую літературного героя, якого б Ґонкури обезсмертили. Лише їхній «Щоденник» і та обставина, що старший брат заповів кошти на заснування премії врятували їх від забуття.

На думку ж олімпійця Ґете, а він умів бути постмодерністськи іронічним і не тішив себе наївними ілюзіями, вся письменницька діяльність нагадує міфічну битву духів, де безкості герої б’ються між собою для власного задоволення, а потім, негайно відтворені, знову сідають за стіл із батьком Оденом. Про літературний світ Ґете говорив, що його своєрідність полягає в тому, що в ньому нічого не руйнується так, щоб не виникало щось нове, притому нове такого ж роду. Тому в ньому зберігається вічне життя.

Едем, одним словом.

– Куди ідем? – запитально дивиться Роман, він пантрував на мене біля дверей.

Я і не зауважив, що останні слова подумав уголос.

– Куди послали, туди й Едем, – недбало відсторонюю його.

– Міра казала, що постарається сьогодні забігти.

Я зупиняюся й повертаюся до нього усім корпусом.

– Що?!

Шістдесятилітній Віланд (сучасник Ґете) обурено вигукував: «Плював я на божественність! Який толк із того, що про мене говорять "він божественний", коли всі чинять, як їм заманеться, і завжди мене надувають. Люди вважають божественним тільки того, хто кожному дозволяє чинити, як йому подобається».

Міряю Романа сердитим поглядом.

– Ой, дограєшся ти в мене! – погрожую. – Що я тебе увікалічу...

Редакція Читай

Редакція літературного порталу Читай

author photo
poster