Террі Пратчетт: Душевна музика

18.12.2020

Переглядів: 966

http://chytay-ua.com/

Гітара голосила, мов янгол, який щойно виявив, чому перейшов на темний бік.

(Террі Пратчетт «Душевна музика»)

Письменники теж свого роду музиканти. Тільки їхні можливості трохи ширші за сім нот. У розпорядженні британця сера Террі Пратчетта було аж 26 літер англійської абетки. І він спромігся своєю «Душевною музикою» доторкнутися до найглибших, найпотаємніших струн серця читача.

Це третій роман із циклу про Смерть серії «Дискосвіт». «Душевна музика» — літературний Show Must Go On для британців і «Вона носила квіти у волоссі» для українського читача. І ми зовсім не здивувалися б, якби за цей роман Пратчетт отримав Греммі, бо музики там й справді багато.

«Це була сумна музика. Але сум був її бойовим знаменом. Вона ніби промовляла: «Усесвіт ловив вас, але не спіймав».

(Террі Пратчетт «Душевна музика»)

Смерть, як персонаж, присутній практично у кожному романі Пратчетта. Його безпомилково можна ідентифікувати — капслоком у Дискосвіті здатний говорити ЛИШЕ ВІН. Вривається у сюжетну лінію і переломлює звичний хід речей.

Але цикл про Смерть у Пратчетта особливий. Він допомагає поглянути на Кінець-усіх-сподівань під зовсім іншим кутом. Маючи діло з людьми, чарівниками та іншими усвідомленими (або не дуже) індивідуумами та організмами, що населяють Дискосвіт, Смерть професійно деформується. У першій частині циклу «Морт» він зіштовхується з професійним вигорянням. У «Женці» (другий роман із циклу) аудитори дійсності вивільняють Смерть (за його несанкціоновані походеньки у попередній частині) від виконання обов’язків Чорного женця. Йому доведеться відправитися на задуп’я світу аби розтинати дійсність (читайте — колоски) вже на буквальнішому полі. Звісно, усе летить до дідька, і Смерть волею-неволею повертається до рутини: доправляти душі в інший світ.

То ж не дивно, що у третьому романі «Душевна музика» Смерть просто на все… забиває. Він втомився від минулого, теперішнього, майбутнього, і просто хоче забуття. Адже, погодьтеся, доволі обтяжливо пам’ятати навіть те, що ще не відбулося. Він проявляє типову британську натуру і йде по-англійськи, не прощаючись. Спочатку гарячково шукає забуття на війні, потім — у спиртному (у великій кількості спиртного), аж поки не розчиняється серед гурту, який найліпше впорюється з функцією бути невидимим.

Коротше, Смерть робить все мислиме й немислиме аби забути життя. У той час як ми, люди, не докладаємо особливих зусиль для того, аби забути про смерть. Принаймні до того моменту, коли вона (або він) не постукає своєю кістлявою рукою у наші двері. Живемо, ніби житимемо вічно. Марнуємо час на дурниці. Зосереджуємося на дріб’язковому і непотрібному. Не замислюємося про те, що наша зустріч з «антропоморфним уособленням» ближчає щомиті. І навряд чи наш візаві буде любити котиків так само сильно як Смерть у Пратчетта.

Тим часом, поки Смерть переживає екзистенційну кризу, у Дискосвіті знову все котиться під три чорти. Щоправда цього разу з іншої причини: музики, що качає.

Можливо, навіть музика могла зажити, якщо проіснувала на світі досить довго. Життя —набувана звичка.

(Террі Пратчетт «Душевна музика»)

Здоровило, курдуплик і красунчик … ні, не так. Троль, гном і бард Імп засновують гурт. Ну як засновують?! Не маючи достатніх коштів, аби легалізувати своє музичне ремесло (шляхом вступу до Гільдії музикантів), вони об’єднуюся, аби грати підпільно. Адже, зрештою, музика — це єдине, що має значення. Несподівано для себе (за допомогою одного особливого струнного артефакту, що живе власним життям) вони стають популярними. Здається, що не дивне тріо творить музику. Музика сама обрала їх, аби подарувати себе світові.

О, святі бітлз! Анк-морпорківці, здається, втратили глузд! Та навіть столітні чарівники заклепують свої мантії, одягають шкіряні штани, а під гостроверхими капелюхами ретельно зачісують ірокези.

Допоки Смерть шукає забуття, його обов’язки лягають на тендітні плечі його онуки Сюзен (навіть не питайте, звідки у Смерті онука, просто — читайте). Вона змалечку демонструвала екстраординарні здібності. Відтак, вимушена відірватися від неймовірно захоплюючого процесу здобуття освіти і почати виконувати обов’язки Смерті: відправляти душі в інший світ, рятувати життя особливо симпатичних людей, а заразом віднаходити резонанс у безладі і хаосі, які оволоділи Анк-Морпорком.

Читайте також: Правова система Дискосвіту Террі Пратчетта

У «Душевній музиці» Террі Пратчетт у властивій манері глузує з усієї музичної індустрії — її комерційного боку (концентрі тури, вартість мерчу з атрибутикою, умов життя «зірок»). Він майстерно обігрує питання виплати роялті організаціям колективного управління (голова Гільдії музикантів просто не мислить світу, де музику можна слухати безкоштовно). Своїм витонченими авторським стилем обожествує музику, як явище. А боги, як відомо, можуть бути доволі жорстокими…

Террі Пратчетт, як «Океан Ельзи» — знайома, тиха гавань, від якого вже давно не очікуєш вибуху, але повертаєшся за почуттям знайомого. Це зона літературного комфорту для любителів фентезійного жанру, тонкого типово англійського гумору і глибоких, як Великий каньйон, сенсів.

Він стверджував, що слова завжди були здатні змінювати світ. І кожною нового книгою міняв цей світ, а заразом і читача. 

poster