Пйотр Ґурський «Закон Ордену»

31.12.2020

Переглядів: 1752

http://chytay-ua.com/

Людина ніколи не може знати напевно, що в ній сидить. Деякі речі є таємницею навіть для нас самих. 

Пйотр Ґурський «Закон Ордену»

«Закон Ордену» – перший фентезійний роман польського письменника Пйотра Ґурського, доповнений трьома оповіданнями, які сюжетно хоч і не пов’язані з основною історією, а проте відбуваються в тому ж часопросторі, доповнюючи і розширюючи його.

Читати книгу можна в будь-якій послідовності, але – суб’єктивна авторська думка – спершу все ж варто роман, тоді зрозумілішими і яскравішими будуть оповідання. Проте, оповідання пояснюють деякі моменти (як то історія і природа Невідомщених), тож, як то кажуть, вибір за вами.

Картина світу у Ґуровського десь така: не так давно завершилася страшна і тривала війна з народом хон, який зазнав поразки і, як наслідок, тотального і жорстокого геноциду (читай, винищення). Колись могутні хон програли через Орден та магію і шансів тоді в них не було. Але він може з’явитися тепер, якщо знайти і скласти докупи всі елементи мозаїки. Варто казати, що на них полюють і переможені, і переможці?? 

Історія крутиться навколо ловця і найманця Кестеля Нетса, котрому потрібно доставити до Театру (що за суттю і виглядом дуже нагадує Колізей) Алію Лов, паскудна слава якої біжить далеко попереду цієї панянки. Мало-помалу навколо парочки з’являються й інші персонажі, деякі з них просто ну дуууже колоритні, а також розширюються часово-просторові межі історії, щось проявляється через діалоги, щось як спогади чи перекази. Ненав’язливо і поступово, своєчасно і не затягнуто. Дуже непогане знайомство і представлення раніше невідомого світу. І при цьому ні читача, ні героїв не покидає відчуття, що все це – омана, театральна вистава (бо не даремно ж всі тут так сильно люблять маски), якийсь велетенський таємний задум, що складається з багатьох пазлів, чиясь масштабна гра і продумана шахова партія, де кожен впевнений, що є ляльководом, не знаючи, що найкраще в нього виходить роль маріонетки. 

Окрасою «Закону…» є другорядні персонажі, особливо – ще одна суб’єктивна авторська думка – паяц Бомоль (тут знову маємо звернення-відсилку до театральності і карнавальності) і Дантель, якого важко представити так, аби не розкрити суті і головної інтриги всієї його лінії, тож нехай буде просто Дантель, ввічливий пан у білому з особливим поглядом на прощення. 

Про Бомоля можна трохи більше. Паяц – це клоун і блазень, буквально слово з італійської означає «мішок соломи». Власне, саме цим Бомоль і є. Це зла, підкреслено порожня і безсердечна в прямому сенсі слова сила. Він нестримний і одержимий. Вбиває і руйнує просто тому, що хоче і може. Паяц збирає свою колекцію облич і тіл, з яких зшиває себе, і цим нагадує божевільних маніяків-колекціонерів з класичних фільмів-жахів, але за ним не стоять жодні мотиви, причини чи наміри. Це зло хаотичне, різнонаправлене і алогічне. Його не цікавить влада, гроші чи титули. Бомоля цікавить вбивство і тяга до жорстокості, бо така його природа. Ним керує одержиме прагнення забрати голову, яку паяц намітив окрасою своєї колекції. Це одержимість гідна Смеаґола. Дуже несимпатичний, але яскравий персонаж, який запам’ятовується. 

Загалом же світ «Закону…» густо населений і іноді здається, що аж перенаселений. І тут виникає дивна річ: з одного боку, всього справді багато – сюжетних ліній, мотивів, персонажів, локацій. З іншого, все воно отримує розкриття і пояснення, хоча враховуючи масив, не завжди повне і розгорнуте. Тобто картина легко бачиться і уявляється, але якісь її фрагменти залишаються блідими і нерозфарбованими. Зокрема, хотілося б більше дізнатися про Театр, історію Ордену, яким чином йому вдалося поневолити драконів (так, в «Законі…» є навіть дракони, і вони тут не зовсім такі, як і Мартіна чи Толкіна). Інтригує суть Червоної Корчми та її господарів, хоч атмосфери тривоги, загадковості і небезпеки Ґуровський там нагнав чимало.

А ще він вперто намагається заглянути в найстрашнішу темряву – в людську душу і природу. Його світ сповнений магії, здебільшого темної і небезпечної, в ньому багато чудовиськ, загадкових істот і безжальних демонів, але найбільше зло творять люди. Не тому, що їх змушують. Радше тому, що їх не зупиняють. Страшний і безпощадний геноцид народу хон влаштували не відьми. Людей катували не духи природи. На «інакших» полюють і знищують заради винагороди не демони. Жадоба, зажерливість, підлість, скупість, підлабузництво, лицемірство, підкупи – це не риси демонів. Це люди, їхня природа і часто суть. 

Немає істоти потворнішої за людину, охоплену зажерливістю. 

Пйотр Ґурський «Закон Ордену»

Умовне «надприродне» зло в  Ґуровського діє відкрито – відкрито вбиває, мстить, полює. Обманюють, катують заради розваги і плетуть інтриги тут люди. Так, є ті, хто не пішов вбивати, для кого слово «честь» всупереч всьому все ж має значення. Але то радше виняток, що підкреслює правило – порожнє пекло, демони всі тут.  

Як результат, маємо справді темне фентезі (ну бо якщо як знаряддя вбивства використовують тіло, що женеться за власною відірваною головою, то багато світлого тут справді не варто очікувати). 

Маємо непогано обіграні теми геноциду, прощення, відповідальності за вчинені злочини.

Маємо той самий старий сюжет про принцесу в вежі, що її стереже дракон (СПОЙЛЕР!!! Симпатизувати дракону хочеться значно більше). 

Маємо хороше «копирсання» в людській суті і природі. 

А ще не покидає відчуття, що книга – це розставлення фігур в тій самій Грі. Попереду (а Ґурський, кажуть, вже завершує продовження – книгу «Кров Ордену») Велика Війна, яка вже почалася в епілозі. І є передчуття, що десь за всім цим криється ляльковод, якого ми ще або не бачили, або просто не розгадали. 

Я чекатиму на продовження. В цій війні буде багато сторін: і люди, і хон, і Орден з магією, і дракони – тож дуже цікаво, як автор зі всім цим дасть собі раду. Було б дуже непогано, якби він позбувся «стисненості» першої книги і зробив полотно другої більш масштабним і менш фрагментарним. 

P.S. Не вірте анотації про оргії. Вони там є, але точно не варті винесення на обкладинку)

poster