Сергій «Колос» Мартинюк: «Я шукав чогось більшого. І це більше мені могли дати лише книги»

03.10.2020

Переглядів: 1558

http://chytay-ua.com/

Напередодні нашого інтерв'ю Сергій «Колос» Мартинюк провів сім зустрічей в іншому місті, п’ять з яких — інтерв’ю про вихід його нової книги (про всі правди і неправди українського рок-н-ролу) і музику. Поет, письменник, лідер гурту «Фіолет», арт-директор фестивалю «Бандерштат» — здається, якби Сергій знайшов себе у якомусь новому креативному амплуа — ніхто б не здивувався.

На його літературному рахунку уже два романи «Капітан Смуток» і «Рок-н-рол», поетична збірка «Реп’яхи», а також низка тематичних збірок малої прози, куди ввійшли його оповідання. Очевидне лише те, що на досягнутому він зупинятися не збирається.

Відверто кажучи, ми не знаємо як Сергій знаходить час на усю свою творчу діяльність, яка у нього вдається достобіса круто, але радіємо, що зустрівся й з нами — поспілкуватися, ясна річ, про книги. Але якщо про книги, то це завжди про щось трішечки більше.

«Очі мене видали зразу… —

рви мене місто на ноти і фрази!»

(тут і далі цитати з пісень «Фіолету» під авторством Сергія)

Сергію, як тобі вдається творити на перетині двох світів: музичного і літературного? Як зберігаєш баланс? Чи, все ж, доводиться чимось жертвувати?

Нічим жертвувати не потрібно. Я для себе ці дві сфери особливо не розділяю. Більше того, використовую цей симбіоз як чудове джерело натхнення. Наприклад, на тексти пісень мене часто надихають книги. Щонайменше на чотири пісні «Фіолету» мене надихнув «Ловець у житі» Селінджера. Цю книгу я перечитую раз в два-три роки й цій традиції вже років з чотирнадцять. І щоразу, з кожним новим витком життя, по-новому переосмислюю історію Голдена Колфілда. Натомість, коли пишу ту ж прозу, то надихаюся музикою. У моєму новому романі «Рок-н-рол» кожен розділ супроводжується епіграфом-піснею, яка так чи інакше пов’язана з розділом, а основні меседжі перегукуються з подальшою оповіддю.

Тому вибирати особливо не доводиться. Музику і літературу я сприймаю як частини одного цілого. Звичайно, є певні нюанси в способі роботи. Музика вимагає командної співпраці. Я пишу текст, аранжування створюється музикантами і саунд-продюсером, результат проходить етапи оцінки і коректив різними людьми. Письменництво це праця, яка вимагає одинацтва. На цьому етапі життя самому мені працюється дещо комфортніше: коли зачиняюся у кімнаті і залишаюся один на один зі своїми книгами, платівками, ноутбуком. Вся відповідальність за те, що я роблю на мені. Я перша і остання інстанція.

А редактор?

Коли ми видавали в «Фабулі» мій прозовий дебют «Капітан Смуток», то рукопис було суттєво відредаговано за порадою редактора. Деякі частини довелося вирізати, деякі сцени додати. Сприймав це спокійно, до рекомендацій прислухався, оскільки роль автора книги була для мене новою і незнайомою. З одного боку, я був готовий до кінця відстоювати певні діалоги, сленг чи описи, а з іншого — дослухався до редакторів, через досвідчені руки яких пройшло чимало рукописів. Це була певна школа.

На відміну від потокосвідомого «Капітана Смутку» до написання «Рок-н-ролу» я підійшов значно комплексніше. В процесі роботи над РНР редактори втручалися мінімально, були тільки правки коректури (орфографія, лексика, пунктуація). Я ж не філолог.

«На все свій час і на всіх свій шлях»

В одному з інтерв’ю ти зізнався, що в дитинстві мріяв стати письменником. Це правда?

Музикантом не мріяв бути, а от письменником — так.

В 90-х коли твої однолітки хотіли стати космонавтами чи міліціонерами, ти хотів бути письменником…

Ніхто в 90-х з моїх однолітків уже не хотів бути космонавтом чи міліціонером. Ми дивились бойовики з Арнольдом Шварцнеггером, космічну фантастику типу «Чужого», пізніше серіал «Бригада», і архетипи героїв були зовсім іншими. Космонавтами хотіли бути хіба діти в Радянському Союзі, наслухавшись ванільних історій про Юру Гагаріна.

90-ті в моєму рідному Дубні були дуже похмурими, і я з раннього віку почав вчащати до міської бібліотеки. Саме у відділі дорослої літератури, у 6 класі, я відкрив для себе Стівена Кінга. Перший його роман, який прочитав — «Кладовище домашніх тварин»,— як не крути, але це абсолютно не дитяча література за піднятою проблематикою поміж рядків класичної горор історії: там і травматичний досвід через втрати близьких людей, і психологія сімейних відносин. Ясна річ, тоді я не дуже розумів усі ці меседжі, але закралася думка про те, що й сам хотів би розповідати історії людям. Одного разу після уроків я зайшов в канцелярський магазин «Школярик» в центрі Дубна, придбав зошит на 96 аркушів, прийшов додому і почав писати перший роман. Але мене не вистарчило більше ніж на 6 сторінок. Книги вимагали чимало терпіння — більше ніж інші заняття. Тоді я все більше задивлявся на дівчат, все частіше занурювався в музику зі свого касетного чи CD плеєра.

Але та думка мене не покидала. Навіть коли навчався в Луцьку на політолога, займався громадською діяльністю, пописував у шухляду різні історії, оповідання, які читали лише мої друзі й найближче оточення. Горор, психологічну коротку прозу… Свого часу працював редактором одного з видань, де також пробував свої сили як автор, але і тоді про себе як про письменника не думав. Мені хотілося бути політиком. Так-так. Був упевнений, що моє покоління готове змінювати цю країну. Потім дещо зневірився, залишив цю ідею і почав більше займатися культурною діяльністю. Власне, організація музичних фестивалів врешті-решт привела мене до «Фіолету». Це сталося одинадцять років тому.

Ти тікав у бібліотеку від сірої реальності?

Не сказав би що ця реальність була сірою, радше травматичною. В Дубні не було особливо ніякого дозвілля. Єдиний кінотеатр був зачинений ще на початку 90-х. Мені так і жодного разу не довелося там побувати. Як сьогодні пам’ятаю намальовану від руки афішу фільму «Термінатор-2»…

Виходиш в двір, а там з підвалів вилазять пацани з кульками з клеєм «момент» в руках. Від того всього було цікаво, і навіть весело, епізодами. Але я шукав чогось більшого. І це більше мені могли дати лише книги.

«Можливо, все це колись відпустить,

Піде, щоб з осінню повернутись,

Або почати усе з нуля»

Те, що ти увірвався в літературний процес України будучи відомим музикантом, допомого тобі відчиняти якісь двері?

Та звісно, не буду лукавити. Мені здається, що я і близько так швидко не знайшов би видавця, якби не мав сформованої цільової аудиторії, яка була готовою купувати мої книги. З іншого боку це ж відбувалося не на рівному місці. За цим стоять роки скрупульозної, щоденної роботи і формування кола людей, які люблять те, що ти робиш. Тому я не сприймаю це як подарунок долі, ні. Це результат багаторічної праці.

Незабаром після того, рукопис «Капітана» потрапив до рук моєї подруги, а в майбутньому, літературної агентки Наталки Мельник, надійшли пропозиції від низки українських видавництв. Ми зупинилися на видавництві, яке пропонувало найліпші фінансові умови. На той момент «Фабула» було доволі молодим видавництвом.

Все так швидко закрутилося, що тривалий час я не міг повірити, що все це відбувається насправді. Особливо, коли за декілька годин до концерту «Фіолету» в Харкові тримав в руках книгу. Як і повірити в те, що таки знайшов терпіння і натхнення поділитися з людьми цією історією. «Капітан Смуток» не є автобіографічною книгою, але в ній багато мого дитинства, досвідів, пов’язаних зі стосунками з батьками, дитячих травм, які, як виявилося, треба було проговорити на загал, аби відпустити їх. Про деякі речі я писав завуальовано, бо не був готовий обговорювати їх з близькими, а формат книги, формат символів, і можливість писати про деякі речі між рядків — дозволили це зробити.

Ця книга певною мірою мене змінила. Я не хочу говорити про її літературні достоїнства, бо зараз розкритикую власну роботу в пух і прах. Але я сприймаю її своєрідною терапією. Власне, як і «Рок-н-рол» — процес його написання був хорошою нагодою виговоритися. Щонайменше самому собі.

Чому ти так критично висловлюєшся про літературну цінність «Капітану Смутку»?

Це був мій перший літературний досвід і я не до кінця розумів що роблю і як це робити правильно і професійно. І хоча одна написана книга — не так і багато, але зараз я трохи ліпше розумію процес написання: тієї ж побудови сюжетних ліній чи прописування героїв. «Капітан Смуток» — це радше потік свідомості, в якому пишучи третій розділ я не знав що буде в шостому, чи двадцять другому і точно не знав, чим вся ця історія завершиться.

Водночас до «Рок-н-ролу» я підходив структурованіше і усвідомленіше. Понад півроку збирав інформацію, пропрацьовував персонажів, історію, символи, метафори. Мені довелося добряче покопатися в історії луцького андеграунду 90-х. Де музиканти проводили репетиції, грали концерти, купували інструменти, записували пісні? Всієї цієї інформації у мене не було. Я спілкувався з великою кількістю людей, які додали цілісності усій картинці, зробили цю історію реалістичнішою.

«Привіт, дитинства місто, ми так втомились, звісно

Котити вгору камінь життя»

А ті символи, які ти вкладав в «Капітан», як гадаєш, твої рідні і близькі їх вловили?

Гадаю, що так. Принаймні моя мама точно все зрозуміла. В рядках і між ними. Вона була одним із перших читачів роману, і суттєво прорефлексувала на тему написаного. Хто-хто, а мама чудово розуміла про які речі там йшлося насправді. Моє дитинство було досить складним. Мама розлучилася з батьком коли мені було п’ять років, після систематичних побоїв. Після такого мрачняка я взагалі міг вирости абсолютним психопатом. Про це я, звісно, прямим текстом не писав. Писав про інше. Інші історії, в яких постать матері так чи інакше відіграє ключову роль в житті дітвори. Там також багато історій про моїх друзів дитинства та знайомих. Якось так склалося, що саме чоловіки в маленьких містах перед складними обставинами ламалися, і саме матері тримали під контролем матеріальну і моральну ситуацію в сім’ї.

«Капітан Смуток» — найперше це присвята нашим матерям 90-х, які робили все можливе, аби ми не виросли чорт знати ким.

Відколи прочитала «Капітана» мене мучить одне питання: хто цей усміхнений, доглянутий юнак з декількаденною щетиною і гітарою за плечима на обкладинці?

Я й сам не знаю, хто цей усміхнений юнак. Він не зовсім відповідає моїм уявленням про головних персонажів — нечупар і бродяг з провінції. Річ у тім, що книга виходила в серії «Дебют» і згідно нашого контракту за обкладинку відповідало видавництво, останнє слово було за ним.

Мені цей хлопчина не дуже сподобався. Проте фокус-група з декількох варіантів обрала цей. Я особливо не заперечував. Але якщо через деякий час буде перевидання цієї книги, запевняю, там буде інша обкладинка.

В одному з інтерв’ю ти сказав, що робоча назва рукопису була «Друг». То чому у підсумку вийшов «Капітан Смуток»?

Була ще альтернативна назва: «Їбанутись!». Але я подумав, що це занадто експресивно і претензійно, тому зупинився на назві «Друг». Що, в свою чергу, здалося занадто простим видавцеві.

Чесно кажучи, не пам’ятаю звідки до мене прийшов «Капітан Смуток». Це словосполучення було зафіксовано у моїх нотатках. Я з тих людей, хто постійно носить паперовий записник в наплічнику, а на телефоні має сотні нотаток. Я щоденно фіксую різноманітні образи, ситуативні розмови з людьми, підслухане, побачене, почуте. Потім воно природно компілюється, міксується і гармонійно переосмислюється у віршах, прозі чи піснях.

Десь так і з’явився Капітан Смуток. Я витягнув на поверхню свідомості цей образ, коли працював над рукописом.

«Я не сумний, я просто дуже впертий»

Так, це було помітно з тексту, але я, як читачка, так і не зрозуміла, хто цей Капітан Смуток: Пі, безмовний наратор чи взагалі сам автор?

Я й сам цього достеменно сказати не можу, бо як автор не дуже розділяю цих двох персонажів. Насправді хотілося написати роман про чоловічу дружбу, про певний альтеративний світ, який ми з дитинства шукаємо, коли щось десь не влаштовує.

Для мене «Капітан Смуток» це збірний образ покоління 90-х, тієї неприкаяної дітвори, на яку батьки за буденними справами і заробітком грошей дуже часто забивали. Ці діти самі визначали власні життєві орієнтири, цінності, обирали героїв, музику. Це покоління в мене асоціюється з дещо меланхолійними, сумними людьми, особливо та його частина, котра не встрибнула в потяг якоїсь бізнесової самореалізації, лишившись навіть після 30-ти неприкаяними душами. Складається враження, що такими маркерами нас позначила сама епоха.

Зумери, можливо, інші, ніж ми, міленіали. Нещодавно я ретельно досліджував тему зумерів, чим вони відрізняються від міленіалів. Прочитав масу аналітичних, психологічних, соціологічних статей, але так і не зрозумів концептуальної різниці. Гадаю, відрізняються хіба декорації епох, в яких ми формувалися і їхні технологічні особливості. У покоління 90-х були приставки, тетріси, відеомагнітофони. У цих є айфони, тіндери і все інше.

Але вони точно не такі сумні, як ми.

Моєму братові 14 років, його б «Капітаном Смутком» я не нарік за жодних умов.

Власне, зумери — герої мого нового невеликого роману, який я написав під час карантину. Це завершальна історія циклу, де зринуть герої і «Капітана», і РНР. За сюжетом, у зв’язку з введенням карантину пара головних героїв вимушена повернутися в свої домівки і по-новому будувати стосунки з батьками, які до того були такими собі…

Хочу видати її навесні, а на обкладинці написати — «До першої річниці карантину в Україні» (сміється).

За твоїми відчуттями, що більше постраждало від карантину: музична індустрія чи все ж книжковий ринок і видавнича діяльність?

Музична індустрія постраждала, напевно, більше. Карантин давав можливість видавати і продавати книги й надалі. Тоді як концертна сфера зупинилася. Звісно, є стрімінгові платформи, де люди купують музику, але для цього пісню треба записати. Потім, в ідеалі, зняти відео… все потребує коштів, які зазвичай акумулюються з концертної діяльності. Таке собі замкнене коло.

Тому мені здається, що музиканти опинилися в набагато гірших умовах аніж літератори. Я спілкувався з деякими українськими авторами, і з їхніх слів на карантині книги непогано продавалися в онлайн книгарнях.

«Покоління розбитих колін,

Покоління тривожних вітрів

Хоче просто жити!»

А що на твою думку треба зробити, аби зарадити ситуації?

Те, що відбувається в нашій країні з карантином — цілковитий маразм. За останні декілька місяців в багатьох українських містах під егідою місцевих влад відбувалися концерти до днів міст, де жодні обмеження не дотримувалися, а площі були масово залюдненими. Водночас проводити камерні концерти на 150-200 людей в невеликих клубах заборонялося. Я цих подвійних стандартів зрозуміти не можу. Тим паче, що наш президент — виходець з культурної сфери, артист, і як ніхто мав би розуміти всю глибину проблематики, в якій опинилися представники креативної індустрії.

Так далі тривати не може. Десятки тисяч людей втратили роботу і дохід. У мене, приміром, крім музики ще є література, навколомузичні теми, тоді як частина моїх музикантів займається виключно музикою і заробляє виключно з концертної діяльності. І кожен з них на півроку залишився без заробітку. Добре, якщо у них є так звані фінансові подушки на які можна опертися в кризові моменти. Але є вони далеко не у всіх. При актуальних фінансових зобов’язаннях і сім’ях. Прикро, що до музикантів відносяться несерйозно, не сприймають наше ремесло як професійну діяльність.

У будь-якому разі я намагаюся зберігати оптимістичний настрій, але не знаю чим це все завершиться. Важливо, не мовчати. Ні в мережі, ні на конструктивних акціях протесту.

Давай поговоримо про вірші. Поезія в Україні не є напрочуд популярною, якщо ти не Сергій Жадан чи Ліна Костенко. Чому ти вирішив видати поетичну збірку «Реп’яхи»? Чи добре вона продається?

Так, перший тираж уже проданий. Залишились одиничні примірники по книгарнях.

Взагалі я не планував видавати поетичної збірки. Публікую вірші в соціальних мережах, в принципі мені цього достатньо. У мене не було жодних амбіцій на цей рахунок. Але так вийшло, що в процесі перемовин з «Фабулою» про друк «РНР» було ухвалено рішення бонусом видати ще збірку віршів. Навряд би це сталося, якби не напрочуд вдала на мій погляд назва для збірки.

А у твоєму домі більша бібліотека книг чи колекція платівок?

Звісно, книг. Платівок у мене не так багато — трохи більше двох сотень. Вінілові платівки це набагато дорожче задоволення аніж книги. Але я слухаю платівки всього декілька років, тому для моєї колекції це тільки початок.

Яких авторів у твоїй бібліотеці найбільше?

У мене є весь україномовний Стівен Кінг. Починаючи від «Мертвої зони» і «Історії Лізі» до останніх книг циклу «Темної вежі». Весь Чак Паланік, який виходив спочатку в «Фоліо», а потім в КСД. Весь Любко Дереш.

«Все наше життя це один не простий марафон

І добре коли в тебе є щось таке в що ти віриш» 

А кого з сучасних українських письменників ти читаєш і міг би виділити серед інших?

Читаю різножанрову літературу. З авторів хочеться виокремити Чеха, Рафєєнка, Кідрука, Жадана, Софію Андрухович, Таню Малярчук…

А ще мені бракує літератури з якою у свій час в український літературний процес увірвався Любко Дереш. Це така собі підліткова гостросюжетна проза, в якій багато духовних пошуків і трохи лайтової езотерики. Від його роману «Трохи пітьми» свого часу моїй голові були справжні феєрверки. Читав його якраз в той період, в нульових, коли відкривав для себе українську літературу з героями, схожими на мене. Вони матюкалися, вживали спиртне і не намагалися вкластися руками автора в парадигму добра чи зла. Для мене це був справжній прорив.

Але наприкінці нашої розмови давай повернемося до нашого основного предмету інтерв’ю. Як ти плануєш просувати свій «Рок-н-рол» з огляду на карантинні обмеження?

Наразі важко сказати. Зараз багато спілкуємося з «Фабулою» про організацію промотору країною. Сподіваюся, знайдемо спосіб це зробити. Будуть також різні мережеві активності, інтерв’ю, ефіри. Піар-команда «Фіолету» також працює над моїми літературними справами. Нещодавно презентував «Рок-н-рол» на літературному Кураж базарі в Києві.

Окрім того, разом з дванадцятьма іншими відомими письменниками беру участь в спецпроєкті з промоції читання, започаткованому Літературною агенцією ОVО. Наразі деталей розголошувати не можу, але запевняю, ми здивуємо весь літературний світ новим (принаймні для України) форматом популяризації читання і літератури як такої. Стежте за анонсами!

Звісно, це не найліпші часи для книговидавництва. Але я більше не хотів затягувати з виходом в світ РНР. Ще з декілька місяців і я не підписався б під цією історією.

Чому?

Я дуже переоцінюю зроблене собою на предмет професійності і емоційної актуальності написаного. Воно часто конфліктує з мною теперішнім і моїми поглядами на ті ж самі речі. З музикою аналогічно. Минає рік після запису пісень і мені вони здаються недосконалими, вихідцями з життя якогось іншого мене. Це стосується і меседжів, і технічних особливостей. Треба все робити вчасно і доречно.

Усвідомлюю, що літературні класики писали історії, які будуть актуальними через 100 і 200 років незалежно від історичних декорацій чи контексту. Але в мене наразі так: я відчуваю, що книга має вийти в той чи інший час, аби максимально зрезонувати з читачем.

«Чим важче тим легше й сміється той, хто сміється і у біді»

Читаючи «Рок-н-рол» Олексій Сагомонов, автор передмови, зізнається, що періодично дратувався, бо в деяких моментах «герої були нестерпно нудними, до смішного вразливими, а іноді просто тупили». А що відчував ти, коли читав ті рядки передмови?

А так і задумувалося. Читачам може здатися, що книга РНР занадто пафосна, якщо вони підійдуть до неї без гумору. На презентаціях РНР я завжди підкреслюю, що у всіх тих псевдодокументальних інтерв’ю, опублікованих в романі, я хотів по-доброму постібатися над українськими музикантами, їхньою правильністю, пригладженістю. Над собою зокрема. В певний момент деякі старожили української рок-музики задали тренд, як на мене, надмірної інтелігентності і режиму «подобатися всім». Наступні покоління музикантів свідомо чи ні стали наслідувати цей образ пророка нації. А як же шльондри, віскі й рок-н-рол?

Я намагався максимально іронізувати над цією патетичною ідеалізацією музикантів. Після «правильних» і соціально відповідальних інтерв’ю в ЗМІ, поза камерами і мікрофонами живуть звичайні собі люди, яким теж характерні не найліпші риси — дріб’язковість, хвороблива амбітність, самозакоханість. З іншого боку самі слухачі й голка їхнього схвалення робить нас такими. І я не виняток. Лакмусовий папірець цього всього — здатність посміятися над собою.

Олексій всі ті штуки чудово викупає, він добре знає чим я надихався: наприклад, «Це - Spinal Tap» — псевдодокументальною комедію з 80-х про вигаданий рок-гурт, де оповідь перемежовується різними інтерв’ю.

Але також я хотів написати максимально правдиву історію про українських музикантів. Там багато майже інсайдів про те, як формується популярність, що таке імідж, як і чому важливо працювати зі ЗМІ, де беруться гроші на записи й інструменти, як організовуються тури, що таке, врешті, командна робота. Саме тому на початку книги я застерігаю молодих музикантів не повторювати описаний в романі досвід, оскільки він може бути травматичним. Це дуже важливе застереження!

Сподіваюся, читачі вловлять усі підтексти й іронію. Сподіваюся, ніхто і не образиться, адже в книзі багато реальних українських музикантів. Там є навіть я: в одному із розділів головний герой зустрічає мене на Подолі. Подібні камео радше кінематографічні прийоми, але я подумав, що це буде доречна історії фішка.

«І у кожного нові герої в новому крутому кіно»

Чому ти їх застосовуєш?

Я людина вихована кіно. Мої погляди на людей і світ формувало кіно 80-90-х. Навіть більше аніж книги і музика. Будь-яку історію я уявляю не як літературне полотно, а як фільм. Не тому, що думаю про майбутню екранізацію книги, ні. Найперше у мене спрацьовує образна візуалізація.

Своїх персонажів в РНР я намагався уявити як акторів кіно. Перед тим, як сісти за написання книги я порозвішував на стіні перед робочим столом роздруковані фотографії конкретних голлівудських акторів. Наприклад, Сем Зеленко, фронтмен «Дерти Лаха» — це Бредлі Купер у віці 33 років. Але в жодному разі не хочу щоб читач уявляв його так само, як і я.

А як щодо географії твоїх книг? У «Капітані Смуток» це Дубно, РНР — Луцьк і Київ…

У післямові до РНР я навіть зауважив, що вийшла така собі географічна трилогія. «Капітан Смуток» відображає перші періоди мого життя: народження, дитинство, юність в рідному Дубні. «Рок-н-рол» відображає наступний етап життя — 11 років життя в Луцьку: навчання в університеті, громадська діяльність, заняття музикою. Дія останньої «карантинної історії» з цього циклу відбувається в Києві, де зараз я мешкаю.

Взагалі, по можливості, я в усе, що роблю, намагаюся вкласти певний концепт, сформувати своєрідний мікровсесвіт. Страшенно люблю, щоб усе було пов’язано з усім, обожнюю символізм як спосіб спілкування з читачем. Навіть якщо цей символізм працює тільки для мене і розумію його лише я. У багатьох наших музичних кліпах зринають відсилки до інших робіт, у них можна побачити і мої видані книги. А герої одних книг можуть перетинатися з героями з інших.

Для мене це надзвичайно важливо. Нічого випадкового, яким би хаотичним не здавався цей прекрасний світ.

poster