Макс Мілан «Лунатка на дахах Парижа»

14.02.2021

Переглядів: 818

http://chytay-ua.com/

Якщо Ви хочете відслідковувати сучасний літературний процес не лише в Україні, але й встигати читати новинки сучасних зарубіжних авторів, то рекомендую звернути увагу на серію «Modern Foreing Prose», що виходить у львівському видавництві «Апріорі». Книга Макса Мілана, французького автора, що потрапила мені до рук, є саме зразком таких видань. До речі, читаючи роман, помітила за собою як все-таки важливо час від часу пускатися у таке вільне плавання літературою інших країн і пірнати у хвилі книги, які накривають тебе своєю свіжість, подекуди незвичною і незручною, але такою потрібною, щоб оновити свій погляд і смаки.

У таких мандрівках ніколи не знаєш, куди випірнеш, і напевне, саме так найкраще буде охарактеризувати стиль письма цього автора. Герої з’являються на сторінках книги несподівано і так само швидко зникають, змінюючись на нових, діалоги жваві, подекуди аж надміру відверті, та всі ці гострі кути автор залишає у творі свідомо і саме завдяки їм цей невеличкий за обсягом роман читається за один-два рази і нагадує сюжет якогось серіалу-трилера.

Незмінно мандрує із серії-розділу у новий головна героїня Сандра, хоча справжнє ім’я дівчини Олександра, вона українка за походженням, яка приїхала із м. Хмельницький на навчання у Париж, вигравши стипендії. Париж приймає слов’янку холодно, тут вона чужа і важко заводить друзів, а ті, хто і виявляє до неї приязнь всього лиш хочуть використати її у власних цілях. Зрештою, тонко показує у книзі автор і ментальні протиріччя двох суспільств – українського, що все ж зберігає духовність, і прагнення до краси, і сучасного французького, яке у романі автор показує як зіпсуте, надміру розбещене прагненням слави, грошей і розваг. Спробувавши прийняти таке нове ставлення до життя і адаптуватися у Парижі, Сандра ще різкіше відчуває себе тут чужинкою.

Те, що тримає її на плаву – танці. Класичні танці та балет, яким вона присвячує весь вільний час є головним захопленням і великою мрією Сандри. Та сучасний світ, що живе із спотвореним розумінням краси, не (с)приймає її такою. І зазнавши приниження на одному із відборів у найпопулярнішу балетну трупу Франції, Сандра різко відчуває у собі якусь непоясниму недугу…

Як з’ясовується потім, нею є лунатизм. Він підкорює тіло і думки дівчини, змушуючи раз за разом щоночі виходити з дому і несвідомо вештатися дахами Парижа. Тут Сандра граційно танцює наодинці, шукає друзів, мститься ворогам і зрештою, знаходить того, хто зможе її зрозуміти. Того, хто стає її новим домом і дає змогу почуватися собою, навіть коли вона повністю поглинута ритмом і грацією рухів, танцює на даху у світлі місяця.

Мішель. Ще один головний персонаж роману. Юрист, що проводить свій вільний час… у парку лікарні для душевнохворих. Справа у його переконанні: «Відомо, що чимало людей з точним діагнозом «нормальні», оскільки в них «найзвичайніша» поведінка та мова, – і  для яких життя жалюгідна банальність, – насправді потенційно божевільні» (с. 61). До таких він зараховував і себе. Аж поки одного дня у вікні своєї кватири він не побачив, як стверджував, янгола. Вже потім, пробувши у цій же лікарні, декілька днів, чоловік починає розуміти, що янгол, якого він побачив, це дівчина дахів, про яку віднедавна говорив весь Париж і вирішує втекти з лічниці аби розшукати її.

Двоє божевільних, а можливо і дійсно по-справжньому вільних людей, вчяться розуміти та приймати себе  такими, якими вони є. Кидають виклик суспільству, яке не приймає їх. А може тут, на його маргінесах (чи ба дахах ?), вони будуть щасливіші за інших?

Останні сторінки роману розставляють всі крапки, а нам, читачам, залишається поміркувати про ще одне – що ми вкладаємо у поняття власної краси? Чи готові приймати себе такими, якими є вже сьогодні, тут і зараз? Чи вміємо ми бачити цю красу у собі та інших?

«Сучасний світ заповнений бридотами. Оце – так звана сучасність. Будівлі, збиті в купу, все паскудніші й паскудніші (…), асфальтно-бетонна пустеля. (…) Краса мстить. (…) В світі, який заперечує її та з усіх сил відмежовується від неї, перетворюючи на абстракцію, її з’яви стають катастрофами. Безкомпромісна богиня попелить серця нечестивців, які відмовилися від краси.

Що таке краса?

Взаємність? Згода? Ілюзія? Ностальгія? Відкриття себе не як створіння, а як таємниці?

Без сумніву, краса – і в обличчі, й у виразі, що надає життя, в пейзажі та світлі, яке її трансформує, в притаманних їй жестах і сенсах – таємничих і безконечних» (с. 37-38).

Мар’яна Зеленюк

Філолог за освітою, поетеса за покликанням

author photo
poster