Йоргос Сеферіс (Сеферіадіс) — один з найвидатніших поетів-сюрреалістів «Покоління 30-х» новогрецької літератури, лауреат Нобелівської премії, видатний дипломат. Народився в родині професора, викладача Афінського університету Стеліоса Сеферіадіса (відомого перекладача Байрона новогрецькою мовою) та Деспіни Тенекіді.
Турецька окупація Смірни в 1922 році трагічно вплинула на поета (греки називають цю війну Малоазійською катастрофою ). Він остаточно переселився до Афін і глибоко тужив все життя за своєю батьківщиною.Навчався в Лондоні. Певний час жив у Франції, був свій в літературному осередку Парижа, приятелював з відомими французькими поетами Жюлем Лафоргом і Полем Валері, перекладав їхню поезії грецькою мовою. Сеферіс писав вірші французькою, димотікою ( жива народна «розмовна» грецька мова) та кафаревусою (академічна грецька).
1963 року Йоргосу Сеферісу була присуджена Нобелівська премія з літератури «за видатні ліричні твори, натхненні почуттям глибокої шани до часів давніх еллінів». Сеферіс став першим греком, який був удостоєний цієї високої нагороди.Із встановленням у Греції 1967 року режиму військової диктатури «чорних полковників» поет відмовився друкуватися на батьківщині. Завдяки своїй сильній громадянський позиції Сеферіс був дуже популярним серед грецької молоді у 70-ті роки.
Поетичні збірки
«Строфи» (1931), «Водойма» (1932), Поема «Міфічні історії» (1936), «Зошит вправ» (1940), «Вахтовий журнал» (1940), «Вахтовий журнал II» (1944), «Кіхлі» (1947), «Вахтовий журнал III» (1955), «Три таємничі поеми» (1966). У циклі «Вахтовий журнал» поет хотів, щоб його верлібри мали таке ж значення об'єктивного свідоцтва, як корабельні журнали, в яких не завжди письменні капітани маленьких суден старанно й подеколи наївно нотують кожну подію, що трапилася в рейсі. Він казав: «Іноді мені здається, нібито написане тут мною — це малюнки, які татуюють у себе на шкірі в'язні чи моряки».
Української мовою Йоргос Сеферіс майже не перекладений, крім окремих віршів. Поки що.
Наша любов і не була інакшою –
йшла, поверталась знову
і приносила
далекі заплющені повіки,
мармурову посмішку,
загублену у вранішній траві
химерну мушлю,
яку так прагнула розкрити
наша душа.
Наша любов і не була інакшою –
ледь торкалася всього, що
навколо нас,
щоб розповісти,
чому ми так пристрасно
не хочемо
вмирати.
І якби наші спини тримали
один одного,
якби зі всією жагою наші шиї
обійнялися,
а наш подих став подихом
іншого,
якби ми заплющили очі,
міцно,
наша любов не була би
нічим іншим, окрім найглибшого
смутку,
який залишається,
коли йдеш.
***
Три червоні голуби
крилами в сяйві
креслять
нашу долю
кольорами і долонями
людей,
яких ми любили.
* * *
Порт вже старий, нема сил чекати
ані друга, який пішов на острів
з соснами,
ані друга, який пішов на острів
з платанами,
ані друга,
який пішов просто неба.
Охороняю заржавілу зброю,
пильную весла –
хай оживає моє тіло і вирішить.
Вітрила кораблів тільки пахнуть
солоними присмаками
інших бурь.
Якби захотів залишитися один,
повернув би самотність,
але не цю стійкість,
не уламки моєї душі з-за обрію,
не ці лінії, не ці кольори, не цю тишу.
Зорі вночі нагадують мені,
як чекали Одіссея серед нарцисів,
що квітнуть для мертвих.
Серед нарцисів,
шукали і схили лісу, де був
ранений
Адоніс.
* * *
Шкодую, що широка ріка
сочилася мені крізь пальці,
а я не випив ані краплі.
Занурююсь в каміння.
Лише маленька сосна
в багряній землі – мій друг.
Те, що любив, втрачено
разом
з домівками,
які того літа ще були новими,
а вже старіють з вітром осені.
* * *
Але чого шукають наші душі в подорожах?
на палубах кораблів,
сповнених жовтокосими жінками
та немовлятами, що плачуть
і не можуть забутися
ані блиском летючих риб
ані зірками,
що вказують за обрієм щогли.
Душі, стерті платівками грамофонів,
бурмотять розбиті думки
чужими мовами.
Але чого вони шукають
в своїх подорожах
над морським лісом
гнилих палуб,
перелітаючи з гавані
в гавань?
Розкидають уламки каменю,
вдихають вологий холод
хвої -
все важче з кожним днем.
Пірнають у хвилі цього моря
й того моря,
без доторків,
без людей
на батьківщині,
яка більше
не наша
і не ваша.
Ми знали, що ті острови –
прекрасні,
десь навколо,
де їх відчуваємо,
трохи нижче чи трохи вище –
зовсім маленька відстань.