Степан Процюк «Пальці поміж піском»

13.01.2021

Переглядів: 1113

http://chytay-ua.com/

Перегорнувши останню дочитану сторінку нового роману Степана Процюка «Пальці поміж піском», подумалось: чи не найпотужніший роман письменника! Щоправда, одразу пригадала, що така думка наскакує на мене щораз, коли дочитую кожен із його романів. Бо кожного разу оговтуєшся од вражень, що нуртують після (власне, як і під час) прочитання, і вихор емоцій захоплює ураганом. 

«Пальці поміж піском» очікувала з великою цікавістю, бо цей роман письменник писав майже три роки. Це направду колосальна праця, на яку потрібна неабияка внутрішня сила, щоби достеменно відтворити атмосферу п’ятдесятих років минулого століття, занурити у фальшиве «радісне» тогодення, огорнене життєствердними червоними стягами, за якими розверзалося справжнє пекло.

Ця життєствердність лізла в усі щілини, дивно контрастуючи з навколишньою злиденністю. Такі радісні заклики будили сподівання на довгі історії під цим небом. Вони наповнювали душу можливостями щастя, що начебто існує поруч. Вони розколошкували серце й розтіпували мозок. Їдь! Шукай! Знайдеш усе! // Тобі про це торочать найталановитіші поети й автори товстих пристрасних романів. Ти починаєш сумніватися у своєму сприйнятті світу. Тобі наказано бути веселим та ентузіастичним. // Регіт смерті під войовничий зойк ритуальної пісні – вставай, страна огромная, вставай на смертный бой!!! – закликав гинути ще якісніше, ставати попелом ще героїчніше. Той регіт добирався до серця пухкого хлопчака з луком та стрілами, потрясаючи всіма його основами.

...Як нелюдськими тортурами ламали українців-патріотів, добуваючи потрібну їм інформацію, а поміж фізичних – «...Говори, падло, а то завтра твою сестру зґвалтують! Знаєш, як це буде? Розповісти тобі? // Та хулі там, усю родину знищимо, навіть не треба на Сибір вивозити, бандери кляті!»... 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Степан Процюк "Бийся головою до стіни"

Не всі витримували, ламалися, зраджували своїм переконанням, бо хотіли... просто жити:

Він усе підпише, що треба. Уже знав, що підпише. Вони ж прийшли навіки. Від цієї сарани нікуди не сховатися. // ...щоб вижити, заради Оксани й Хтося, він мусить усе підписати. Треба буде каятися... будуть принижувати... Він буде чутися живим трупом... але... // Якась диявольська сила робила з цих людей покірних волів. Овець, які йдуть на заклання з опущеними вухами й байдужим тілом. Зомбі.

...Як у психлікарнях мордували інтелігенцію, позбавляючи людської подоби. «Тілом розливався якийсь глибокий, але отруйний спокій. Ставало байдуже до Федора, ролі і навіть до власного життя. // Докторка була впевнена – якщо би заслужена провела так хоча б два-три тижні, то вона вже б ніколи не повернулася в театр. Ніна Вікторівна вже навчилася трошки вправляти мізки неблагонадійним.» 

...Як понад усім і всіма нависав образ живого (а по тому й мертвого) Сталіна, який наводив тваринного страху на тих, хто був бодай трішки причетним до системи. Письменник зобразив його з різних ракурсів: «очима» інших персонажів та, власне, внутрішній світ самого душевно-травмованого Сосо (як називала його у дитинстві матір). Завжди спрагло шукаю і неодмінно віднаходжу в книгах Степана Процюка порухи людських душ, потаємні затемнені закапелки, які з легкістю висвітлює і демаскує Майстер психологічної прози. У цьому романі їх теж удосталь. 

...А на тлі червоного безуму пронизливо-виразно тремтить історія забороненого кохання, за яке обоє понесуть покуту... Власне, любовна лінія тут не одна, та не переповідатиму, лиш натякну: все непросто, неоднозначно і, звісно ж, небанально. «Оксана й Федір, переплетені й рідні, літали попід стінами країн і зірками Всесвіту. // Іноді залізе йому на руку п’ятирічною дівчинкою, сміється там собі, на його лівій, ближче до серця, долоні – і треба добре вдивлятися, щоб упізнати в цій горошинці на його руці кохану. // Голі тіла закоханих знають ту правду, яку не знає більше ніхто. // Ніхто не вірить, що любов може втомитися або перевтомитися. Ніхто не порівнює її з людським організмом, за яким потрібен догляд. Одна з найхимерніших людських ілюзій – віра в невичерпність наших почуттів і почуттів до нас.» 

Сімдесят сім розділів, наче пазлів різного штибу й «характеру», – чуттєвих і пристрасних, тужливих і химерних, жаских і моторошних, трепетних і ніжних, пронизливих і трагічних, – разом витворюють виразне полотно роману. Й ці контрасти особливо проймають і вражають. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Степан Процюк "Відкинуті і воскреслі. Есе про письменників і суспільство"

Алегоричні, натуралістичні сцени – така рідкість у сучасній літературі! – наповнюють текст енергією. Особливою, потужною енергією Степана Процюка. Дуже їх люблю і, власне, саме за алегоричними сценами можна відразу впізнати твори Письменника. Завдяки їм текст не просто дихає – він пульсує. Здавалося б, як можна алегорично зобразити смерть кохання між Ним і Нею? А ось: «...диким нічним полем бродив різник із закривавленою сокирою. Позаду охоронці колуна тримали смолоскипи. Полум’я вихоплювало перекривлені судомою примари любові, які добивав різник. Колись ці привиди були наповнені життєствердністю сонця. Були сонечками, які вірили в щастя.» 

Полотно тексту – щільне, експресивне, неймовірно образне, насичене не лише алегоріями, а й розкішними метафорами. «Таке глибоке небо над його головою. У ньому можна втонути й викупатися у хмарах.». І як завжди – глибокі філософські роздуми.

Людина хитається між життям і смертю, радістю і тривогою, сміхом і плачем, любов’ю і ненавистю. Людина – це кораблик, що пливе посеред океану. Вона завжди очікує ліпшого, часто проходячи мимо свого можливого справжнього щастя. Вона завжди незадоволена, завжди стриножена своїми думочками та пристрастячками. На своєму кораблику, яким вона перепливає океан, майже всі прив’язані до щогли.

Дуже потішили моє читацьке єство психоделічні сцени із уже зістареним героєм та родинною реліквією – пісковим годинником. Таке пронизливо-відчайдушне бажання хворого, направду обезумілого дідка із розпатланою сивою кучмою, на якого нещадний час обернув міцного молодого чоловіка, помститися старому пісковику, що разом із піском без вороття висипає час, – а повернути б молодість!.. «Хтось із самих безодень, звідки походив спокій пісковика, тепер настирливо нашіптував музúці: "Нищ основу! Розсипай за вітром пісок! Убий цей триклятий часомір!".» 

Алла Рогашко

українська журналістка, письменниця

author photo