Читай з OVO: підсумки третього тижня

08.12.2020

Переглядів: 397

http://chytay-ua.com/

Продовжуємо публікацію читацьких відгуків в рамках щомісячного челенджу із читання, оголошеного Літературною агенцією «OVO»  - «Читай з OVO».

Звертаємо вашу увагу, що челендж продовжено до 30 грудня.

Книжки 1 челенджу:

  1. Олександр Козинець. «Картка Марії». – ЛА «Піраміда», 2020 / @kozynets_poetry / Олександр Козинець | Чай з холодним дощем;
  2.  Cергій «Колос» Мартинюк. «Рок-н-рол». – «Фабула», 2020 / @sergiy_kolos / Сергій Колос;
  3. Павло Матюша. «Кокліко». – Видавництво 21, 2020 / Павло Матюша

Отже, підсумки третього тижня конкурсу:

yulya_tsyba

Сергій "Колос" Мартинюк «Рок-н-Рол»⠀

Не варто сподіватися, що прочитавши цей роман, одразу дізнаєтеся всі залаштункові секрети рок-гуртів.

Але історію злету і падіння одного гурту – точно дізнаєтеся.⠀

В книзі йдеться про вигаданий Сергієм Мартинюком рок-гурт - «Дерти Лаха».

Усі персонажі, гурт й ситуації вигадані автором.

Але автор використовує хитрий прийом – вписує в сюжет реальних і відомих українських діячів, письменників і музикантів (навіть самого себе не оминув).⠀

Це створює ілюзію, наче гурт «Дерти Лахи» дійсно існує й ми читаємо не художній твір, а якісь мемуари.

З іншого боку, мені було занадто багато відомих імен.

Вони не розвинуті в сюжеті, а просто пробігають повз. Здається враження, що це гра – читаєш книжку і паралельно рахуєш кількість згадок про відомих митців.⠀

Що до самого сюжету.

В книзі ми дізнаємося про життя гурту, його створення, пік слави й кожного учасника групи: їх дитинство, навчання, мрії та прихід в гурт.

Все це у вигляді спогадів, які виринають хаотично то про одного учасника, то про іншого.⠀

Найбільше сюжет закручений навколо вокаліста гурту – Семена Зленка, або просто Сема.

Навколо нього розгортається найбільше драм, а основна з них – вмирання гурту.

Все це доповнюється текстами з інтерв'ю, які хлопці давали журналістам протягом існування гурту (Ці вставки частіше хотілось читати по діагоналі, бо вони не здавалися дуже цікавими й реалістичними).

Найбільше динаміки й цікавості сюжету, саме наприкінці книжки.

Хоч і там не завжди розумієш вчинки героїв.⠀

Чогось мені не вистачило в цій книжці. Не скажу, що зовсім не сподобалася, але захоплення теж не було.⠀

#рок-н-рол #сергіймартинюк #рокнрол #ukrainianbooks #ovo #читай_з_OVO #читайки #вигравай_з_OVO #сучукрліт #книжкапромузику #музика

Ірина Жураковська

#ukrainianbooks #ovo  #читай_з_OVO  #читайки #вигравай_з_OVO #кокліко

«Спойлер» це за визначенням щось, що псує читання (від англ. spoil), тож має бути і його антонім – слово, що означає підказку, яка допомагає читати книгу. Такою підказкою до роману Павла Матюші «Кокліко» для мене став відгук однієї подруги, яка писала, що ніяк не могла співвіднести себе з головним героєм, але кінцівка була варта читання. Все виявилося саме так і для мене.

Мені було майже ні за кого зачепитися симпатією переважну частину роману. Головний герой, що ходить знайомими мені вулицями різних міст та говорить знайомою мовою, лишався інопланетянином, реакції, мотиви, та навіть і бекграунд якого взагалі не перетинаються з моїми. Роман ведеться від першої особи, що від самого початку наводить на думку про ненадійного оповідача, тому до героя одразу ставишся підозріло. Хлопчик-мажор без бодай чогось за душею, з недбалим ставленням до матері і споживацьким до жінок (а вони всі без виключення у романі красуні-моделі, ще й з характером і надприродною впевненістю в собі – чи це тільки герой їх такими бачить?), з незрозумілими мотиваціями і цінностями, окрім того ж таки споживання (переважно різного алкоголю). Кохана Вероніка називає його «мрійником», і це було б виправдано, якби роман був англійською. Тоді dreamer могло б стосуватися і видінь чи то марень героя. Але в українській марення окремо – мрії окремо, а мрій в героя немає. Ну так, згадується оупен ейр фестиваль, але герой про нього не мріє. Він не обдумує концепцію, не шукає шляхів втілення, навіть не уявляє так, як уявляє зустрічі з Веронікою. От друг героя Арчі – той мріє про свою кондитерську. Мріє настільки, що заряджає мрією навіть цього пасивного псевдо-мрійника героя. До речі, безіменного. У цьому, напевно, є глибокий задум, але мені його розгадати не вдалося. Бо на тлі усіх цих імен по-батькові в Адміністрації Президента, уникання іменні героя (там до нього звертаються виключно «друже») виглядає притягнутим. До речі, так само у тій Адміністрації уникають імені Президента, натомість показують пальцем вгору. І це натужне уникання конкретики і називання речей своїми іменами мене особисто напружувало. Бо робота героя в АП заявлена в анотації, і я точно знаю, що автор і сам там попрацював, тож може розказати зсередини – і це було б дуже цікаво. Але ні. Автор передає настрій, інтер’єри, напої, зовнішність і бренди, пише, як багато герой працює, і нічого не каже над чим. Якби ішлося про якусь абстрактну вигадану країну, це було б ок. Але тут про конкретний час і конкретну країну, про дуже емоційно заряджений час і країну – і нічого. Можливо, це ділова етика і нерозголошення, можливо редактор побоявся лізти в політику і повикреслював імена (хоча на прикладі Кіпіані бачимо, що іноді називання імен призводить до додаткових накладів), але у мене залишилося відчуття невтамованого інтересу.

Частково «Кокліко» перегукується з «Твій погляд Чіо-Чіо Сан» Андрія Любки. В обох романах оповідь ведеться від першої особи мудака. В обох мудак викупається раніше, ніж встигаєш почати йому співпереживати. В обох романах кохану мудака збиває машина, і в обох дія відбувається паралельно у двох часових проміжках: до аварії та після. Щоправда, у «Кокліко» є ще величезний пласт видінь чи альтернативних реальностей та лінія (хотілося б написати «пласт», але це не він) молодості матері героя. І саме цей мамин часовий проміжок здався мені найбільш живим і зворушливим. Шкода, що його мало. Але головна відмінність у тому, що ключовий твіст роману Андрія Любки стає очевидним і передбачуваним ще до того, як автор його розкриває, особливо на тлі недовіри до оповідача. А в Павла Матюші кінцівка, як і було заявлено в анти-спойлері, складається дуже гарно. Все сходиться, що мало зійтись, розкривається, що мало розкритись, знаходяться відповіді на деяку нелогічність початку і залишається приємний післясмак.

Додам від себе іще один анти-спойлер: треба зважати, що Павло Матюша все ж таки поет. Тож і читати роман варто, як поезію, особливо видіння героя. Поезію трошки у стилі «Квітів зла», з відповідним настроєм і стилістикою, але дуже естетичну навіть в описах чогось бридкого і страшного. Підозрюю, у тій поезії ще зашито чимало алюзій, але я не розгадувала. Можливо, комусь іншому вдасться.

Читайте також: Підсумки першого тижня

Світлана Ткаченко

РЕКВІЄМ У ПРОЗІ

Відгук на «Рок-н-рол» Сергія Мартинюка

#читай_з_ovo #читайки

Я досі вважаю своїм привілеєм пропускати будь-яку книжку через себе. Жоден професійний дотик до навкололітературної діяльності не зможе в мене цього відібрати, і слава Богу. Тож поясню, де я, а де предмет прочитаної книги – музика, тому що будь-яка оцінка суб’єктивна, і читач цього відгуку має розуміти ступінь суб’єктивізму.

У музичну школу мене не взяли зі словами «жить будет, но петь – никогда». Зі шкільного хору, куди всіх заганяли, а я туди прийшла сама – вигнали. Я не злопам’ятна. Просто зла і маю хорошу пам’ять. Тому відгородившись від музичного світу, я його розумію лише у одному форматі: органних залів і костьолів, де звучить живий орган, подеколи у супроводі оркестрів чи окремих інструментів. Спочатку моє повне невігластво компенсувалося здатними проникати до кісток вібраціями і зануренням щораз у особливий психічний стан, а потім я навчилася розуміти задум твору, перейматися його смислом і відрізняти Баха від Вагнера, Глинку від Гріга, а Дьордя Лігеті від Анни Хаусволф. Жоден англійський звук з мультимедійних колонок не замінить мені те, заради чого я слухаю живий орган. Крім цього у моєму світі є вся інша музика з прасок, бо живу я не у вакуумі, тому метлу від DM і ОЕ від Бумбоксу я теж відрізню, але воно так, у машині фонить між стриманою лайкою на розв’язках і рипом ходової на ямах.

Отака людина взялася читати книгу професійного музиканта, що працює у жанрі сучасного року. Чому? З єдиної причини. Я чула виступ автора на лекції і відзначила його вичерпний риторичний талант. Сергій говорить так, наче його мова відточувалася як вірш, закінчена думка вибудована, речення лексично вишукані, і лунають природньо, емоційно і не завчено. Він не заграє з авдиторією і не «прибідняється», набиваючи ціну. Суцільне естетичне задоволення слухати! Такого самого ефекту я очікувала й від книги. І не помилилася! Цей наратив по мені. Поруч зустрілися закоханість у рідний автору Луцьк, «його… буйну хаотику паркових гущавин, шепітливу таємничість старих стін і стриману іскристість в усмішках людей», і близькі мені заколисування в’язким письмом Маркеса, і незабутній «True Detective». Хоч образ рок-культури не уявляється без бруду й матюків, перший матюк мені стрівся лише на 16-й сторінці, і це була геть не банальна, а навіть художня обсценна лексика, дотепна й на своєму місці. При цьому текст зовсім не писаний «у білому пальті». Еклектика тексту поєднує «крутосхилі видолинки» з думками героїв, певна річ, висловленими сучасним сленгом, який сприймається цілком доречно. Заради щирості відзначу, що частота вживання двох слів перевищили мій власний ліміт сприйняття цієї естетики: викупити у значенні усвідомити і харити у значенні дошкуляти.

Загальна психологічна картинка твору для мене – це надзвичайно детально відрефлексована й типова криза 30-річних, з усіма досвідами й висновками, сподіваннями встигнути все виправити і перебудувати. Саме тому текст майорить мінорним пафосом внутрішньої мови головного героя, а я назвала його реквіємом.

Тож якщо читачу у середньому 30±5 років або якщо він зайшов у загальну кризу середнього віку, йому це читання обов’язково зрезонує. Категорично рекомендую!

Сюжетна канва, з одного боку, описує повний життєвий цикл вигаданої музичної групи, який цілком можна екстраполювати на будь-який серйозний проєкт чи компанію. З іншого боку – емоції музикантів крізь особистий життєвий бекграунд. Дитинство кожного з героїв – свій конгломерат травм і обставин. У кожного своя болюча тема, а то й не одна. Алко- і нарко- як обов’язкові супутники подібних сюжетів у наявності. І все це – на тлі антології рок-н-ролу, звісно.

Перфектна романтикиня у мені бачить, що автору вдалося акцентувати на темах ролі батька для сина, перших побачень і перших кохань у різних їх комбінаціях, котрими текст кишить, як серпневе небо метеоритами. Особлива подяка за згадку про терменвокс (одна з моїх власних героїнь закохана у терменвоксиста).

Педантична аналітикиня у мені відзначила схематику написання – так ніби я читала середнє геометричне зі сценаріїв фільмів Bohemian Rhapsody та Yesterday на український лад. Твір здавався затягнутим десь до 100-ї сторінки, але далі читалося значно легше, особливо якщо ви звикли не втрачати нитку телефонної розмови, перерваної сторінкою рефлексії про одного з її учасників.

Художня історія помежована з публіцистикою, викладеною у формі інтерв’ю групи. Автор доносив думки про світ так, щоб вони його власною домінантою висіли у повітрі, проштамповані печаткою «аз есмь». Це як приспіви у піснях – можуть геть відрізнятися за формою й посилом від заспівів. Власне осмислення з питань політики, становлення суспільства, сенсу музичної діяльності, місця у історії і про що там ще журналісти питають публічних осіб – він сформулював так, як нарешті хотів. За суттю своєї діяльності мені довелося прийти до схожих висновків, що й автору, чи то пак, головному герою, і факт переважної згоди з ними викликав навіть більше задоволення від читання цих «інтерв’ю», ніж від художньої історії.

Поринути у зовсім чужий світ було не так просто. Тому для мене це однозначно інтелектуальне читання. До особистого нотатника занесено 12 цитат. І дякую за всі ці QR-коди! За все життя не слухала стільки музики підряд, відомої, невідомої і вже легендарної, як разом з цією книжкою, хоч і реклами там чималенько.

Анастасія Симчук

Проснутись у реальності, померти у вигадках – або навпаки?

Роман «Кокліко» помітно відрізняється від інших на тлі сучасного українського літературного простору.

Важкий 2014, в країні точиться війна, а події надалі крутяться навколо великої політики й червоних шкарпеток головного героя. Молодий фінансист переживає не найкращий час у своєму житті. На фоні державних справ (робота в Адміністрації Президента) розігралися не на жарт внутрішні конфузи, що змушують прокидатися у холодному поту. 

Головна лінія у романі одна, але вона плавно розпливається у різні сторони. В центрі історія життя невідомого Мрійника (так його називає кохана). Він кожного дня відвідує паби, ресторани, розважається бозна-де і бозна з ким. Але водночас приступи фантасмагорії пожирають його зсередини.

 Ми також читаємо про друга Артура, який мріє відкрити власне кафе, але війна забирає його собі назавжди. Тому «Кокліко» залишається тільки в планах. Ще є двоє друзів дитинства Фредді й Костя – перспективні молодики, що займають високі посади в Адміністрації Президента. Чи пройдуть вони перевірку на дружбу в таких умовах чи все ж таки політика затуманить їхні очі...

Тема кохання – не поступається місцем іншим, а навіть виходить на перший план.  Наш Мрійник палко закоханий у Вероніку. Але після того, як її збила машина, і вона знаходиться на грані між життям і смертю, знаходить втіху в іншій жінці – Ользі. Чоловікові важко зізнатися собі, до кого він відчуває симпатію, а до кого – щире кохання. «В цьому драматизм нашої п’єси: ти будеш там, де я захочу, але опираєшся, тому завдаєш обом ще більше болю», - зізнається на сторінках Вероніка.  У романі багато флірту, сексуальності, але це настільки додає йому спокусливості, загадковості, ні на мент не відштовхує і не робить непристойним, як стару повію з вулиці Сен-Дені.

Зізнаюся спершу сюжет мені нагадав «Твій погляд, Чіо-Чіо-сан» Андрія Любки. На перший погляд, чимось схожа історія, опис подорожей, перетинання минулого з теперішнім, поєднання Європи й України. Але написання Павла Матюші дуже проникливе. Він показав стан людини, яка починає усвідомлювати власний біль від посилення душевних страждань.

Важко перемикатися між розділами доти, доки не починаєш плисти по течії. Відчувалося наче одним оком дивимося на Схід, а іншим – на Захід. У випадку «Кокліко» Схід – бої під Щастям, смерть, горе, а Захід – подорожі безтурботною Європою з її куба-лібре.

Крізь призму становлення особистості героя, можна подивитися на події під іншим кутом, прослідкувати, що призвело його до цього психологічного, інколи морально-сучого стану. Книга викликає море емоцій, змушує часто зупинятися і обдумувати не тільки дії Мрійника, але й причини та наслідки, що чекатимуть його надалі. Хоч здається, що ми і катаємося, як на американських гірках, від одного часового континуума до іншого, або перескакуємо з однієї реальності до другої надто різко, але суть, в’язка моментів таки існує, і читач повинен збагнути –  залишитися чи піти.  Найголовніше, книга інтригує і вчить, що кожна наша дія та кожне вимовлене слово може вплинути на іншу людину, на яку спрямовані наші думки.

Фрагментована структура, складена з коротких сплесків буденної інтенсивності, в яких кілька точних мазків висвітлюють суть кожного персонажа. Павлові Матюші вдалося перетворити педантичну тему на захопливу, моментами жахливу до смерті, і показати її настільки живою, що вже сам сумніваєшся чи це таки можливо, дозволяючи  героям жити з тобою одночасно в цих кількох площинах.

Досі сумніваєтеся чи читати роман?

Просто уявіть, якби у вас була можливість виписатися з уявної психлікарні, ще й отримати в подарунок полегшення і щастя, ви б свідомо вбили людину?  Прочитайте «Кокліко» і відповідь не забариться!

#ukrainianbooks #ovo #читай_з_OVO #читайки #вигравай_з_OVO #кокліко

Читайте також: Підсумки другого тижня

Роксолана Сьома

#ukrainianbooks, #ovo, #читай_з_OVO, #читайки, #вигравай_з_OVO, #Олександр_Козинець

#Картка_Марії

Припускаю, що 99,9% читачів не дочитають цей відгук до кінця. Бо він, по-перше, для них – чортішо, а по-друге, дофіга довгий. І правильно, я ж, фактично, пишу його для однієї людини – автора.

Крім імені на обкладинці, нічого про нього не знала. Навмисно не шукала, щоб мати змогу оцінити текст максимально об’єктивно. Отже, я добровільно збавила три вечори на прочитання «Картки Марії» Олександра Козинця і ще два – на написання цього відгуку.

І що маю сказати? Це, безумовно, – світла, добра й живильна книга, що спонукає читача, зазирнувши у власну душу, гармонізувати її, покращити, так би мовити, карму, а серце розкрити для віри, радості, вдячності і... див. Адже людська душа вічна, як стверджує автор, і мусить нести у світ найбільші цінності: любов і надію…

Ні, не так!

Задумуючи цю книгу, автор, безсумнівно, мав благородні наміри й високі цілі, сама ідея роману – світла й гуманістична. Однак втілити цей вартий захоплення задум у такий спосіб, щоби текст можна було назвати літературою, не подужав.

Нижче ви не прочитаєте того, що я насправді думала про цей текст упродовж читання. Від слів, що крутилися на язику, мене застерегла фраза  Нюти, однієї з героїнь: «До чужого серця треба ставитися надбережно, так, ніби воно шовкове і в тендітній оболонці». Чудове нагадування. Еге ж? Надто для гострослівних читачок. Тому триматиму на припоні суб’єктивізм і спробую вдатися до фактів.

Отже, маємо Владислава Карпенка, 25-річного чоловіка, родом із села на Полтавщині, який, утім, живе і працює (юристом) в Києві. Влад регулярно відвідує «психолога Вікторію», бо має дитячу травму, завдану мамою. Знаємо, що мама кудись ходила ввечері, казала маленькому синові, що – до магазину, але Владик розкусив її обман. Вам цікаво, куди ходила мама і чому? Мені також. Але автор не вважав за потрібне задовольнити нашу цікавість. Однак ми розуміємо, що звідтоді хлопчик/юнак/чоловік нікому не вірить. Дивно, як він з такою психологічною травмою підпустив до себе іншу жінку. Бо в нього є дружина Людмила – психологиня (!) в дитячому садку і заодно перекладачка. Нереально розумна, добра, терпелива, дбайлива жінка і, головне, така, яка розуміє чоловіка, як ніхто інший, і завиграшки підтримує будь-які його ініціативи. Як казала моя баба-небіжка, хоч до рани прикладай. Питання: нащо Владові психолог з такою дружиною? Виявляється, треба! Бо без «психолога Вікторії», яка, до речі, на с. 110 раптом стає загадковою «Вікторією К.» (що це за шифр і навіщо було це уточнення – я не дійшла), не закільцювався б цей… незбагненний сюжет.

Отож, одного вечора Влад повертається з тренування в басейні і зустрічає в трамваї Діву Марію. І тут починаються дивовижні дива!

Діва Марія передає йому картку, що має змінити життя 12-ти людей. Наступного ж дня мама (та, що обманювала) розказує сон про продавчиню, яка подарувала Владові квітку амариліса з 12-ма цибулинами, що їх належить «роздати» тим, хто по-справжньому радітиме квітці.

Закріпили місію героя і маємо зав’язку! Мозок читача, себто мій, починає радісно продукувати версії. «12 цибулин, що символізують людей, героїв цього роману, звісно ж, – алюзія на апостолів!» – думаю я. Логічно, бо вже знаю про наявність у тексті Матері Божої. Та й Влад, як устигаю затямити, проповідує добре і світле, а «учні його» несуть добро у світ. Перше питання, що виникло у зв’язку з цим: чи буде серед «апостолів» Юда? Проспойлерствую: ні, не буде. Друга здогадка: певно, герой виявиться реінкарнацією самого Ісуса? Знову мимо. Бо Влад – переродження Миколи Лисенка (очевидно, Лисенка автор приплів, щоб виправдати творчі здібності головного героя. Іншої цінності у введені в текст біографії композитора я не побачила. Більше того, життєпис Лисенка мовби суперечить ідеалам Влада). Мої припущення щодо умовних апостолів та Ісуса, як ви зрозуміли, виявилися хибними. Грішним ділом думаю, може, 12 цибулин – символ 12 місяців? Адже події розгортаються впродовж року. Може! Але що з того?

Прохання: якщо хтось із вас читав «Картку Марії» і дочитав до цього місця, поясніть мені, глупій, що ж означають ті 12 цибулин? Чому 12 героїв?

Невідворотний крах цього тексту почався для мене на 13-й сторінці, хоча я й не здогадувалася про це на той момент. Отже, руйнівним поштовхом стала фраза Марії з трамвая: «Зараз Різдво – час див». «Маємо 6-7 січня», – подумала я. Розумію, зележно від віросповідання, ви могли б подумати інакше. Та в будь-якому разі, подібні маркери автор розставляє в тексті не для краси, а щоби «пришпилити» читача до певного часу чи місця.

На той момент мене вже встиг піднатужити загальний «дух» тексту. Бо в цій історії практично відсутня дія, всі події і бекграунди проговорюються в діалогах! Розмова між одними героями стрімко перетікає в розмову між іншими. Самі ж репліки героїв – неправдоподібні, штучні, а почасти й пафосні. Озвучені одним голосом – однаково говорять і живі, і мертві! Ніби автор забув, що персонажі, як і люди, відрізняються інтелектом і лексикою. Тож уже на 22-й сторінці закортіло закрити книгу раз і назавжди. І якби не челендж від літагенції Ovo, в який вв’язалася, то так і зробила б.

Отже, азарт спонукає читати далі. Героєві сняться коти, і я полегшено видихаю: у Влада буде любовна інтрижка! Хоча б щось цікаве. Коти ж – до флірту. А дзуськи! Чужим жінкам, як згодом можна буде переконатися, Влад лише ручки здатен цілувати. Та й свою жінку цілує як не в руку чи щоку, то максимум – у плече. Про якийсь ближчий тілесний контакт – жодного натяку. А дітей у Влада з Людою, між іншим, немає. Влад дуже хоче, а Люда чомусь не може народити (причину нам так і не озвучать). А звідки взятися дітям, коли у цих двох навіть у ліжку – розмови про високе і світле, стурбованість чужими діями й неспинні філософські міркування? До слова, схильність до філософствування мають усі без виключення герої. Їхні сентенції можна обрамляти рамками і викладати в мережу чи видавати окремою книгою афоризмів. Власне, що символізували коти, навіщо було про них згадувати – так і не втямила.

Йдемо далі. На 30-й сторінці автор повідомляє: «Зима милувала снігом... люди планували свій новий рік». Стоп! Як так? Аааа! Якщо зараз лишень планують НР, то зустріч із Дівою Марією відбулася на католицьке Різдво, 25 грудня! Ну, думаю, ок. Значить, герой – римо-католик. Забігаючи наперед, скажу: а от і ні! Як побачимо далі, з дитинства Влад молиться у Мгарському монастирі УПЦ МП, крім того невідступно вірить і всіляко пропагує реінкарнацію. От і ламай собі, читачко, голову з тими різдвами і віросповіданням героя!

Далі автор знайомить читача з Олесею, «дівчиною років двадцяти». І не так з Олесею, як з історією її баби/прабаби Василини (я тричі перечитувала цей фрагмент, щоби зрозуміти, про кого все-таки йдеться – про бабу чи прабабу, схоже, про прабабу). Олеся каже про прабабу: «Її з нами немає вже 13 років», тобто, роблю я висновок, бабця померла, коли Олесі було 7 років. Хм, і вона тринадцять років плаче, бо не змогла попрощатися з бабцею, картає себе за це: «…пробачила мені, що я у той день не змогла приїхати до неї». А семирічні діти точно можуть самі дістатися на похорон рідних, ще й дорікати собі все життя? Чому не приїхала – автор також тримає в таємниці.

Ще один ґандж в цій оповідці: бабця Олесі народилася в 1912 році, померла у 95 років – про це нам люб’язно повідомляє автор. Ну і ми знаємо, що Олеся гризе себе 13 років, відколи бабця померла. 1912+95+13. Маємо 2020 рік. Чому це ґандж – зрозумієте нижче (див. с. 59).

На сторінках 35-37 виявляю наступний «ляп»: нам відомо, що прабабуся Василина, яка хоч і не вийшла заміж, народила дочку – бабусю Олесі. Але про своє життя розказувала «дітям й онукам».» Яким дітям, – питаю я, – коли мала одну дочку?» Тут іще є цікавий факт про головного героя, він від 4-х років аж до 25-ти мріяв, щоб йому наснилася бабуся, якої він не застав. Серйозно?

На сторінці 48 ми вираховуємо, що Олесі не двадцять, а 24 роки, бо вона зустрічає Іру з паралельного класу через 7 років після закінчення школи.

Іра, яка зізнається, що сквернословила, як чоботар, у розмові з Владом жодного матюка не вставляє. «Хотіла послати туди, де волам роги правлять», – каже Іра потому, як потримала в себе картку Марії. «А-а-а, – доходжу я. – Це ж, певно, картка, стандартизує мовлення і мислення всіх, кому потрапляє до рук. Тому герої й висловлюються так вишукано і мудро: чи то автомеханік, чи сільська жінка, чи пенсіонерка, чи 4-річний хлопчик».

На 54 с. Влад телефоном розповідає дружині про незапланований вихідний у робочий день. Я дивуюся, бо перед тим було сказано, що вони снідають разом, крім того Люда готує чоловікові обіди на роботу. А тут, значить, Владова дружина пішла на роботу й не помітила, що чоловік спить? Не розбудила?

Ось іще яскравий приклад мовлення героїв, зокрема, Людиного: «Я всі жданики поїла».

На 59 с. автор повідомляє, що одна з героїнь – Станіславська Марія Юхимівна – 1935 р.н. Вона «багато бачила за свої вісімдесят два роки». Рахуємо: 1935+82=2017. То де правда? А правда оприявниться згодом, на сторінці 215. Там прийде лист з Італії, підписаний жовтнем 2017 року, і врешті відновить мою рівновагу, розхитану недбалістю автора до деталей.

Доходимо до 72-73 сторінок. Тут автор, переказуючи устами героя черговий віщий сон (такі сни сняться практично всім персонажам і дуже часто), навіщось розповідає, що буде далі в його історії і чим вона закінчиться. Далі й справді можна було не читати. Бо вже до того моменту читач устиг пересвідчитися: наступні герої рухатимуться за тією ж схемою, що й попередні. Про них автор писатиме коротко, сухо, безбарвно, і тільки філософія квітнутиме в їхніх устах. Змирімося з цим фактом і читаймо далі.

Головні герої вирушають у гості до мами. Надзавдання Люди – дізнатися про дитинство чоловіка, щоби відкрити таємницю його попереднього життя. І знову маємо неточності: мама каже, що в 7 років віддала Влада на музику і малювання. З попередніх діалогів уже відомо, що Влад провчився в художці один рік, а потім покинув, аж поки не захотів створити портрет Діви Марії з трамвая, тобто в 25 років. Але з розповіді мами дізнаємося, що він малював і у 8-му класі.

У цій поїздці на малу батьківщину мене знову напружила розхитана хронологія. На 85 с. маємо: «Місцями зелені поля рідної Владової Полтавщини змінювалися поки нічим не засіяними чорними просторами». За тиждень до того, на 74 с., коли подружжя планувало поїздку до мами «на вихідні» нам сказали, що тепер – кінець квітня «з холодним весняним снігом». Отже, на 85 с. щонайбільше – перші числа травня. І в перших числах травня персонажі йдуть... підв’язувати помідори. Що це за клімат такий? Тиждень тому ще сніг, а тут уже помідори так вигнали, що їх уже висадили, ще й підв’язують? Я далека від городництва, але питала у тих, хто знає. Підтвердили: помідори у відкритий ґрунт висаджують не раніше другої половини травня, а частіше – наприкінці.

Увага! Судячи з того, що історія почалася перед Новим роком, тобто наприкінці грудня і, як запевняє автор, минуло 5 місяців, то на 88 с., коли Влад із дружиною повертаються до Києва, справді мав би бути кінець травня, цілком підхожий для помідорів.

Каша-малаша. Припускаю, багатьом із вас ці нюанси видадуться дрібницями. Мене вони виводили з рівноваги, бо на моє переконання, так бути не повинно. Розумію, всі – живі люди, й навіть імениті письменники можуть у чомусь промахнутися, а редактори не виловити, але в цьому тексті таких нестикувань – самі бачите скільки. Тому ідемо далі.

На 91 с. Сергій, черговий знайомець Влада і Люди й заодно щасливий власник картки Марії, каже, що їздив до батьків «на свята». «Чому Сергій їздив на свята, а Влад із Людою просто так? – питаю я. – А які там, до речі, свята у травні 2017 року?» Відомо ж які: 1-2 травня – День трудящих, 9-го – Перемоги. Їх уже не святкують. А інших немає. На Великдень також не розраховуйте, бо він у 17-му році був 16 квітня. Хоча, тут можемо припустити, що Сергій по-дідівськи назвав святами День трудящих або Перемоги.

На 99 с. маємо наступні орієнтири: «кілька тижнів тому замироточила ікона» (це тоді, коли поверталися від мами), і ще: «травень рахував свої останні дні». Отже, до мами їздили на початку травня, ну бо «кілька» це більше, ніж «пара», щонайменше три. То коли там висаджують помідори?

Помандруємо ще трохи тими ж хащами. Сторінка 104: «Календар офіційно підтвердив прихід літа». «Отже, маємо 1 червня», – вирішила я. «Цей понеділок у країні був вихідний», – стверджує автор. Що за свято, знаєте? Я пішла в ґуґл і припустила, що, можливо, малася на увазі Трійця. Вона в 2017 р. припала на 4 червня. Але нащо було «офіційне підтвердження календаря»?

Питання до автора: нахіба давати явні маркери, а тим більше цифри (дати народження, вік героїв), коли не здатен звести до купи текстовий масив у хронологічній і логічній послідовності?

Заглиблюємося в зміст. Алогічною видалася історія про Колю-псевдожурналіста, який перетворився на «внука» бездітної Марії Юхимівни. Чужа бабуся стає для цього хлопця авторитетом. «Мабуть, саме такої – мудрої та зрілої – любові ти потребував», – пояснює автор. Можна подумати, що рідна бабуся Колі, яка його так добре виховала (він і вчиться у виші, і читає) і з якою він досі живе, – тиранка або немудра. Та й у наступному абзаці маємо заперечення від самого персонажа: «думаю, вони (бабусі) швидко порозуміються, адже обидві добрі і чуйні». От і я кажу: нащо Миколі чужа бабуся, коли має свою? Чому було не відправити до бездітної Марії Юхимівни Сашу, якого в юному віці з дому вигнала мама? Це принаймні було б логічно й більш правдоподібно з психологічної точки зору. Та автор про такі дрібниці, схоже, не думав.

Принагідно пропоную оцінити репліку Колі: «(бабусі)... геть різні у взаємодії зі світом». Не студент, а професор!

Ось іще кілька речень, з різних причин вартих уваги:

С. 120 «Падав невеликий дощ».

С. 146 «…робота йшла сакрально. Через те й повільно».

С. 201 «Завдяки Владовій педантичності його автівка була справді в хорошому стані».

с 238. «Гуляти осіннім парком приємно. Проте недовго».

с. 245  «Інтернет показує 14 градусів тепла».

С. 255 «В очах обох чоловіків були добро і віра – найсвятіші почуття на землі».

С. 257 «Початок зими цього року не відзначився несподіваними сніговими заметами й сильним морозом».

С. 265 «Влад ніжно поцілував плече коханої та пішов на кухню заварити чаю й подивитися на нічний туман за вікном».

Повернімося до виловлювання «бліх». Сторінка 165: «Маркова мама говорила по телефону», – запевняє автор. Уточнення: Влад здалека спостерігає за жінкою, яку вперше бачить. Нижче: «Маркова мама попрощалася нарешті з подругою». Питання: звідки в автора, тобто у Влада, певність, що попрощалася саме з подругою?

Впродовж читання мене переслідувало стійке переконання, що автор за вуха тягне сюжет, аж репається шкіра, у будь-якому потрібному йому напрямку. І навіть не помічає, як перетворює персонажів із благородними намірами на маніяків. На сторінці 202 Влад із Людою приїжджають до автомеханіка Саші, чергового власника картки Марії на начебто техогляд. Зумисне їдуть під кінець робочого дня, щоб створити незручну ситуацію. Ну бо Влад із Сашею вже знайомі, тож Саша відмовити не зможе. Як компенсацію за пізній візит запрошують автомеханіка на вечерю. «І як не відбивався чоловік від такої пропозиції, психологічна освіта і шарм Люди взяли гору». Я фізично відчула, як головні герої буквально «нагнули» бідолашного Сашу.

Отже, трійця їде на вечерю і замість того, щоб «показати» читачу, як відбулася ця вечеря, про що персонажі говорили, автор переказує подію устами Люди і, звісно, в діалозі з Владом. Навіщо, як і я, спитаєте ви? А щоб продемонструвати непересічний письменницький талант Владової дружини! Принаймні Влад цей талант нахвалює.

А я скажу, що всі «чужі» тексти, як-от оповідання пенсіонерки Марії Юхимівни, письменниці Лариси Химич, ще однієї письменниці – Карини й опуси самої Люди, введені автором у тло власного тексту, – однаково безбарвні і пласкі. Хоч би задля приколу спробував передати їх в іншому стилі, з іншою лексикою. Ні. Не до снаги.  Усе однаково-однаковісіньке: як діалоги, так і чужа «творчість».

Ось вам перлинка з переказу біографії Саші устами Люди: «Тулився до кухні сусіднього ресторану, щоб хоч трохи грітися теплом, яке виходило крізь кватирку». Уявили? Вдалося? Бо я не змогла явити людину, яка тулиться до зовнішньої стіни і гріється теплом з кватирки!

На 218 с. Влад зустрічається з бізнесвумен Світланою. «…очі бурштинового кольору ховаються за темним склом окулярів». Як він розгледів? Тут же бачимо, з якою насолодою Влад катує людей своїми розмовами. На сторінці 223 він начебто рятує Світланину душу, фактично, без картки (хоча вона в неї, як виявляється, є), бо розказує сон, з якого все про неї дізнався! Жінці явно боляче від його слів, та чоловік, схоже, насолоджується її болем.

До слова, подібними снами автор закриває будь-які сюжетні дірки. Пророчі сни сняться більшості з героїв. А хто не бачить снів, той має виняткову інтуїцію, як-от сама Світлана. На сторінці 230 жінка щойно вперше бачить Люду і каже: «гарна, розумна, стримана, справжня аристократка в душі – з непростим характером і непохитною волею».

Далі Влад їде Ліоном у таксі. Чому я як читач не бачу міста його очима? Чому не відчуваю захоплення й емоцій? А чую слова француза, який розповідає про Ліон словами з Вікіпедії? Фраза з діалогу на 246 с: «…цей вишуканий ансамбль давнини утворюють античні театри, готичні церкви, житлові будинки епохи Ренесансу, імпозантна буржуазна забудова, робочі квартали ХІХ століття і навіть окрема сміливі творіння сучасних архітекторів». І перед тим – подібний абзац безликого опису.

Далі – дрібний недогляд. 273 с: «Піднявшись на другий поверх, крізь зачинені двері кабінету Влад ідентифікував тембр голосу Вікторії й присів чекати...», не підводячись. А через 6 речень, поки думав, маємо: «І тільки присів на лавку, як двері відчинилися».

Головна загадка цього тексту: звідки логопединя Ольга і психологиня Вікторія дізналася все про Влада і його цибулини? Ну психологиня, припустімо, знала про те, як картка до нього потрапила. Але звідки знала, що прийде під Новий рік? А Ольга – що пережив, а головне, переживе? Звідки?! Таке враження, що ці дві жінки – Діви Марії во плоті.

У сюжеті «Картки Марії» не просто діри. Тут провалля, урвища, прірви й безодні. Й усе це виправдано словами «диво» і «віра». Все, що не підлягає логіці, чи не має завершення, – слід брати на віру як божий промисел. І кара на голову того читача, хто не повірить. Бога тут справді багато. Але мені як читачці прикро, що козинцевий бог повсякчас грає роль бога з машини.

Я вже казала, що нічого не знала про автора. Але він мене обкрутив – розказав про себе багато цікавого у післямові. Ну, штош, як то кажуть… Лише підтвердив мою нав’язливу думку, що текст цей не повинен був ставати книжкою. Бо більшість питань так і не отримали відповідей. Зокрема, навіщо на цей «роман» витратили папір? Який мотив був у видавця, коли погодився його видати? Не збагнула. Якщо тільки автор не оплатив тираж із власної кишені.

Як тепер очевидно, це – перша проба пера. Рукопис міг спокійно і вічно спочивати в нетрях комп’ютера. Хоча... Опублікувавши текст, автор отримав змогу читати такі відгуки, як мій. Сподіваюся, вони (відгуки) його не зламають, а тільки додадуть сил і наснаги. Щиро цього бажаю! А ще побуду провидицею Роксоланою і нароксоланю вам, Олександре, світле літературне майбутнє. Бо, судячи з післямови, ви – наполегливий і цілеспрямований юнак/чоловік. Якщо не відступитеся, набиватимете руку, ретельніше продумуватимете й прописуватимете сюжет, створюватимете живі діалоги, будете «показувати», а не «розказувати», вдихнете в тексти художність, то й книжки виходитимуть вартіснішими. А ця, перша, – глевкий і нестравний млинець. Вибачайте!

До речі, не знаєте, куди Влад подів 4 тисячі з першого гонорару, які, «як справжній чоловік», приховав від дружини?

Ростислав Палагусинець

Завершив прочитання дебютного твору мого друга Pavlo Matyusha - #Кокліко (з фр. «мак»).

Переплетіння кількох сюжетних ліній тримає читача у постійній увазі, а рафінована мова професійного філолога залишає приємний післясмак. Особливо цікавою є впізнаваність характерних рис деяких героїв Кокліко, як власне й деяких сюжетів твору.

Словом, браво, Павле! Хай не згасає твоє натхнення! З нетерпінням очікуємо на твої нові захоплюючі роботи.

 #читай_з_ovo

Редакція Читай

Редакція літературного порталу Читай

author photo