Поезія Йоргоса Сеферіса

16.04.2020

Переглядів: 1403

http://chytay-ua.com/

Йоргос Сеферіс (Сеферіадіс) — один з найвидатніших поетів-сюрреалістів «Покоління 30-х» новогрецької літератури, лауреат Нобелівської премії, видатний дипломат. Народився в родині професора, викладача Афінського університету Стеліоса Сеферіадіса (відомого перекладача Байрона новогрецькою мовою) та Деспіни Тенекіді.

Турецька окупація Смірни в 1922 році трагічно вплинула на поета (греки називають цю війну Малоазійською катастрофою ). Він остаточно переселився до Афін і глибоко тужив все життя за своєю батьківщиною.Навчався в Лондоні. Певний час жив у Франції, був свій в літературному осередку Парижа, приятелював з відомими французькими поетами Жюлем Лафоргом і Полем Валері, перекладав їхню поезії грецькою мовою. Сеферіс писав вірші французькою, димотікою ( жива народна «розмовна» грецька мова) та кафаревусою (академічна грецька).

1963 року Йоргосу Сеферісу була присуджена Нобелівська премія з літератури «за видатні ліричні твори, натхненні почуттям глибокої шани до часів давніх еллінів». Сеферіс став першим греком, який був удостоєний цієї високої нагороди.Із встановленням у Греції 1967 року режиму військової диктатури «чорних полковників» поет відмовився друкуватися на батьківщині. Завдяки своїй сильній громадянський позиції Сеферіс був дуже популярним серед грецької молоді у 70-ті роки.

Поетичні збірки

«Строфи» (1931), «Водойма» (1932), Поема «Міфічні історії» (1936), «Зошит вправ» (1940), «Вахтовий журнал» (1940), «Вахтовий журнал II» (1944), «Кіхлі» (1947), «Вахтовий журнал III» (1955), «Три таємничі поеми» (1966). У циклі «Вахтовий журнал» поет хотів, щоб його верлібри мали таке ж значення об'єктивного свідоцтва, як корабельні журнали, в яких не завжди письменні капітани маленьких суден старанно й подеколи наївно нотують кожну подію, що трапилася в рейсі. Він казав: «Іноді мені здається, нібито написане тут мною — це малюнки, які татуюють у себе на шкірі в'язні чи моряки».

Української мовою Йоргос Сеферіс майже не перекладений, крім окремих віршів. Поки що.

Наша любов і не була інакшою –

йшла, поверталась знову

і приносила

далекі заплющені повіки,

мармурову посмішку,

загублену у вранішній траві

химерну мушлю,

яку так прагнула розкрити

наша душа.

 

Наша любов і не була інакшою –

ледь торкалася всього, що

навколо нас,

щоб розповісти,

чому ми так пристрасно

не хочемо

вмирати.

 

І якби наші спини тримали

один одного,

якби зі всією жагою наші шиї

обійнялися,

а наш подих став подихом

іншого,

якби ми заплющили очі,

міцно,

наша любов не була би

нічим іншим, окрім найглибшого

смутку,

який залишається,

коли йдеш.

 

***

 

Три червоні голуби

крилами в сяйві

креслять

нашу долю

кольорами і долонями

людей,

яких ми любили.

 * * *

 

Порт вже старий, нема сил чекати

ані друга, який пішов на острів

з соснами,

ані друга, який пішов на острів

з платанами,

ані друга,

який пішов просто неба.

 

Охороняю заржавілу зброю,

пильную весла –

хай оживає моє тіло і вирішить.

Вітрила кораблів тільки пахнуть

солоними присмаками

інших бурь.

 

Якби захотів залишитися один,

повернув би самотність,

але не цю стійкість,

не уламки моєї душі з-за обрію,

не ці лінії, не ці кольори, не цю тишу.

 

Зорі вночі нагадують мені,

як чекали Одіссея серед нарцисів,

що квітнуть для мертвих.

Серед нарцисів,

шукали і схили лісу, де був

ранений

Адоніс.

 * * *

 

 

Шкодую, що широка ріка

сочилася мені крізь пальці,

а я не випив ані краплі.

Занурююсь в каміння.

Лише маленька сосна

в багряній землі – мій друг.

Те, що любив, втрачено

разом

з домівками,

які того літа ще були новими,

а вже старіють з вітром осені.

 

* * * 

Але чого шукають наші душі в подорожах?

на палубах кораблів,

сповнених жовтокосими жінками

та немовлятами, що плачуть

і не можуть забутися

ані блиском летючих риб

ані зірками,

що вказують за обрієм щогли.

 

Душі, стерті платівками грамофонів,

бурмотять розбиті думки

чужими мовами.

 

 Але чого вони шукають

в своїх подорожах

над морським лісом

гнилих палуб,

перелітаючи з гавані

в гавань?

 

Розкидають уламки каменю,

вдихають вологий холод

хвої -

все важче з кожним днем.

Пірнають у хвилі цього моря

й того моря,

без доторків,

без людей 

на батьківщині, 

яка більше 

не наша

і не ваша.

 

Ми знали, що ті острови –

прекрасні,

десь навколо,

де їх відчуваємо,

трохи нижче чи трохи вище –

 зовсім маленька відстань.

 

 

poster