Євгенія Кузнєцова «Спитайте Мієчку»

31.08.2021

Переглядів: 354

http://chytay-ua.com/

«Найгірша тюрма – це ти сама»

Рано чи пізно у житті кожного настає період, коли вогні великого міста не приносять колишню радість. Коли занадто гамірно. Занадто швидко. Людно. Задушливо. Коли хочеться утекти від необхідності приймати складні рішення, від вибору, від проблем. Заховатися. Поставити життя на паузу. Бо життя не завжди можна жити, часом треба від нього сховатись.

Сестрам Мієчці і Лілічці пощастило. Вони добре знали куди їхати, аби загубитися. Цей прихисток оберігала і зігрівала своїм теплом бабуся Теодора. Щоправда, з віком бабуся Теодора почала програвати боротьбу з кущами. А прихисток, потопаючи у малинових хащах, програвати боротьбу часові.

Усе змінилося з приїздом Мієчки і Лілічки. Бо дім, як магніт, почав притягувати й інших жінок цієї сім’ї: кузину Марту, маму Марію, маленьку Люсю. Метушня, сміх, сльози, безневинні сімейні суперечки і установки від найстарших – стали панацеєю для дому. Він почав зцілюватися, а хащі – відступати.

Перекладачці, дослідниці Євгенії Кузнєцовій вдалося дебютувати з романом, який одразу знайшов дорогу до сердець читачок. Рука не піднімається описати цю майстерно написану книгу як «жіночий роман» (усе ж таки, цей літературний жанр обріс посередніми кліше і ярликами, а чимало жанрових книг тільки підтверджують цю парадигму), хоча роман дійсно про жінок і, здебільшого, для жінок. Незалежних. Сильних. Часом слабких. Про жінок, які беруть життя під контроль. І також про жінок, які пускають його, життя, на самоплив. Про тих, хто хоче дітей. І тих, хто не хоче. Про жінок, які можуть усе самі. А якщо чогось не можуть – то знайдуть того, хто зможе. Бо усе це і кожне з цього є нормальним. Бо нормальність для кожного своя. І це також нормально.

Прониклива і чуттєва. Дотепна і така проста у своїх літературних прийомах і проявах. Усе це про історію Євгенії Кузнєцової, яка попри свій юний літературний вік – уже потрапляє до різноманітних «топів» і тематичних добірок. Наратив оповіді то пришвидшується, то сповільнюється настільки, що можна навіть відчути запах того самого вечора, який пахнув так, як пахнуть вечори лише у серпні, коли вже відчувається кінечність літа.

Ця книга про те, чим можуть займатися жінки чотирьох поколінь влітку у домі своєї сили. Вирощувати гарбузи і спостерігати за ростом чогось зовсім іншого. Викорчовувати яблуневий сад, який був смислом життя для того, кого уже нема, тільки з тим, аби наділити його смислом для когось іншого, чужого, який відчайдушно прагне стати своїм. Вдихати нове життя у старий одяг, що так і не вийшов з моди. Дивитися вицвілі від часу фотографії і оживати в пам’яті образи з минулого. Пригадувати рецепт голубців. Ремонтувати покрівлю і майструвати нову терасу – або знайти тих, хто це зробить, і безкінечно насолоджуватися процесом й результатом. Полоти бур’ян. Годувати рудого кота без імені. Зживатися з іншим котом без роду. Гуляти по ранковій росі. Сміятися. Плакати. Жити. Рухатися далі. Бо ніщо не зупиняється, хай як ми робимо вигляд, що ставимо життя на паузу.

Читайте також: Павло Дерев'янко «Тенета війни»

Христина Пошелюжна

Редакторка рубрики Інтерв'ю, відповідальна за фото та юридичні питання. Адмін в Інстаграмі

Сторінка авторки в Facebook.

author photo