Андрій Любка «У пошуках варварів»

14.02.2021

Переглядів: 1861

http://chytay-ua.com/

В моїх подорожах ніщо не наближається так швидко, як пиятика.

Це перш і понад усе книга про любов, і ця любов з неї аж вихлюпує. Тут дуже багато любові. Занадто багато, аби називати її просто тревелогом, бо вона куди ближча до блукань і докопувань Стасюка чи Андруховича, ніж звичні «тверді» тревелоги Кідрука чи Чапая. 

«У пошуках варварів» – це про любов, яку не проголошують і бравадно не маніфестують, але з кожним кілометром, перетнутим кордоном і залишеним містом у ній утверджуються. Бо як не крути, але люблять частіше не за щось, а всупереч чомусь. І в нашому, а є здогад, що і в Любкиному випадку, любити часто доводиться до останньої ями на дорозі, до останнього хабарника на митниці і гнилозубої посмішки в віддаленій провінції.  

Бо любити означає не лише вихваляти і возвеличувати, а й зі скалкою в серці і самолюбстві викривати і виставляти на показ перегини, перекоси, помилки і прорахунки – хоча б ті самі розбиті дороги і вибіркову нетерпимість. 

О так! Ця книга безмежно про любов. Любов до подорожі і дороги, до перетину кордонів і їхньої відсутності, до Балкан і до України, яка все ж береже в собі і частинку Балкан. До світу. До доброї ракії. І до повернення, бо куди ж без нього? 

***

Книжка Андрія Любки умудрилася поламати закон фізики, бо вона одночасно рухається в різні сторони і в часі, і в просторі. Вона (а з нею і автор, і ми, читачі його) безперечно спрямована вперед і прямо, до кордону за Ужгородом, через Угорщину, Хорватію, далі через загальноприйняті балканські країни і ті, що загальноприйнято балканськими не є:  Грецію, Болгарію, Румунію, кусок Італії, кусок України… але і вони несуть в собі дух Балкан чи принаймні їхній слід на перемішаних і сотні разів перекроєних територіях.

Балкани – це не лише географія і аж ніяк не чіткість. Балкани – це щось таке, що існує в голові, звідки викривлено проектується на мапу. Це сплетіння стереотипів, упереджень, суперечливих історичних обставин, геополітики й міфів, за якими розгледіти реальність вдається тільки вряди-годи. 

І все ж, незважаючи на цілком матеріальне мелькання міст, територій, краєвидів і країн за вікном автівки, попри настирливе враження, що і сам сидиш на пасажирському сидінні, важко позбутися відчуття, що разом з очевидним вперед вперто мандруєш і всередину.   

Але і тут книга залишається вірною собі і умудряється знову роздвоїтися в русі! 

З одного боку вона перетікає в завуальований путівник у себе самого, з іншого – пристебніться міцніше! Ми будемо стрибати історією, культурними особливостями, першопричинами і наслідками. Той факт, що заїхали в Овідіополь недалеко від Одеси, не означає, що не опинимося в Римі, звідки саме виставляють Овідія. Як і те, що ми розглядаємо меморіал на місці битви на Косовому полі, не означає, що назустріч не пронесуться турецькі вершники, які саме здобули перемогу і відкрили Порті браму в Європу. Османська імперія прийшла сюди не на одне століття. 

І так у всьому. Любка не просто їде Балканами і намагається для себе зрозуміти, з якого боку вони починаються, де закінчуються і чи закінчуються взагалі. Він проводить найненав’язливішу, і від того найцікавішу і найзапам’ятовуванішу екскурсію менталітетами балканців, їхньою кухнею і ракією, особливостями їхніх мов, їхніми прикордонними пунктами і кордонами, на яких немає ніяких пунктів, бо й самі кордони – в головах, ідентичностях і свідомостях. Іноді, щоправда, вони завдають собі клопоту стати видимими і пройти річками чи гірськими хребтами. 

Кордони, що колись розділяли певні території, ніколи не зникають повністю.

І, звісно, ми будемо багато мандрувати містами і містечками, селищами і селами. Купатися в морі, курити з місцевими, ходити руїнами і ціпеніти від думки, яке пекло розверзлося на цих землях трохи більше ніж два десятиліття тому. Іншими словами, ми поволі почнемо вдихати Балкани і може навіть відчувати їх. Бо знати, відчувати країну – це не сфотографуватися з кожним пам’ятником в її столиці чи скуштувати всі страви її національної кухні. 

Знати країну – це знати, де в її столиці (і не тільки) продають найсмачнішу «шаверму», і відчувати, коли краще замовкнути, аби не спровокувати міжетнічний конфлікт зі всіма можливими наслідками в окремо взятій забігайлівці. Знати країну – це прийняти її без прикрас, зі всіма розбитими дорогами, спаленими храмами і немисленими злочинами. Це навчитися відчувати її душу і дивитися вглиб, ловлячи вітри історії і історій, які її гойдають. 

А Балкани погойдало добряче і досі ще погойдує. Останнє масове гойдання вдалося загасити (чи принаймні, пригасити) багатомісячним бомбардуванням у виконанні авіації НАТО. Передувало цьому самовтоплення балканців в крові і звірства Сребрениці. Книга часто вертається до тієї війни, допомагає розібратися в хитросплетіннях її передумов і далекосяжності наслідків. 

Немає нічого абсурднішого за бажання проголосити чужі території своїми на підставі минулого. Недолугість подібної логіки не раз і не двічі ставала приводом для воєн, коли міфічне минуле в ім'я щасливого майбутнього перетворювало на кошмар теперішнє. 

Вбиті в Сребрениці теж часто з’являються примарами і застереженням. Бо чужого геноциду не буває. Не пропустивши через себе попередній, дуже легко виправдати наступний. І треба бути або геть сліпим, або дуже наївним, аби не побачити очевидних паралелей між новою історією постюгославських країн і історією сучасної України. Мабуть, у певному сенсі ми теж балканці… 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Андрій Любка: «Питання не в стінах, а в головах»

І як не дивно, але в книзі, де начебто мали шукатися варвари, їх немає. Натомість є міфи, стереотипи і упередження, які, схоже, намертво в’їлися в людську здатність сприймати ту сувору частину континенту, яка породжує і вбиває імперії (дух Франца Фердинанда міг би підтвердити, так само, як і старі атласи, де ще є Югославія). Частково ця книга і про нас як про заручників образу, вигаданих стереотипів і закам’янілих в історії рольових моделей, що вічно стоять «поміж». 

Серби, як, до речі, і всі інші народи нашої частини світу, люблять повторювати, що їхня країна – міст між Сходом і Заходом. Та, як слушно зауважує болгарська професорка Марія Тодорова, міст – чудова метафора, але на мості не живуть. Там вітряно й незручно. Міст корисний, має шляхетну функцію, але дуже незатишний. 

«У пошуках варварів» місцями дуже перегукується, принаймні, на підсвідомому і неописуваному рівні, з «Корінням та короною», книгою, що має підзаголовок «Нариси про Австро-Угорщину. Доля імперії». У ній теж є відчуття втрати і незворотності, коли мова заходить про розгублену мультикультурність і етнічне різноманіття. 

Зрештою, мій рідний Ужгород, Львів чи Чернівці також насправді вже не існують, бо не існує багатоголосся їхніх мешканців. Прага, Трієст, Салоніки – безліч міст у нашій частині світу через винищення й ексодус багатоетнічного населення втратили свою душу, зберегли тільки холодні мертві обриси минулої пишноти. Нині вони нагадують казанок, в якому колись варилася ароматна й смачна страва; потім інгредієнти з нього викинули – і тепер там вариться просто посолена вода. Форма лишилася, зміст – розвіявся прахом прогнаних людей. 

І коли ви на пару з Андрієм Любкою повернетеся додому, то окрім того, що ледь не наступного дня почнете планувати нову мандрівку, дуже може трапитися, що відіспавшись у власному зручному ліжку й роздарувавши друзям та родичам привезену ракію, самі того не усвідомлюючи, почнете уважніше вдивлятися довкруж – бо Балкани, здається, не закінчуються ніде. 

poster