Про чайку, що живе в кожному з нас, або Річард Бах і його «Чайка Джонатан Лівінгстон»

17.07.2021

Переглядів: 8039

http://chytay-ua.com/

Вчися літати з птахами, пізніше прийде уміння злітати і без присутності птахів. Зрештою, для того, щоб літати, тобі вже нічого не буде потрібно, крім неба і прагнення вгору до хмар.

Річард Бах

Американський письменник Річард Бах, який цьогоріч відзначив свій 85-річний ювілей (1936 р. нар.), є людиною, залюбленою в Небо. Подібно до французького автора Антуана де Сент-Екзюпері Р. Бах пов’язав свою долю з авіацією. Зрештою, тяжіння до висот виявляється і в творах обох письменників. До того ж, однозначно не скажеш, ким більше є кожен із цих авторів – митцем чи мислителем. Адже філософічність і літературна вправність, індивідуальний стиль письма притаманні обом творчим особистостям. Ще одним єднальним чинником є автобіографізм: коли А. де Сент-Екзюпері в результаті авіакатастрофи (1935) опиняється в Лівійській пустелі й переживає «межову ситуацію» (загроза загибелі), в нього зароджується задум написати свою славнозвісну повість «Маленький принц» (1942); що ж до Р. Баха, то 2012-го він теж зазнає авіакатастрофи, яка спонукає на 4-ту частину повісті «Чайка Джонатан Лівінгстон».

Неможливо обійти увагою вимовне прізвище митця. Наразі відсутнє однозначне твердження, чи має Р. Бах прямий стосунок до знаменитого композитора Й. С. Баха, чи це винятково родинна легенда (констатують і перше, і друге).

У кожному разі повість «Чайка Джонатан Лівінгстон» («Jonathan Livingston Seagull», 1970) – направду мистецький шедевр. Її доля й дорога до читача не були легкими (зрештою, це стосується й попередніх творів автора – «Чужий на землі», «Біплан», «Ніщо не випадково»; ці три книги лишилися майже не поміченими читацьким загалом). Текст повісті «Чайка…» спершу друкувався фрагментами в періодиці (найчастіше згадується саме журнал «Flying», хоча подибуємо й неодноразові повідомлення, що редколегія першого відмовила у друці, зате дав добро часопис «Private pilot»), а потім ледве звернув на себе увагу видавництва «Макміллан». Справа в тім, що ніхто з видавців навіть не очікував, що твір Р. Баха стане справжнім бестселером. Адже всіх долали сумніви, що життя чайки може бути комусь цікавим. Якою ж хибною була така думка! Повість не лише розходилася шаленими накладами, а й перекладалася багатьма мовами. Отже, автор влучив просто в десятку!

Як я вже натякнула вище, «Чайка Джонатан Лівінгстон» – твір направду філософський. Його ключовою ідеєю є окриленість. Подумаєте, що так, звісно, бо ж ідеться про чайку чи то мартина. Який, мовляв, птах без крил? Але тут окриленість передовсім стосується внутрішнього стану. Це філософська метафора. Тож кожен читач зможе впізнати себе в котромусь із чаїного товариства. А якщо це буде головний герой Джонатан Лівінгстон, то маю нагоду тішитися. Або якщо цей персонаж стане для вас взірцем, то теж щиро радітиму: рано чи пізно ви досягнете своїх висот!.. Невипадково епіграфом до повісті автор бере такі слова: «Справжньому Джонатану-чайці, що живе в кожному з нас». Зануртесь у себе – й ви обов’язково його відшукаєте! Птаха, який понад усе любить літати…

Вважаю, що з мого боку буде злочином, якщо я омину проблему жанру, бо ж і в цім аспекті можемо добачити паралелі зі згаданим вище твором французького автора. «Чайка Джонатан Лівінгстон» Р. Баха традиційно позиціонується як повість-притча (іноді філософська казка, поема в прозі), тимчасом «Маленький принц» А. де Сент-Екзюпері назагал отримує кілька жанрових дефініцій: роман-притча, повість-притча, казка-притча. У кожному разі спільним є означення «притча», що знову ж таки увиразнює філософський вимір, а також охоплює дидактичний (повчальний), символічний та алегоричний рівні, хоча казковості, певна річ, теж не оскаржуємо. Принагідно ще одне: обидва твори екранізовані («Маленький принц» – фільм 1966 р. (СРСР), фільм-мюзикл 1974 р. (Великобританія, США), мультиплікаційний серіал 2010 р. (Франція), мультфільм 2015 р. (Франція) тощо – при створенні відеоверсій режисери часто відходять від оригіналу, надто в сучасних екранізаціях роблять акцент на екшн або навіть намагаються «переписати» сюжет літературного першотексту чи запропонувати його продовження; «Чайка Джонатан Лівінгстон» – фільм 1973 р. (США). Отже, як бачимо, в цім аспекті твір А. де Сент-Екзюпері суттєво переважає й перемагає. А можливо, такий компаративний штрих стане спонукою для сучасних режисерів звернути увагу на повість Р. Баха.

Джонатан Лівінгстон – птах незвичайний. Він вирізняється поміж чаїної зграї своєю філософією лету, сутність якої філігранно змальована автором:

«Чайки, як ви знаєте, ніколи не діють нерішуче і не зупиняються в польоті. Спинитися на льоту – це для чайки страшний сором, просто ганьба!

Але Джонатан Лівінгстон – який без тіні сорому знову й знову вигинав напружені крила, щоб летіти все повільніше, а потім спинитися на місці, – був незвичайним птахом.

Більшість чайок не завдають собі клопоту, аби дізнатися щось про політ, – хіба що найнеобхідніше: як долетіти від берега до їжі та повернутися назад. Для більшості чайок головне – їжа, а не політ. А для цієї чайки політ був важливішим за їжу. Джонатан Лівінгстон над усе любив літати».

Головний герой постає самітником, адже навіть найрідніші його не розуміють. Що ж тоді говорити про сторонніх? Осуд, глум, наруга – ось і все, чого зазнає Джонатан Лівінгстон.

«– Чому, Джоне, чому? – питала мати. – Чому ти не можеш поводитись, як усі? Оті низькі польоти – це забавка для пеліканів та альбатросів! Чому ти нічого не їси? Поглянь, синку, від тебе саме пір’я та кістки лишилися.

– Ну то й що, мамо? Нехай пір'я та кістки. Я хочу знати, що можу робити в повітрі і чого не можу. Я хочу знати, от і все.

– Бачиш, Джонатане, – мовив батько зовсім не сердито, – скоро зима. Рибальські човни будуть виходити в море нечасто, а риба, що зараз плаває мілко, піде вглиб. Коли вже ти хочеш чогось навчатись, то вчися краще, як здобувати їжу. Польоти – це дуже добре, та з них не проживеш. Не забувай, ти літаєш для того, щоб їсти».

Жага до знань – ще одна риса, яка вирізняє головного героя. Чи ж не тому кожна згаяна мить розцінюється Джонатаном як дурість?.. Він радіє кожному відкриттю, кожному спостереженню, дарма що поразок теж не бракує.

«Річ у тім – зрозумів він нарешті, коли вже був мокрий як хлющ, – річ у тім, що на великій швидкості слід тримати крила непорушно: можна махати крилами лише доти, поки швидкість не перевищує п’ятдесяти миль за годину».

Поміркуймо, чи ж не така сама тенденція і в людському житті? Спершу варто настирно рухатися, працювати над собою, отримувати нові знання, вчитися їх застосовувати, розвиваючи вміння й навички, а потім спокійно й помірковано втілювати набуте, передаючи згодом власний досвід іншим?

Як і кожна жива душа, Джонатан має страх перед незвіданим, але його перманентні зусилля й спрага пізнання поступово дають вдячні плоди. «<…> це тріумф! Гранична швидкість! Двісті чотирнадцять миль за годину – для чайки! Це прорив, це велика, вирішальна мить в історії Зграї, а для чайки на ім’я Джонатан – це початок нового життя». Так, саме головному героєві як першій чайці вдається опанувати фігурні польоти. Доводиться подивляти, як докладно автор обізнаний із технологією чаїного (чи людського?) лету: «Він вивчив мертву петлю, повільну бочку, подвійний переворот через крило, обернений штопор, зворотний імельман, віраж».

Джонатан не закривається в собі по-егоїстичному, а навпаки прагне поділитися з побратимами й посестрами здобутими знаннями, філософією лету: «Коли вони про це почують, – думав він про свій Прорив, – вони ж просто очманіють з радощів! Скільки цікавого в нас попереду! Не товктись на місці поміж рибальських човнів – а знати, нащо ти живеш у цім світі! Ми подолаємо свою неміч, ми станемо іншими – сильними, розумними! Ми будемо вільні! Ми навчимося літати!» Однак одноплемінники його не чують – і він стає стовідсотковим вигнанцем, чужинцем для своїх…

«– ...Настане день, Джонатане Лівінгстон, і ти зрозумієш, що легкодумство тебе занапастило. Життя – це незбагненна таємниця, і нам досить знати одне: ми вкинуті до цього світу, щоб їсти і лишатися живими, поки зможемо» – таким є вирок Старійшини, така філософія натовпу (себто Зграї).

«Ти нам більш не брат» – останні слова, які чує Джонатан від своїх побратимів.

І все ж Коло Ганьби не є для головного героя останнім локусом, бо його свобідний дух – вищий над усі тортури, митарства й покарання.

«Те знання, яке він колись хотів відкрити всій Зграї, тепер було його єдиною розрадою; він навчився літати й не шкодував, що йому довелося сплатити за це таку ціну. Джонатан зрозумів, що тільки нудьга, страх і злість скорочують життя чайок; а сам він був вільним від цього тягаря й тому прожив довгий щасливий вік».

Наприкінці 1-ї частини до Джонатана прилітають дві чайки, які легко повторюють усі його рухи й запрошують до Зграї. Головний герой переконаний, що через літа згубив силу у крилах і не здатен сягнути нових висот. Проте віра повертається – й починається новий оберт у долі. Стартує нове життя…

«Тепер, коли він покинув Землю і летів вище хмар поруч із двома осяйними птахами, він побачив, що його власне тіло теж промениться світлом. Той юний Джонатан Лівінгстон, що завжди жив у глибині його золотистих зіниць, нікуди не зник, просто оселився тепер у новій подобі.

Це нове тіло також було тілом чайки, але літати в ньому стало аж як краще.

«Диво та й годі, – думав він, – мені потрібно вдвічі менше зусиль, аби летіти вдвічі швидше, ніж за кращих часів на Землі!»

Його пір'я сяяло, мов діамантове, а крила стали гладенькими, як пластинки з полірованого срібла. І, зачудовано роздивляючись їх, він став випробовувати, на що здатні ці нові крила».

Здоров’я душі спроможне зцілити тіло. І віра так само. «На небесах <…> не має бути ніяких обмежень» – гасло, яким керується оновлений і мудрий Джонатан Лівінгстон.

Скільки витків (життів) має пройти головний герой, аби сягнути найвищого рівня? На другому оберті він дивується малій кількості чайок – інструктор Салліван відкриває йому істину: «Більшість з нас рухаються вперед дуже повільно. Ми прийшли з одного світу в інший, майже точно такий, і вже забули, звідки походимо; нам байдуже, куди нас ведуть, ми живемо одним днем. Уявляєш, скільки життів ми маємо прожити, перш ніж почнемо здогадуватися, що життя – це не тільки пожива, боротьба та влада у Зграї? Тисячі життів, Джонатане, десятки тисяч! А потім іще сотню, поки не зрозуміємо, що таке вершина знання, і ще сотню, поки не впевнимося, що мета нашого життя – досягти цієї вершини і передати свої знання іншим. Звичайно, і тут діє той самий закон: ми вибираємо для себе наступний світ завдяки тому, чого навчились у попереднім. Не навчишся нічого – і наступний світ не буде нічим різнитися від попереднього, і в ньому тебе чекатимуть ті самі перешкоди і свинцевий тягар незнання. <…> Але ти, Джоне, – мовив він, – ти зміг вивчити так багато за такий короткий час, що тобі не довелося прожити тисячу життів на дорозі до цього світу».

Текст повісті багатий на сентенції, які можемо вважати афоризмами. Приміром, Старійшина Чіанг мовить Джонатанові: «Небеса – не місце і не час. Небеса – це досконалість». І додає: «будь-яка цифра – це межа, а досконалість не має меж».

Головний герой стрімко пізнає філософію місця, далі прагне збагнути час. Те, що його інструктором погоджується бути Старійшина власною персоною, є найвищим показником. «˂…˃ ти зможеш літати і в минуле, і в майбутнє. Тоді ти справді будеш готовий до найскладнішого і найцікавішого. Ти будеш готовий до того, щоб полетіти вище, пізнати доброту і любов»,  – пояснює Джонатанові Чіанг.

Любов – найвищий рівень пізнання, який головний герой мусить пройти самотужки – без зовнішньої допомоги й наставництва. І самому стати вчителем та наставником. «Джонатан Лівінгстон, незважаючи на своє самотнє минуле, був природженим учителем, і найкращим виявом любові стала для нього можливість передати свої знання тій чайці, яка чекає слушної нагоди, аби пізнати щось нове». Тож наприкінці 2-ї частини головний герой таки оголосить Салліванові своє остаточне рішення: він повертається на Землю, аби передати знання іншим. Його першим учнем стає Флетчер, який украй подібний до тодішнього Джонатана: теж вирізняється зі Зграї, оголошений Вигнанцем, має хист і жагу до знань та лету. «Літати – це щось більше, ніж просто лопотіти крилами, перелітаючи з місця на місце!» – зізнається Флетчер.

Усіх учнів Джонатана єднає спільна ідея: «літати заради того, щоб відчути радість польоту» (прочитуємо тут ідею «сродної» або спорідненої праці за Григорієм Сковородою, що втілена, зокрема, в байці останнього «Бджола та Шершень»: Бджола отримує всолоду не від результату праці, а від процесу).

В осерді філософії лету лежить ідея свободи, що так само є одною з ключових у Сковородиновій концепції кордоцентризму. «Насправді кожен з нас – це живий образ Великої Чайки, необмежена ідея свободи, – говорив Джонатан вечорами, стоячи на березі моря, – і точність польоту – це крок до вираження нашого справжнього «я». Усе, що нас обмежує, треба відкинути. Ось навіщо ми маємо опанувати високу швидкість, і малу швидкість, і фігурний політ...» – пояснює учням Джонатан Лівінгстон. «<…> політ ідей може бути так само реальним, як політ вітру і політ птаха»: тут можемо добачити певний зв’язок із оповіданням Роберта Шеклі «Запах думки», де йдеться про телепатію як передачу й «прочитання» думок.

Своєю окриленістю Джонатан Лівінгстон заражає й заряджає інших. Спочатку Вигнанця та його учнів із подібними світоглядом і долею сахаються, їх ігнорують, а потім потроху, помалу до їх когорти починають долучатися новачки. Навіть Кирк Мейнард із, здавалось би, нерухомим лівим крилом – і той вдатен до лету.

«чайка має право літати, <…> свобода – це її істинна сутність, і все, що обмежує цю свободу, нічого не значить – усі забобонні звичаї, усі закони, хоч би які вони були», – ронить своє настановне слово Джонатан Лівінгстон. І додає далі: «Єдиний справедливий закон – це шлях до свободи. Іншого закону немає».

Більшість чайок не має духу виокремитися зі Зграї, тож готова роздерти Джонатана та йому подібних. Чи стачить їхньої спільної моці на те? Чи сила Любові перевершить гурт розлючених птахів?

«Ти просто повинен бачити кожну чайку такою, яка вона є насправді, бачити в усіх добро і допомагати їм, аби вони й самі змогли побачити свою істинну сутність. Ось що я називаю любов’ю. І коли ти цього навчишся, ти збагнеш, яка то цікава річ!» – навчає Флетчера головний герой – Син Великої Чайки, адже знає, що йому невдовзі переходити ще одну межу й поринати в новий етап – нове життя. Тож останні слова, які Джонатан вигукує Флетчеру перед розчиненням в «осяйному мареві», повітрі, такі: «Не вір своїм очам. Усе, що вони бачать, це межі. Довіряй внутрішньому зору, осягни те, що вже знаєш, – і шлях до неба відкрито». Про який внутрішній зір ідеться? Звісно, про інтуїцію, бо вона здатна долати кордони, проникати крізь межі в найпотаємніше й найглибинніше.

Так завершується 3-тя частина повісті-притчі Р. Баха. Що ж до 4-ї (останньої), то вона знаходиться в обмеженому доступі, але всі охочі зможуть її дістати (мені, приміром, вдалося після тривалих пошуків в інтернеті знайти безкоштовну версію – щоправда, російськомовну! Зрештою, у вітчизняному просторі лише Д. Шостак здійснив переклад повного видання, в рецепціях Д. Радієнка, А. Євси представлені три глави). Більше того, до повного оновленого видання додається післямова автора. Тож, думаю, вам буде цікаво дізнатися, як склалася подальша доля Сина Великої Чайки після трьох витків буття, а також що саме трапилося з його учнями та іншими птахами. Адже автор зізнавався, що після авіакатастрофи в мареннях зустрічався з Джонатаном Лівінгстоном… (До речі, це реальна людина, один із пілотів, переможець багатьох змагань.) Що ж марилося Р. Баху, якщо той у висліді вирішує кардинально змінити поступальність епох і поколінь: на відміну від давньогрецького митця Гесіода з його трудовим епосом («Роботи і дні»), де мовиться про еволюцію від золотого віку до залізного, в повісті американського автора спостерігаємо зворотний шлях – до золотої доби. Утім, остання уособлює не найвище буття, рівноцінне екзистенційному й трансцендентному, а вжита в прямому сенсі (зв’язок із золотом як маркером матеріальних цінностей). Як на мене, 4-та частина суттєво різниться від попередніх трьох – за стилем викладу, характером думок, ідейним змістом. Тут пріоритетними видаються містика, езотерика, натомість філософічність помітно нівелюється. Деяким читачам цей розділ може видатися зайвим, ба навіть недоречним, а хтось навпаки стверджує, що саме завдяки цій частині повість «Чайка…» набула завершеності й цілісності. Післяслово автора рівночасно й пояснює, і продукує питання.

Справді, в тій золотій добі впізнаємо сучасся з його орієнтирами. Навряд чи можна логічно обґрунтувати з’яву 4-ї частини, якщо навіть Р. Бах мовить про передчуття чи прогнозування майбутнього. Зокрема, йдеться про швидкий поступ (нове покоління своїми успіхами перевершує наставників), про творення ідолів та поклоніння їм… Об’єктом пієтету стає не лише Джонатан, якого наділяють екстраординарними здібностями, обожнюють, вважають святим, а й Флетчер, бо, мовляв, він торкався першого. Абсурд, чи ж не так? Будь-які зусилля Флетчера роз’яснити ситуацію направду безуспішні. Щось жахне діється зі світом та чайками, які, либонь, зрікаються питомого їм лету. Абсурд зростає: показником статусу чайки за життя є гілка у дзьобі, а по смерті – каміння на могилі. Перекази про чудеса, ритуальні дійства стають всепоглинальними. Ніхто вже не згадує, що найбільшим дивом є життя. Навпаки констатують, що життя – це туга. Джонатан Лівінгстон – «лише давній міф, придуманий невідь ким. Просто казочка, в яку вірять слабаки, бо їм бракує мужності поглянути на світ, яким він є». Свідченням абсурдності буття й загалом світу є те, що відійшлі чайки лишають по собі мертві тіла. За винятком Флетчера – подібно до Джонатана Лівінгстона він розчиняється в повітрі, а точніше в «досконалості власного польоту».

Зайве все переказувати, скажу лише, що одна з чайок, Ентоні, мені нагадує Р. Баха, який у результаті авіакатастрофи опиняється віч-на-віч зі смертю (згадаймо 2012-й) – і зустрічається з Джонатаном Лівінгстоном, Сином Великої Чайки.

Насамкінець зауважу, що в авторській післямові Р. Бах прописує творчість як Велику Магію (Елізабет Ґілберт) і додає: «Уява – давня душа. Ти чуєш її шепіт у просторі духу – тиху розповідь про якийсь дивний світ і його мешканців, про його радощі й печалі, нещастя й перемоги. Почута розповідь буває чудова й завершена – хіба що не вбрана у слова. Письменник сяк і так орудує образами, аби вписати їх у побачене дійство, пригадує діалоги, намагаючись відтворити їх від початку до кінця. Потрібно просто розставити літери, пробіли, коми – і от розповідь уже готова стрімким лижником пронестися променистими схилами книжкової індустрії. Книги пишуть не експерти й грамотії – історії народжуються від дотику таємниці до нашої мовчазної уяви».

Містика вимовна не лише в тексті 4-ї частини повісті, а й у долі розділу. «Чому ж я не спалив цю главу?» – адресує собі риторичне питання Р. Бах. І відповідає, не зрікаючись риторизму: «Думається, четверта частина книги досі вірила в мене всупереч моїй зневірі». Коли навіть автор забув про рукопис, 4-й розділ повернувся до нього містичним шляхом перегодя (уже в ХХІ ст.), але саме вчасно. Рей Бредбері писав свої твори у жанрі фентезі, сягаючи далекого майбутнього, він не зміг (не встиг!) перевірити, чи так воно й справді стало (буде!) потім (можливо, нам це вдасться!), натомість Р. Бах та його дружина Сабріна першими подивляли прогностичний талант митця.

Замість висновку хай буде меседж завдовжки одне речення:

за будь-яких часів, умов та ситуацій вірте в себе й пам’ятайте:

будь-хто має внутрішній ресурс,

аби стати Джонатаном Лівінгстоном –

Чайкою, що живе в кожному з нас…

Читайте також: Паоло Джордано "Самотність простих чисел"

Підтримати проект

 

Ганна Клименко-Синьоок

Поетеса, кандидат філологічних наук, доцент Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького

author photo
poster