Жозе Сарамаґо: погляд на життя і творчість

«Одного разу сонце заходить – і все. 

А всесвіт навіть не знав, що ми колись існували».

(Жозе Сарамаґо)

10 грудня 1998 року на урочистій церемонії у Стокгольмській концертній залі медаль із зображенням Альфреда Нобеля і диплом про присудження Нобелівської премії з літератури було вручено португальському письменнику Жозе Сарамаґо. Це була перша і поки що єдина «нобелівка» в цій категорії на рахунку Португалії.

За що саме Сарамаґо нагородили цією премією? З якими його творами в першу чергу варто познайомитися українським читачам? Зрештою, якою особистістю він був? Поговоримо про це далі.

Існує поширена думка, що свою «нобелівку» Сарамаґо отримав більшою мірою завдяки роману «Євангелія від Ісуса Христа», вперше виданому в 1991 році. Можливо, так і є. Принаймні резонанс цей твір викликав неабиякий. За релігійний сюжет, в якому автор інтерпретує епізоди Нового Завіту на свій лад, роман було піддано серйозній критиці Ватиканом.

І не дивно, адже у цьому романі Сарамаґо кардинально перекроює канонічну канву. Бог тут не є суцільним втіленням добра. Навпаки, автор наділяє його роллю зарозумілого, марнославного ката, що прирікає свого сина на страшні муки заради ще більшого звеличення свого батька.

«Богу не потрібна людина ні для чого, крім як для того, щоб бути богом».

Натомість диявол стає тим єдиним, хто хоч якось намагається полегшити страждання бідолашного Христа. Сам же Ісус представ у творі Сарамаґо в першу чергу людиною, а не сином божим. Людиною, якій не пощастило стати іграшкою в руках всемогутнього отця.

Письменник зізнавався, що довгий час після виходу роману до нього надходили листи, в яких обурені віряни висловлювали жаль з приводу неіснування в наш час інквізиції, до рук якої, на їхню думку, мав би потрапити зарозумілий єретик Сарамаґо. Водночас він стверджував, що розумні католики твір схвалили. «Багато з них писали і телефонували мені, щоб виказати своє схвалення», – говорив письменник.

Проте найбільш неприємним для Жозе Сарамаґо було те, що «Євангелію...» було піддано прикрій цензурі на його батьківщині, в Португалії. Зокрема, за наказом португальського Міністерства культури книгу було викреслено зі списку творів, представлених на здобуття Європейської літературної премії. Аргументували це тим, що вона містить нападки «на принципи, пов’язані з релігійним спадком християн». Образа письменника на португальських чиновників була настільки великою, що в 1993 році він разом із дружиною-іспанкою перебрався на острів Лансароте (Канарський архіпелаг, Іспанія), де прожив до самої смерті. Лише наприкінці життя Сарамаґо вдалося налагодити стосунки з португальською владою, яка нарешті визнала його високі літературні досягнення.

Хай там що, скандал, який розгорівся навколо «Євангелії від Ісуса Христа», лише додав популярності цій книзі. Її було перекладено більше ніж 20 мовами світу, а кількість прихильників цього роману незмінно зростає. Хоча і ненависників, напевне, не бракує.

Примітно, що у своєму останньому, можна сказати передсмертному, романі, який називається «Каїн», Сарамаґо знову звертається до релігійної тематики. Та тепер під його розбір потрапляють старозавітні сюжети, які він, як і в «Євангелії...» переписує на свій лад. І на «лаві підсудних» у нього знову опиняється Бог. Частину відповідальності за вбивство Авеля Каїном він звалює саме на нього. «Той, хто обікрав виноградник, винний не більше, аніж той, хто стояв на варті». І цього разу Всевишньому вже не вдається вийти беззаперечним переможцем у тій грі, яку він безперестанку веде з людьми. Атеїст, що зберіг свої переконання до самої смерті, Сарамаґо міг собі дозволити такі зухвалі пасажі.

«Я не боюся смерті. Не боюся пекла. Не боюся ніякого «вічного прокляття» через гріхи».

Втім, творчість португальського нобеліата аж ніяк не обмежується згаданими вище «релігійними» творами. Спектр тем, які Сарамаґо зачіпає у своїх романах, досить широкий. А головне – в кожній його книзі можна простежити світогляд самого письменника.

«Книга для мене – це місце, де я розмірковую про світ, про життя, про суспільство, про історію, про час, про минуле і теперішнє. І, звісно, про майбутнє. Тому що література для мене – це місце і простір для роздумів».

Причому одна з улюблених фішок письменника – це взяти купку людей, помістити їх в певну, досить неординарну ситуацію і відтворити їхню реакцію на неї. Так, наприклад, він робить у «Перервах у смерті», де одного ранку в одній країні смерть повністю припиняє свою діяльність. Або ж у «Сліпоті», де мешканці іншої (або ті є ж самої – хто знає) неназваної країни раптово починають один за одним втрачати зір. Ну або, скажімо, у «Прозрінні», де на виборах понад 80 % населення залишає бюлетені порожніми.

І недарма обґрунтування вручення Нобелівської премії Сарамаґо звучить як «хто за допомогою притч, наповнених уявою, співчуттям та іронією, дає можливість осягнути ілюзорну реальність». Адже через такі своєрідні історії-притчі португальський письменник розкриває справжню сутність людей і показує істину цінність речей, яку ми часто не помічаємо.

«Я думаю, що ми не осліпли, що ми сліпі, Сліпі, що бачать, Сліпі, які, маючи зір, нічого не бачать».

Характерною особливістю згаданих творів є те, що автор взагалі не вживає власних імен щодо чинних осіб (іноді згадуються лише якісь відомі особистості). Так, на сторінках «Сліпоти» ми можемо зустріти, наприклад, «першого сліпого», «дружину лікаря», «зизоокого хлопчика» або «дівчину в чорних окулярах», а в «Перервах у смерті» –  «ту дочку, що вийшла в сльозах», «незаміжню тітку» чи просто «зятя». Таким чином, як на мене, цим знеособленням автор показує, що на місці героїв роману міг би бути будь-хто, кожен із нас.

Нерідко читачі нарікають на спосіб побудови тексту, який застосовує у своїх романах Сарамаґо. Важко не погодитися, що абзаци на кілька сторінок, довжелезні речення і відсутність прямої мови можуть викликати дискомфорт при читанні. Проте я вважаю, що такий стиль викладення дуже пасує його романам. Адже оповіді Сарамаґо – це настільки суцільний, нерозривний потік, що саме така подача для них ідеальна.

Причому, як не дивно, в його оповіді завжди відчувається певний спокій і розміреність. Навіть якість трагічні чи неординарні події описуються без надриву і драматизму. Таке відчуття, наче Сарамаґо до всього, що відбувається, ставиться як до закономірних речей, які просто треба прийняти. Втім, це не заважає читачам сприймати їх емоційно, переживати, дивуватися чи захоплюватися через них.

ТАКОЖ РЕКОМЕНДУЄМО: Жозе Сарамаґо «Мандрівка слона» 

На жаль, слава до Сарамаґо прийшла досить пізно – коли письменнику було близько 60 років. Тому напевне він не встиг втілити у життя всі свої літературні задуми, хоча і прожив понад 87 років. В одному інтерв’ю, що він давав у Лісабоні, його спитали: «А тепер, коли у вас є все: Нобелівська премія, популярність, слава тощо, що вам потрібно найбільше?». Письменник відповів: «Час. Життя. Час і життя продовжувати свою роботу. Продовжувати насолоджуватися самому і приносити насолоду іншим». Годинник життя Жозе Сарамаґо зупинився 10 років тому, 18 червня 2010 року. Але у нас, тих, хто нині живий, поки що є час і можливість насолоджуватися прекрасними, глибокими, філософськими творами цього геніального письменника. Тож не відмовляймо собі у цьому задоволенні!

Підтримати нас можна тут - Підтримати проект