Читай з OVO: підсумки четвертого тижня

Щомісячний челендж із читання, оголошений Літературною агенцією «OVO»  - «Читай з OVO», набирає все більших і більших обертів! А кількість читацьких відгуків невпинно збільшується.

Пропонуємо вашій увазі нову літературну «дозу» - підсумки четвертого тижня. Нагадуємо, що челендж продовжено до 30 грудня:

Книжки челенджу:

1. Олександр Козинець. «Картка Марії». – ЛА «Піраміда», 2020 / @kozynets_poetry / Олександр Козинець | Чай з холодним дощем;
2.  Cергій «Колос» Мартинюк. «Рок-н-рол». – «Фабула», 2020 / @sergiy_kolos / Сергій Колос;
3. Павло Матюша. «Кокліко». – Видавництво 21, 2020 / Павло Матюша

У кінці місяця два письменники обирають найкращу рецензію на книгу третього. Кожен автор найкращого відгуку отримує винагороду в сумі 1200 грн за свою рецензію.

Поспішайте, у вас ще є час взяти участь у челенджі!

katherinenshk

Павло Матюша

«Кокліко»

@vydavnytstvo21

304 стор.

Це він винен у тому, що його дівчина Вероніка потрапила в аварію, і саме йому вирішувати - чекати і вірити чи змиритися і дозволити померти. Його друг їде на Схід, під Щастя, а отже – під обстріли. Його матір зустрічається із набагато молодшим за неї хлопцем. Він ніколи не бачив свого брата, який те і робить, що надсилає йому листівки з різних частин світу. Його використовує друг, а нова дівчина не та, за кого себе видає. Він працює на державній службі, де щодня має справу зі стосами документів, депутатами і статистикою загиблих на війні з Росією.

Журба та й годі, а я ж недолюблюю слабкодухих героїв. Тих, які вічно скиглять і не знають, куди подіти себе зі своїм нещастям. Не вражають мене ні їхні дитячі травми, ні важкі будні, ні якісь страшилки майбутнього, бо у кого з нас їх нема? Взявши до рук цю книгу з дивною обкладинкою і абсолютно розкішною символічною назвою і прочитавши кілька перших сторінок, думала бігти по краватку й табуретку. Та, на щастя, не довелося.

Не довелося, бо з’явилися сни, марева, червоні шкарпетки, картина і листи. Однак так і не з’явилося ім’я. Безіменний персонаж, якого напівмертва, чи то напівжива, кохана називає мрійником, друзі – старим, мама – синочкою, а випадкові пасії – хлопчиком. І тут вже не треба сімейних драм чи втрат, бо все було і так зрозуміло, до нього вже хотілося підсісти в барі й випити по чарці, незважаючи на те, що я ненавиджу ром.

І хай у моїй голові разів зо 300 переплутались усі ті Жанни, Феді/Фредді, Тамари й інші, які лише продукували беззмістовні, нереалістичні діалоги. І хай мене до бісиків нервували однакові епізоди, які просто переповідалися іншими словами. І хай фінал, як на мене, вийшов страшенно розхристаний.

АЛЕ! Мені вперше імпонував персонаж, який не був харизматичним іронічним супергероєм. Він не нав’язував мені свою печаль. Не казав: «Подивись, як мені погано. Ось сльози. Ось сум. Зараз ти маєш мені співчувати». Він розсипався на шматки без показної драми: все ще дозволяв собі задоволення, все ще переймався долею товаришів і знімав з петлі їх, а не себе. Його психіка зачаровувала можливістю створювати ці диво-спогади, від яких дрижало нутро.

Він був справжнім у своїй безпорадності.

Словом, герой вбитий гореньком, але його не хочеться вдарити смердючою рибиною. Я таке бачу нечасто. Та що там! Я ніколи такого не бачила, а тому не можу не захоплюватися. Назвемо це перемогою імені Павла Матюші.

Читайте також: Підсумки першого тижня

Anhelina Oliinyk

КНИГА, ЯКА НАВЧИЛА МЕНЕ ЛІТАТИ

(Козинець, Олександр Картка Марії: роман / Олександр Козинець – Львів : ЛА «Піраміда», 2020. – 288 с.)

Востаннє я літала років у десять. Та й те траплялося лише у снах. Але цього року мені знову вдалося відчути задоволення від польоту. І вже не уві сні, а в реальному житті. І я тепер літаю, вдивляючись у небесну блакить з надією отримати свій знак-підказку...

Листи з неба

Дебютний роман Олександра Козинця «Картка Марії» побачив світ восени 2020 року, та я вже сміливо можу назвати його найтеплішим з-поміж усіх мною прочитаних за останні кілька років.

Ця книга, ніби лист від небесних янголів, народилася з-під пера обраного ними автора, щоб мандрувати серцями читачів та змінювати наш світ на краще. Це історія про невипадкові зустрічі, про глибину й духовність, про любов і тепло, про світло й щастя, яке кожен може в собі відкрити.

Стежка до себе

Головний герой роману, Владислав Карпенко, живе звичайним життям. Має престижну роботу, стару, як світ, душу талановитого митця й кохану дружину Людмилу, яка віддано любить його. Здавалося б, для повного щастя цьому чоловікові нічого не бракує. От тільки робота вже давно не приносить йому задоволення, а травми й комплекси, що переслідують Влада з дитинства, не дозволяють бути відвертим із собою та оточенням, заважають дивитися на світ широким поглядом, насолоджуючись кожною миттю. У лабіринті долі Влад не може самотужки знайти правильний шлях, світлу стежку до себе. І в цьому йому допомагає... Діва Марія!

Так-так, та сама Діва Марія! Одного зимового вечора, в образі літньої пані, вона сідає поруч із Владом у трамваї. Ошелешений чоловік довго сперечається з таємничою незнайомкою, яка стверджує, що вони вже бачилися раніше. І не колись, а сто двадцять чотири зими тому!

Владова реакція не дивує жінку: вона передає йому свій різдвяний подарунок — загадкову картку, на якій чоловік бачить напис: «Щастя зі знижкою» і код #82669.

Цій картці з допомогою Влада згодом судитиметься відкрити ще дванадцять «стежок до себе»...

Саме так розпочинається рік для всіх героїв роману «Картка Марії», сповнений найтепліших знайомств, несподіваних відкриттів, внутрішніх зростань та злетів!

Хронологія й герої

Події в романі тривають дванадцять місяців. П’ятдесят дві глави символізують п’ятдесят два тижні календарного року. Разом з героями читач відчуває зміни, які відбуваються в природі зі зміною сезонів, вчиться помічати красу в найдрібніших деталях і душею бачити світло довкола:

«Місто зустріло легким туманом, крізь який активно пробивалося сонце. «Погода ідеально відображає мій настрій, — думав Влад дорогою до метро. — Усе, що встигло зі мною статися за останні дні, — як у тумані. Але я чітко відчуваю тепло і бачу світло довкола».

(Глава 6)

За структурою «Картку Марії» можна порівняти із серіалом. І це не «мильна опера» з передбачуваним сюжетом та картонними героями. Це фактично літературний серіал, де кожна «глава-серія» глибше розкриває попередню, а сюжетна лінія розгалужується, немов гілки дерева. Коріння цього дерева живиться любов’ю і вірою, а Влад і Люда, немов міцний гнучкий стовбур, транспортують «поживу» вгору, до кожної історії-гілочки, до всіх персонажів.

Герої «Картки Марії» — звичайні люди. Вони живуть поруч із нами, говорять українською мовою, гуляють Києвом та іншими містами, п’ють каву з круасанами, люблять, засмучуються, тішаться, живуть!

Про звичні, здавалося б, речі, автор пише глибоко, тепло, мовою неба і світла. «Картка Марії» невидимою стрічкою пов’язує зовсім різних людей, наштовхує їх на потрібний шлях, показуючи кожному героєві унікальний напис-підказку та код #82669. Зерна мудрості автора проростають у душах навіть «найтемніших» персонажів: сила картки Марії виводить їх на світло.

За цей рік усі, до чиїх рук дивним чином потрапляє картка Діви Марії, змінюються до невпізнаваності:

• колишній юрист стає відомим художником;
• молода дівчина вчиться відпускати;
• фрілансерка-критикеса вгамовує внутрішнього бунтівника;
• самотня жінка вивільняє материнську любов;
• масажист-цілитель довіряє поклику серця;
• хлопець-сирота зустрічає рідні душі;
• самодостатній» бізнесмен закохується;
• письменниця присвячує себе таємному служінню;
• співачка стає писанкаркою;
• мама вчиться розуміти незвичайного сина;
• автомеханік «ремонтує» свій внутрішній світ;
• залізна леді стає собою;
• талановита журналістка народжується втретє.

А Влад пізнає справжнє повноцінне щастя й більше не просить на нього знижку:

««Так, мені більше не потрібна знижка на щастя. Я можу відчувати його сповна!» — промовив ледь чутно, крокуючи сходами свого під’їзду. «Ти заслуговуєш на щастя без знижки. І ти його маєш!» — золотими літерами пробігли перед очима слова Діви Марії.»

(Глава 26)

Автор змальовує Київ, Полтавщину, Мгарський монастир та французьке місто Ліон так, що в читачів, найімовірніше, одразу виникне бажання відвідати всі місця, де розгорталися події роману. 

Символи та їхнє значення.

— Сни —

Роман пронизаний знаками й ключами-кодами. Найактивніше автор використовує прийом сновидінь. Бо й справді, якщо день приносить людині безліч вражень, то й ніч має ті враження довершувати, чи не так? І робить вона це за допомогою снів — частинок вічності, які складають невід’ємну частину людського життя й допомагають відкривати незбагненне.

Усім героям «Картки Марії» сняться сни: дивовижна картка втілює свої підказки, а сни стають поштовхом до самопошуків.

За сюжетом роману, й мама Владислава — «експерт» зі сновидінь. Вона має потужний зв’язок із небом, а її сни є ключовими в романі:

«— Оце так сон! Скільки тебе пам’ятаю, завжди дивувався, як легко ти отримуєш відповіді на різні питання через сни. Мені б так! Дуже дякую, мамо, що поділилася!

— Я ж старша за тебе, з кожним роком усе ближче до раю. Тому й сни такі сняться, — засміялася мама. — Ти й сам зможеш отримувати відповіді на свої питання у снах, якщо захочеш! Необхідна умова — робити людям добро й мати відкрите серце...

— Та ніби й стараюсь, але не завжди вдається. А твій сон — підказка, яка дуже мені потрібна саме зараз!»

(Глава 6)

—Числа —

Число «12» в романі — ще один ключ.

Дванадцять цибулин — дванадцять історій людей, до чиїх рук (не)випадково потрапляє картка Діви Марії — дванадцять обраних Небом. Але й свою долю Владислав змінює також. А кожен, хто прочитає книгу —

чотирнадцятий герой з власною карткою Марії.

— Колії —

Трамвай  у романі символізує перехід із одного стану в інший, шлях додому, до самого себе. Влад безліч разів користувався громадським транспортом, проїжджав ті самі станції тим самим трамвайним маршрутом, але навіть уявити не міг, що одного разу саме в трамваї відбудеться зустріч, яка стане для нього доленосною. Рухаючись коліями, між землею й повітрям, трамвай переносить героя в іншу реальність.

— Кольори —

 У словах та між рядками автор ховає багато ключів-підказок, які можуть вказати читачеві шлях до себе. Навіть сама книга, ще до прочитання, може стати підказкою для того, до чиїх рук вона потрапить.

Та й обкладинка «Картки Марії» також символічна. Два її кольори приховують у собі цілий всесвіт! Червоний символізує любов, а білий — чистоту. І дивовижні квіти Божого Амариліса, що виростають із рук, — схожі на щастя, що проростає в кожному з нас.

— Коди — #82669... Дивне скупчення цифр! Але щоб не руйнувати інтриги й не давати відповіді одразу на всі запитання, скажу, що #82669 — один із проявів щастя, його таємний пін-код.

— Душі —

Одна з центральних тем у «Картці Марії» — тема реінкарнації. На думку автора, душі — вічні, а таланти з минулих життів можуть успадковуватися в наступних втіленнях душі.

Чи вірити в це — справа кожного. Проте замисліться на мить: а що, як у вашому тілі нині живе душа видатної людини? І чи не буде цій душі в наступному житті соромно за ваші вчинки?

P. S.

У романі немає нецензурної лайки, поганих новин, пострілів, крові, невдач, розпачу чи насилля. Автор переконаний, що слово — енергія, й набагато приємніше, коли ця енергія — світла. А про негатив і так написано багато, та й багато ще напишуть і без нього.

Звісно, обов’язково знайдеться той, хто назве автора мрійливим романтиком і скаже, що так тепло й легко, як у книзі, в житті не буває, що весь сюжет «Картки Марії» — казка. Але ж так буває.

Усе залежить від того, що ми обираємо: зміцнювати віру й жити в любові, як герої роману, чи вважати, що у світі, сповненому негативу, немає місця для щастя.

Та й автор, як мені здається, не має на меті щось комусь доводити чи когось у чомусь переконувати. Він лишень хоче, щоб кожен, хто прочитає роман, замислився над своїм написом на картці, залишеній Дівою Марією.

А може, роман «Картка Марії» стане для когось тим довгоочікуваним «листом з неба», підказкою, поштовхом до дій? Може, саме завдяки цьому сюжету хтось наважиться ввести код #82669 і вдихнути щастя на повні груди? Ніхто не знає, як буде далі, але те, що все в житті трапляється невипадково — правда.

«Хто призначений внести хоча б краплину своєї творчості в працю своєї епохи, має бути готовий до того, що доведеться і з собою боротися, і від чужого осуду відкараскуватися.»

(Глава 45)

На мою думку, автор на сто відсотків упорався із завданням, яке поставив перед собою. Зігріті і втішені, огорнені світлом і радістю, щасливі читачі та читачки в нього вже є. Вони усміхаються і подумки літають.

Я серед них. Бо ж «Картка Марії» мене також навчила літати.

Літати! І не боятися падати в небо.

Вірю, що роман підкорить і зігріє ще не одне серце, а теплі слова-відгуки, мов птахи, долітатимуть до автора листами.

Щиро йому цього бажаю! Я безмежно вірю в роман, який встигла полюбити всім серцем. І нехай польоти тривають!

#ukrainianbooks #ovo #читай_з_OVO #читайки #вигравай_з_OVO

#КарткаМарії #ОлександрКозинець

Читайте також: Підсумки другого тижня

Христина Христина

"Музика - це хороша можливість знаходити своїх людей" "Музика робить нас особливими, не схожими на інших і, головне, оприявнює нашу суть". Луцький гурт рок-н-рольників з оригінальною назвою "Дерти лаха" вирушає на тиждень до столиці. Минули часи шаленої популярності. Трохи додав "олії в вогонь" випущений в 2015 р. експериментальний альбом" Вибух", який публіка сприйняла не схвально. 

З повгою версією відгуку можна ознайомитися за посиланням. 

Олеся Григор’єва

Про роман Сергія «Колоса» Мартинюка «Рок-н-рол». Насамперед твір цікавий винятковим досвідом автора, адже дозволяє простежити реальне життя популярної музичної банди, її тріумфальний злет і трагічний занепад.

Атмосферу створює і стиль викладу твору — мікс музичної термінології, сучасного сленгу, західного діалекту та англіцизмів. Краші з «Дерти Лаха» готують хайповий реліз, та їх давно харить бути гуртом. Завдяки живій мові складається враження, що все саме так і було, навіть наявність кита на березі Дніпра.

Привабливою виглядає ідея з інтерв’ю, якими помережений роман: тут більше розкриваються характери героїв, аверс і реверс музичного шоубізу, притаманні йому надрив, жадоба визнання, страх втратити популярність.

Книга багата на символи. Легендарний каліфорнійський гурт «The Beach Boys» свого часу робив спробу відновити рок-н-рол, і викинутий на берег сірий, або каліфорнійський кит, схоже, є уособленням провалу, невдачі. Водночас футболки з комічними, абсурдними малюнками, у які одягнені персонажі, чи поява Moby натякають, що на все це треба дивитися легше й простіше.

«Бути чи здаватися?» — певно, є основним питанням книги. Сем, лідер гурту «Дерти Лаха» і головний герой, потерпає через емоційне вицвітання, проте боїться відійти від створеного ним же сценічного образу, і тепер сам собі здається банальним «шаблоном зірки».

Таке питання актуальне не лише для сцени, а й для нашого повсякдення. Соцмережі, що приміряють до кожного трафарети успіху й досконалості, схоже, не лишають люфту для «бути собою».

У Сема є щире й хороше, але він і не намагається витягнути це на поверхню. Навіть у сиротинці, який відвідує охоче, герой майже нічого не відчуває. Схоже, він уміє цінувати лише те, що вже втратив, хлопець боїться любити, при тому відчайдушно шукає любові в інших. З чим же інакше пов’язане його бажання до визнання, ейфорія від єднання із публікою?

Сем поступово віднаходить себе справжнього, і червоний блокнот тут є ще одним символом. Він рятує дівчину, його пісні допомагають аутсайдерам у їхній самотності, однак сам герой цього чомусь не помічає, певно, тому й не бачить виходу.

Іноді, аби знову опинитися нагорі, треба сягнути точки дна. І коли ти виснажений, дезорієнтований, з останніх сил догрібаєш берега, коли, здається, від тебе відвернулися найближчі, стає очевидним: те, що справді твоє, попри низку невдач і безмежний розпач, з тобою й лишилося.

Ще один важливий символ — диск «Доміно» — віра в музику, знаходить героя, і звідти починається відлік нової доби і для Сема, і для його гурту.

Твір дещо перенасичений складними образами, іноді вони надто заплутані, не до кінця зрозумілі, й це збиває динаміку читання. Часом не вистачає хорошої редакторської правки. 

А закінчити відгук хочу цитатою з книги: «…лажати по життю більше не соромно — соромно прагнути здаватися фальшиво ідеальним». Герой твору, схоже, тільки вчиться по-справжньому любити. Тож хочеться побажати йому удачі.

Сергієві щиро бажаю творчої наснаги і нових книг!

Видавництво «Фабула»

#ukrainianbooks #сергій_колос #рок_н_рол

#ovo

#читай_з_OVO

#читайки

Альона Цвіра

КАРТКА ЗІ ЩАСТЯМ ТА ДЕ ЇЇ ШУКАТИ

Що таке щастя та як його досягти? Чому важливо вірити та чи правда, що душі вічні? У дебютному романі Олександра Козинця можна знайти відповіді і на більш філософські питання. Та не варто думати, що це книга про роздуми та нудні монологи. У першу чергу вона про любов і добро, про силу та віру, про долю та її невипадкові випадковості.

Читаючи вперше назву роману, і близько не здогадуєшся про що йтиметься далі. Що це за чарівна картка і хто така Марія? Насправді ж це історія про те, як одна річ протягом року змінила на краще життя багатьох людей… чи то вони самі його змінили? Хтозна. Тринадцять незнайомих людей, тринадцять доль переплітаються у пошуку щастя. Мені нагадує казку, а Вам?⠀

У романі дуже легко з перших сторінок поєднується реальність і певна містичність, а головне, що у це одразу віриш. Гармонійність подій не залишає за собою відкритих питань. Кожне слово наповнене теплотою та світлом, що надає тексту легкості у мові та сприйнятті.

Влад – головний герой роману. Саме з ним ми проходимо через ці внутрішні коливання щодо правильності вибору, власного призначення та віри. «Віриш – більше знаєш» - ця фраза стає провідною у творі, але її розуміння особисто для мене відкрилося вже наприкінці. Віра в Бога та в особливе призначення кожної людини в романі відкривається через символ картки та образ Марії. Саме зустріч Влада з нею змінює його життя, він знаходить призначення, з чого і розпочинається вервечка доленосних  зустрічей.

Кожна історія в романі є особливою і розкриває ту чи іншу проблему. Наприклад, страх смерті та її прийняття, пошук себе, бездітність, творчий розвиток, самотність та інші. Картка ж допомагала віднайти те світло, якого бракувало окремому герою. Хтось знайшов споріднену душу, хтось справжніх друзів та кохання, а дехто й сім’ю. Це і є щастя за цим романом. Для кожного своє, але водночас таке однакове. Читаючи роман, розумієш, що насправді для щастя треба небагато – навчитись його помічати.

При усій філософській наповненості книги, сюжет досить динамічний і захоплюючий. А деякі несподівані повороти змушують читача завмерти на хвилину. Наприклад, знайомство Миколи та Марії Юхимівни чи те, що Вікторія та Ольга Павлівна виявились сестрами. У такі моменти починаєш заново перекручувати історію в голові, вичерпуючи все нові дивовижі сюжету.

Окремою лінією у творі проходить пошук минулого життя Влада. Реінкарнація, її розуміння та віра у вічність душі у романі подається з нотками детективу. Ким був у минулому житті Влад та як це вплине на сюжет? У певний момент це настільки захоплює увагу, що ти вже сама починаєш складати усі пазли, наче допомагаючи Люді. Правда ж дивує та швидше призначена для роздумів над існуванням реінкарнації загалом. Водночас це більше розкриває образ Влада та, до того ж, можна дізнатись більше про відомого композитора. До речі, зануритись у атмосферу допомагають qr-коди, які пропонують послухати твори Лисенка, дізнатись більше про Мгарський Спасо-Преображенський монастир чи місто Ліон.

«Картка Марії» - роман нетиповий, трохи дивний, але в хорошому сенсі цього слова. Тут поєднується сон і реальність, релігія та реінкарнація, правда та вигадка. Водночас твір наповнений безмежною теплотою, світлом та позитивом. Цілком. Саме те, що треба для холодних вечорів.

«І скільки б ми не шукали чарівну картку деінде, вона тихо чекає у серці кожного з нас, коли ж її знайдуть!» - цими словами автор закінчує книгу і я з ними погоджуюсь. Шукайте свою картку,  даруйте її іншим і хай світло наповнює Ваші серця!

#ukranianbooks #ovo #читай_з_OVO #читайки #вигравай_з_OVO #КарткаМарії #ОлександрКозинець

Світлана Ткаченко

Відгук на «Картка Марії» Олександра Козинця

#читай_з_ovo #читайки

Чи потребує критики чи рецензії твір, ідея якого невимовно світла і натхненно життєствердна? Мабуть, не потребує. В умовах інформаційно нав’язаного дефіциту добра, віри та відчуття безпеки треба радіти кожному прояву духовного відродження. Та твір є твір, і він має як сильні, так і слабкі боки.

Наперед скажу, що спочатку вважала – книжка потрапила до рук не свого читача, але буквально з перших сторінок зрозуміла: все, про що пише автор, так чи інакше безпосередньо торкається сфери моїх професійних інтересів. На темі психологічної, соціокультурної і економічної довіри я з’їла собаку. Тому коли герой сидить на прийомі у психолога із запитом недовіри до світу та скаргою на обман матері, що приховувала від сина свої побачення, я увімкнула експертну увагу і очікувала, як мінімум, зради коханої дружини, і що герой вчитиметься приймати реальний світ тут і тепер, вибудовуючи нові патерни стосунків. Але сюжет пішов інакше.

Серед сильних сторін твору:

Ідея на мільйон! За таким сценарієм треба знімати фільми – наївні квестові різдвяні бестселери штибу «Інтуїція» (2001).

Подеколи стрічаються фрази, які попри банальність містять принаймні обидва боки реальності, роблячи її об’ємною. Наприклад: «Коли очі плачуть, чи можуть вони що-небудь ясно бачити?... Ні! Ви так глибоко зайняті своєю персоною, своїм розпачем, що не здатні пробудити в собі ані співчуття, ані бажання хоч на хвилину забути про себе й зарадити чужій печалі.» (с.135)

Редагування і оформлення книги витончені. Я не стріла жодної коректорської помилки. Треба сказати, що навіть у найкращих видавців є декілька хибодруків на книгу. Тут не трапилося. Обкладинка ефектна! Але це все.

З негативів:

Від першої до останньої сторінки я вірила у містичну складову історії, ну бо ж реінкарнація, джерело сили і віри заявлені у анотації. При цьому я ні на мить не повірила у реальність персонажів. Вони або пластмасові ляльки-функції, або не мають свого голосу, говорячи голосом автора, пояснюють прості речі, які не треба пояснювати дорослим людям. Автор надає персонажам зовсім не притаманних їм функцій. Вони «рожеві» та ідеальні, безконфліктні, відкриті та з першої миті знайомства розкривають свої мотиви і глибинні проблемні почуття, усвідомлюючи на ходу безмежжя власної прірви, геть усі говорять правильною літературною мовою, наче виступають зі сцени з гаслами. І тут у мене виникає головна претензія. Якщо твір піднімає проблему довіри до світу, то його герої мали би повний комплекс поведінкових реакцій, пов’язаних із недовірою: не йшли би на контакт, не проявляли привітність і т.д. Тим більше, що головний герой, інструмент в руках вищої сили, не володіє ніякою експертністю, щоб йому відкривалися люди. Письменник-фантаст, що пише про зорельоти, точно уявляє сучасну наукову парадигму будови космосу. Автор детективів ретельно уявляє собі оперативну розшукову роботу. Чому автор, що заявляє проблему довіри до світу і довіри до людей не поцікавився науковою парадигмою цих окремих категорій?

До того ж найщиріші моралізаторства автора доносяться діалогами героїв, що робить їх майже дидактичним наративом, а це здатне відштовхнути читача.

Щоб не бути голослівною перелічу окремі приклади неопрацьованості персонажів і деталей:

- ідеальний забезпечений молодий чоловік не у стані психологічної кризи (про це нічого не вказано) ходить до психолога; маючи регулярно треноване у басейні тіло, потребує масажів і страждає від крепатури; їздить на трамваї, якщо в нього є автівка, як стає відомо значно пізніше по тексту. Тривалу частину тексту не відомо, хто герої за фахом, скільки їм років, де вони живуть і якому прошарку належать. Чому і як зроблені такі вибори, не пояснюється, але маємо дрібниці, що від початку сіють сумніви.

- головний герой, отримуючи посил-завдання-місію, замість шукати людей з вагомими проблемами і рятувати їм життя нав’язує своє благо зовні благополучним, таким, у яких явно є внутрішній ресурс для вирішення своїх проблем. Так наче йому це треба більше, ніж їм.

- професійний психолог (дружина героя) роздає поради і аналізує поведінку без запиту клієнта. А це ази професійної практики, не більше, і не менше. Клієнт має бути готовий, сам шукати вирішення проблеми, інакше психолог, як мінімум, зустріне блок, заперечення, не буде почутий, як максимум – отримає професійне вигорання.

- юрист без пояснення володіє навичками видавця, верстає і видає книгу. Потім, перекваліфікувавшись у художника за пару днів, спочатку з малюнків переключається на полотна, а потім взагалі створює мурал у чужій країні за 10 днів наприкінці листопада і встигає на екскурсії. Чи знає автор, що технологічно створення муралу – це будівельно-оздоблювальна робота з дотриманням техніки безпеки висотних робіт, навичками муляра-штукатура (спецрозчини, груба штукатурка, тонка штукатурка) і фарбами для зовнішніх робіт, кожний шар котрих висихає від 5 годин до доби? Я не такий аж фахівець, але й з бригадою такі проєкти реалізуються місяцями, і навряд у холодну пору. Я спеціально проконсультувалася у професійного художника, чи можливо таке. Те саме міг зробити й автор.

- кохання сімейної пари не підкріплюється нічим, окрім надмірної частоти «мі-мі-мі»-діалогів за кожним порухом: «Так, кохана! – Люблю тебе, коханий!» При цьому автор не вдається до жодної сцени ніжності, близькості чи натяку на зміну настроїв живих людей. Свого власного життя поза роботою у дружини героя немає. Чому такий уважний і передбачливий, ба, навіть запопадливий герой, знаючи, що в них не буде дітей, у діалозі говорить так, ніби не знає цієї болючої зони партнерки? (Автор не вказав причини, а для віку 25 років на тепер вона має бути геть серйозною на кшталт видалених репродуктивних органів, щоб таки зовсім не було надії.)

- студент-підліток ділиться з незнайомцем своєю долею, не безхмарною, але доволі благополучною. Радше пошле під три чорти.

- успішний бізнесмен, який точно побачив різних людей, розказує подорожнім про свої досягнення і майно.

Причиною цієї пластикової бутафорії є відсутність як побудованого глибинного конфлікту між героями, так і їхніх суперечливих вчинків, що викликали б реакцію читача на події. Якщо всі одне одному довіряють, допомагають і виконують обіцянки, то звідки в них виникли проблеми у взаємодії зі світом?

Автор – поет-лірик, з віршами якого я знайома, і можливо тому очікувала від його тексту тонкої метафорики, але не склалося. Стилістика протягом твору рівна й витримана. Мова тексту проста, образи й порівняння стрічаються рідко. Хоча це може бути й задумом. Текст про базові потреби цілком може бути написаний базовою мовою, доступною для невибагливого читача. Хоча й тут деякі описи дрібних деталей підсилюють недовіру до тексту, як то:

- героїня пише у персональному щоденнику «пишу це особисто для себе, щоб не забути». Серйозно?

- герой ПОДУМКИ називає монастир повною каталожною назвою «Свято-Преображенський Мгарський монастир». Так і хочеться додати «ордена Трудового Красного Знамені».

- метафору «Важкий камінь із невиплаканою сльозою викотився з його кабінету» у прозаїчному жанрі я не опанувала. (с.67)

За формою автор кілька разів вдається до повторів плану і опису попередньої фабули, щоб читач раптом не забув послідовність подій, як це роблять народно-поетичні повчальні твори: «я від діда утік, я від баби утік»… і так не один раз. На тлі цього особливо зайвими ввижаються 10-12 сторінок, скопійованих з Вікіпедії, про біографію композитора М.Лисенка і місто Ліон, які не несуть сюжетного навантаження.

На завершення скажу, що будь-яка книжка обов’язково повинна потрапити до свого читача. Думаю, що «Картка Марії» знайшла б своє місце на книжковій полиці дівчини-підлітка чи невиправного романтика, бо це у прямому літературному сенсі світла й добра казка. Так і бажано було написати у анотації. КАЗКА. Інакше твір про довіру викликає суцільну недовіру.

Щоб сказати бодай щось хороше, покажу листівку, яку мені просто на вулиці подарував якийсь парижанин. Це щоб автор не думав, що запекла раціоналістка не вірить у диво добрих людей.

Читайте також: Підсумки третього тижня

Клара

20 листопада 2020 р.

Кокліко

Купила книжку, бо зацікавили відгуки в фб. Назва Кокліко спершу була мені не зрозуміла, але коли закінчуєш читати, то все стає на свої місця. Прочитала за 2 вечори. Враження досі не покидають.

Книжка, дійсно, як лабіринт. Дуже нетипова для сучасних українських авторів. Спершу не розумієш, куди рухаєшся. Багато сюжетних перепитій переплітаються між собою. Любовна лінія трагічна і захоплива. Коли занурюєшся в неї, то вже не можеш відірватися. Якісно прописаний конфлікт слабкого чоловіка-негероя з сильними жінками в його житті: матір’ю, коханою, як в реальному, так і нереальному вимірах.

Цікаві інсайти про державну службу. Я в принципі підозрювала, що все там так і працює. Почитала біографію автора й розумію, що, на жаль, все , мабуть, так і є, як він описує, раз він там працював.

З художньої точки зору написано дуже майстерно: багато деталей, символів, гарна мова. Всі рушниці вистрілюють, і залишається довгий післясмак.

А ще починаєш шкодувати, що часто наші мрії, так і залишаються нашими мріями й ми не переходимо до наступного етапу - спроб їх реалізувати.

Раджу до прочитання тим, хто любить якісну європейську прозу.