6 українських екранізацій останнього десятиліття

04.09.2020

Переглядів: 2237

http://chytay-ua.com/

Враховуючи критично низький відсоток читаючого населення України, намагання та спроби екранізувати той чи інший твір виглядають цілком раціональними. Радше виняток з правила, коли кінострічка перевершує літературне першоджерело, але, на щастя, в Україні маємо вже й такі випадки. 

Дійсно, фільм і книгу ліпше не ототожнювати. Зрештою, книга – це не сценарій до фільму, а лишень мотив, ідея, тло, канва… Проте складно втриматися від спокуси порівняння двох таких подібних і водночас таких відмінних видів мистецтва. 

Пропонуємо вашій увазі суб’єктивну добірку з шести українських творів, екранізованих за останній час, які не залишили нас байдужими. 

Насправді таких екранізацій набагато більше, але дедлайни, як саме життя, - річ невблаганна. 

«Фелікс Австрія» Софія Андрухович (2014) | «Віддана» Христина Сиволап (2020)

Вийшовши на початку 2020 року екранізація роману івано-франківської письменниці, перекладачки та публіцистки Софії Андрухович «Фелікс Австрія» - «Віддана» так і не здобула широкої популярності та численних глядацьких симпатій. Хочеться вірити, що цьому завадило введення обмежувальних карантинних заходів, а не низька художня якість і цінність самої стрічки. А книга отримала низку літературних нагород, у 2014 році навіть удостоєна «Книги року ВВС» і, на відміну від кіно, здобула величезну прихильність читацької авдиторії. 

«Віддану» критики називають екранним конспектом «Фелікс Австрії», і це далеко не комплімент. Уекранити прекрасну втрачену епоху Станіслава кінця ХІХ - початку ХХ століття, з його вишуканою атмосферою, розкішними костюмами, численними галицькими діалектизмами, насиченою кухнею та хитросплетеними взаємовідносинами господині Аделі та служниці Стефи – виявилось надскладним завданням для молодої команди творців. Одні рецензенти хвалили гру акторів та гарну картинку, інші - скаржилися на тісні декорації, що обмежували простір як для гри акторів, так і для роботи камери. Але такими суперечливими оцінками якраз й підтверджується гасло стрічки: «Кожен отримує те, що хоче. Кожен має таку любов, якої прагне».

Але давайте про хороше. І тут це, безперечно, музика. Перший саундтрек – «Човен» від неймовірно ліричних «Один в каное», другий – пісня «Вільна» на слова реперки Alyona Alyona у виконанні чарівних Тіни Кароль та Юлії Саніної, солістки гурту The Hardkiss. Вмикайте і насолоджуйтеся!

«Залишенець. Чорний Ворон». Василь Шкляр (2009) | «Чорний ворон» Тарас Ткаченко (2019)

«Чорний Ворон» - це хороше кіно. Але не екранізація», - саме так один із глядачів охарактеризував у Фейсбуці багатостраждальну екранізацію справжнього шедевра історичної української прози Василя Шкляра «Залишенець. Чорний Ворон», який за десятиліття став бестселером. Ми цілком поділяємо таку глядацьку характеристику. 

Роман, над яким Шкляр працював маже 13 років, висвітлює одну з найболючіших сторінок історії України – боротьбу повстанців Холодного Яру проти окупаційної влади у 1920-х роках. Книга отримала низку літературних нагород, була чудово сприйнята читачами.

Фільму, знятому за мотивами «Залишенця», з бюджетом в 20 млн грн. навряд чи судилося перевершити популярність літературного першоджерела. Здавалося, творці кінострічки «обтесали» всю магію, витончений психологізм та складний наратив, а з отриманих пазлів склали довільну картинку, яка сподобається хіба тим, хто книги до того не читав, або аж занадто поблажливо відноситься до продуктів національного кінематографа. 

Окремо варто відзначити чудовий каст. Харизматичного і фактурного Тараса Цимбалюка у ролі отамана Чорного Ворона уже називають новою зіркою сучасного українського театру і кіно. Заворожував і повстанець Вовкулака у виконанні Павла Москаля своєю химерною одержимістю. Творцям фільму вдалося відтворити історію тогочасного періоду крізь призму боротьби, втрат і надбань одного героя, історії однієї сім’ї, вкотре нагадати про важливість історичних уроків. 

«Захар Беркут» Іван Франко (1883) | Захар Беркут» Ахтем Сеітаблаєв, Джон Вінн (2019)

«Історична» повість Івана Франка є однією з найпопулярніших в українській літературі та, мабуть, однією з найвідоміших українських творів за кордоном. Сучасною реінкарнацією шедевру «Каменяра» стала режисерська колаборація талановитого українського митця Ахтема Сеітаблаєва та іноземця Джона Вінна. Кінострічка «Захар Беркут» на великі екрани вийшла торік, і стала одним із найкоштовніших фільмів, знятих за голлівудськими стандартами та з іноземними акторами. Рідкометалічний робот Т-1000 з «Термінатора», Роберт Патрік, у ролі сивочолого тухлянського старійшини Захара Беркута чи брутальний «Чібс» з «Синів Анархії», шотландець Томмі Фленаґан, у ролі Тугара Вовка, низка молодих і перспективних українських і закордонних акторів (для яких фільм «Захар Беркут» цілком може стати кар’єрним трампліном) погодьтеся, мали стати вагомими аргументами, аби переглянути стрічку самостійно, а не вдовольнятися суб’єктивними відгуками рецензентів. Але якщо не це, то любов до творчості Івана Яковича, бажання підтримати українське (бодай наполовину) чи могутня велич Карпат мали б привабити і забезпечити квиток до кінотеатру, чи не так?

Рецензенти хвалили декорації, продумані до деталей костюми, візуальні ефекти та добре поставлені епічні батальні сцени; і лаяли ботоксні губи «берегині роду», пафосність діалогів (які почасти перевершували навіть першоджерело), посередню комп’ютерну графіку, сюжетні дірки, переобтяженість новими персонажами та сюжетними вивертами. 

Дійсно, карпатської колористики, національної української ідентичності у фільмі не так багато, очевидно – він розрахований на західного глядача, але головний сюжетний лейтмотив показаний напрочуд чітко і зрозуміло, як для західного глядача, так і східного: «У свободі моя сутність».

«Обирайте: втікати і рятувати себе, чи стати всім як один і захистити свій дім, і битися за те, що нам дороге!», - ставить перед вибором своїх співвітчизників молодий Максим Захарович. «Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незломно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас», - настановляє старий Захар громаду перед лицем старих богів і смерті. 

«Ворошиловград» Сергій Жадан (2015) | «Дике поле» Ярослав Лодигін (2018)

Ще до роботи над кінострічкою письменник, поет, громадський активіст Сергій Жадан та сценарист, режисер, засновник радіо «Аристократи» Ярослав Лодигін (для якого робота над фільмом стала дебютом) домовились розмежовувати ці види творів: «Дике поле» - екранізацію роману «Ворошиловград» та, власне, сам роман, який став культовим, ба навіть найкращою книгою десятиліття за версією «Книги року ВВС». 

Незалежний експерт з Києва Герман вимушений повернутися на батьківщину, аби захистити від рейдерства стару бензоколонку на розпутті донбаських шляхів, що належить братові, який завіявся чи то в Амстердамі, чи то в Берліні.

Куди ти їдеш?

Додому.

А хто на тебе там чекає?

Ніхто не чекає.

Навіщо ж їхати туди, де на тебе ніхто не чекає?

Я ненадовго.

Діалог між Германом та водієм автобуса у фільмі дає зрозуміти, що пасажир до свого коріння повертатися аж ніяк не прагнув. Але продовження діалогу (щоправда тільки у книзі і не з колоритним водієм, а з пасажиркою Кароліною) розставляє всі крапки над «і»: «Думаю, ти так швидко тікаєш, оскільки забув усе, що з тобою було. Коли згадаєш, тобі буде не так просто звідти поїхати».

Тепер Гері доведеться згадати усе: друзів дитинства, старі стежки і мрії. Й захистити їх, а також рідну землю, яку шматок за шматком намагаються відкусити кукурудзяні магнати та залізничні королі. Подорож крізь Дике Поле виявилась жорстокою і самоіронічною, наповненою ненормативною лексикою і суржиком.

Фільм, з одного боку, за словами критиків, «позбавлений динаміки розвитку сюжету, яскравих сцен, гострих конфліктів, є нудним і сонним», а з іншого – захоплює сценарієм, грою акторів (роль суперечливого Пастора втілив неймовірний Олексій Горбунов) та фантастичною операторською роботою. Фільм «дихає» небезпекою і запилюженим донбаським повітрям, а палюче донбаське сонце уповільнює і динаміку, і конфлікти.

«Червоний» Андрій Кокотюха (2012) | «Червоний» Заза Буадзе (2017)

В одному з найдавніших столичних кінотеатрів «Київ» аншлаги – рідкість. Але не 24 серпня 2017 року. Тоді величезний, ніби стадіон, «червоний» зал кінотеатру був залюднений. Привабив, зацікавив, заінтригував глядачів історичний фільм грузинського кінорежисера Зази Буадзе – екранізація роману Андрія Кокотюхи «Червоний». 

Над сценарієм працював сам Кокотюха. Книга про ватажка повстанців Данила Червоного складається з трьох частин, розказаних його ворогами: міліціонером, полковником КДБ та колишнім червоноармійцем Віктором Гуровим, запротореним до ГУЛАГу. Сюжет кінострічки сфокусований на останній оповіді. Саме у концтаборі Гуров зустрічає Червоного. Фільм отримав різноманітні відгуки критиків: від схвальних до негативних. Останні, серед іншого, відзначали «карикатурність антагоністів фільму» та банальність сюжету. Глядачам фільм загалом сподобався. 

Данило Червоний (утілений на екрані актором Львівського академічного театру імені Леся Курбаса Миколою Березою), безперечно, прекрасний. Але з цими хлопцями, бандерівцями, й так все ясно. Безкомпромісні, горді, опинившись в маховику системи вони загартувалися. Але погляд глядача повсякчас приковує Гуров (у виконанні неперевершеного Олега Шульги): протягом фільму він ніби пробуджується від сну, тривалістю два роки. Ніби система в його голові видала помилку. Але помилки немає. Як і система — не в його голові. 

Так, можливо в’язні здаються надто вгодованими, а їхнє взуття занадто чистим, але дивишся у вічі Червоного (він, здавалося, спілкувався саме поглядом, а не словами), слухаєш «… а ми тую червону калину…», і усвідомлюєш: боротьба з системою триває й досі.

Титри. Зал аплодує. 

«Кайдашева сім’я» Іван Нечуй-Левицький (1879) | «Спіймати Кайдаша» Наталка Ворожбит (2020)

Іван Семенович мабуть перевернувся б в могилі, якби йому довелося побачити телесеріал з 12 епізодів «Спіймати Кайдаша», що вийшов у березні на телеканалі СТБ. Але не від сорому, ні. Від реготу. Соціальна повість Нечуя-Левицького про побутове життя селянства, крізь призму якого демонструються найрізноманітніші риси українського народу, а гіперболізовані побутові ситуації стають справжнім мірилом «широкої української душі». 

На малі екрани серіал «Спіймати Кайдаша» вийшов акурат з введенням карантину, і здається це тільки зіграло йому на руку. Комічні ситуації, у які повсякчас потрапляють головні герої, тонкий гумор та самоіронія – стали ковтком свіжого повітря для людей, які опинилися у вимушеній самоізоляції. Хіба не в побідній самоізоляції живуть Кайдаші? 

Українській драматургині, режисерці, сценаристці Наталці Ворожбит і команді фільму хочеться тільки аплодувати: за майстерне осучаснення давнього сюжету, за атмосферу, сценарій, музичне супроводження і чудовий каст: адже головним героям (Віктору Жданову, Ірині Мак, вже згаданому сьогодні Тарасу Цимбалюку, Григорію Бакланову, Антоніні Хижняк, Дарині Федині, Юлії Врублевській) актори другого плану майстерністю не поступалися (окреме браво Роману Ясіновському, Христині Федорак та Івану Шарану). За плавний перехід від комедії, до трагікомедії і драми. Спочатку глядач регоче крізь сльози, а потім приховує сльози в посмішках, усвідомлюючи раптом до чого його підводить оповідь. Конфлікт однієї країни на прикладі однієї сім’ї. З надривом, прокляттям, коханням, залежністю, боротьбою з власники демонами і ворогом, з безплідною грушею, яка врешті-решт зацвіте.