Джеймс С.А. Корі "Експансія. І прокинеться Левіафан"

17.09.2021

Переглядів: 290

http://chytay-ua.com/

Левіафан – старозавітне морське чудовисько, великий монстр, що живе в водних глибинах. Як морський демон Левіафан поїдає душі моряків, які загинули у ним же створеному штормі. В образі Левіафана англійський філософ Томас Гоббс уособлює державу.  

З Вікіпедії

«І прокинеться Левіафан» – дуже незручна книга для того, аби писати про неї відгук. 

Головна причина – це лише перша книга серії, а загалом їх буде дев’ять. Остання, «Падіння Левіафана», має з’явитися в Штатах в листопаді цього року. Іншими словами, «І прокинеться Левіафан» – то свого роду зав’язка великої, масштабної історії. І знаючи, скільки ще нечитаних сторінок попереду, виникає слизьке відчуття, що по-справжньому оцінити САМЕ ЦЮ книгу і зробити якісь аргументовані хоча б для себе висновки про неї можна буде лише тоді, коли прочитаною буде вся серія.

Джеймс С.А. Корі «Експансія. І прокинеться Левіафан»

Причина друга – серіал «Експансія», який вже налічує п’ять сезонів. Волею-неволею, але співставляти будеш. Якщо сталося так, що книга читалася після серіалу або серіал дивився після книги, то, мабуть, важко втриматися, аби не порівнювати і не проводити паралелей.  

У цьому тексті паралелей не буде, бо серіал досі не дивлений. Та і відгуку повноцінного теж не буде. Тут радше будуть думки, на які книга наштовхнула, питання, які вона піднімає, і яким, скоріш за все, суджено залишитися без відповідей… 

Науково-фантастичну серію романів «Експансія» пишуть двоє американських авторів – Деніел Абрагам і Тай Франк під спільним псевдонімом Джеймс С.А. Корі. (Джеймс і Корі – це другі імена співавторів, а С.А. – ініціали доньки Абрагама). У 2020 р. «Експансія» отримала Hugo Award в номінації «Найкраща серія», продовжуючи збирати як захоплені відгуки фанатів, так і критику за те, що для науково-фантастичної в ній замало наукового. При цьому серія дуже тяжіє до космоопери.

Джеймс С.А. Корі «Експансія. І прокинеться Левіафан»

Події роману «І прокинеться Левіафан» відбуваються в далекому майбутньому, коли людство колонізувало більшу частину Сонячної системи. Тепер маємо заселені Внутрішні планети і Пояс астероїдів та Зовнішні планети, які знаходяться за ним. Править бал в цьому дивному новому світі Земля, хоч вона вже далеко не так сильно придатна для життя, і Марс, який відчайдушно намагається себе тераформувати, аби створити на поверхні максимально комфортні умови, вилізти з-під купола і нарешті позбутися залежності від Землі. 

Але незважаючи на постійне неоголошене протистояння, ці дві надпланети мають і дещо спільне – зверхнє ставлення до всіх, хто живе в Поясі (поясан), і переконання в тому, що Пояс – то лише величезний ресурсний придаток, населений обслуговуючим персоналом. 

Поясанам, звісно, таке ставлення не подобається, тож все більшої підтримки набирає рух опору «Об’єднаний пояс астероїдів», який бореться за визнання, рівноправність і припинення експлуататорської політики «старших братів». «Старші брати», точніше, Земля і Марс, не довго зволікали з тим, аби охрестити ОПА терористичною організацією і готуватися до збройного конфлікту. 

Є потреба казати, що весь цей кипучий котел тільки й чекав на іскру, аби вибухнути міжпланетною війною? 

Грандіозний годинниковий механізм війни посунув свою стрілку на одну поділку ближче до відкритих бойових дій.

Власне, саме з такої іскри – знищення старенького льодовоза «Кентербері» – і починається історія. Розповідають її почергово землянин Голден і поясанин Міллер. Перший – старший помічник капітана того самого злощасного «Кентербері», другий – детектив (більшу половину книги – колишній детектив) з Церери, який вліз в те, в що було безпечніше не влазити. Волею авторів їхні долі, звісно, перетнуться, однак оповідь і надалі вестиметься почергово. Доволі непогане рішення, що дозволяє краще розкрити складність і неоднозначність характерів та внутрішні, не завжди очевидні, мотиви вчинків Голдена і Міллера.      

Приправте все оце зверху патологічною схильністю Голдена провокувати «зоряні війни», копирсанням Міллера в самому собі, мертву дівчину, яка змінила все, і дещо невідомо-інопланетне, яке загрожує повним знищенням... ну, загалом, всьому воно загрожує знищенням, і матимете «Експансію».

Справжніх загроз існуванню людства, крім самого людства, не було настільки давно, що нікому не спало на думку злякатися.

А ще матимете деякі запитання і проблеми, які вона зачіпає і які маємо вже зараз. Почнемо з найпростішого і найскладнішого водночас – з прагнення зрозуміти самого себе. 

Детектив Міллер часто повторює: «Просто я колись був копом». Спершу ці слова служать йому виправданням і прикриттям, згодом – оболонкою, з якої він поволі виростає, і, зрештою, непотрібним тягарем, від якого вдається позбутися. 

Але до цього Міллер прийде не одразу. Він усвідомить всю марність і неповність власного життя, відчує, як багато втратив безповоротно, як сильно помилявся і як безцеремонно намагався обманути самого себе. Його історія – це класичний сюжет про людину, що прагне знайти своє місце в житті, довести, що ще не все втрачено, навіть якщо часу залишається не так і багато. Такі персонажі часто викликають суперечливі емоції, але вони рідко залишають байдужим. 

Втрачати ілюзію зручно через те, що сенсу прикидатися більше немає.

Певною мірою на то, ким Міллер став (і ким він не став теж) вплинуло те, що перш за все для світу він лише поясанин. Внаслідок значно слабшої, ніж на Землі, гравітації, поясани відрізняться від землян: вони вищі, «тонші і витягнутіші». І, звичайно ж, старі-добрі земляни (та й похідне від них – марсіани теж) вважають поясан маргіналами, дикунами, неблагонадійними і взагалі якимись дивними. Їх не приймають в поважних товариствах, їхня думка мало що означає. 

Так, в світі все ж залишилися ті, для кого зовнішність і місце (читай, планета) народження (можна замінити на національність, віросповідання, сексуальна орієнтація чи колір шкіри) значення не мають (один лиш Голден чого вартий!), але поясани завжди чужі. Вони завжди на маргінесі, застряглі, як комахи в бурштині, в земних стереотипах, упередженнях і в чужому самоствердженні. Це дуже давня, дуже сумна і завжди актуальна історія. Схоже, навіть тисячоліття технологічного прогресу її не змінить…  

Але повернемося до ще однієї споконвічної константи людства – потреби пізнання і безконечної цікавості щодо того, що ховається в темряві. Жага дізнатися гнала людей в далекі незвідані землі, садила на кораблі і змушувала підкорювати невідомі води чужих океанів; вона вивела людей в навколоземні простори і змушує їх мріяти про те, щоб дістатися якщо не до зірок, то хоча б до Марса. 

Людині завжди цікаво, вона завжди готова запхати руку в невідоме і подивитися, що з того вийде. А вийти може багато чого, особливо якщо ти пхаєш руку в щось відверто вороже, небезпечне і незвідане. В багатьох фільмах про прибульців є момент, коли дослідники знаходять дещо дивне і неземне й тягнуть його чи то на Землю, чи то на корабель або станцію. Вони ж вчені, їм ЦІКАВО! Особливо якщо з оцього «цікаво» можна отримати непоганий зиск. 

Вчені в «Експансії» не виняток. І їхні вчинки так само наштовхують на думку про те, де межа між цікавістю і відповідальністю? Чи все можна виправдати прагненням дізнатися більше і в який момент «заради загального блага» перетворюється на «хочу стати надлюдиною»? Зрештою, можливо, Міллер правий, і «людство й досі цікаві мавпи»? Та все ж цікава природа тієї цікавості… 

І трохи приземлене, але зараз особливо актуальне – відповідальність тих, хто говорить: блогерів, лідерів думок, інфлуенсерів, публічних осіб, знаменитостей, ЗМІ тощо. Знову приходимо до питання межі: де проходить лінія між свободою слова і заявами, що провокують, наприклад, насильство, ненависть чи певні відверто деструктивні дії? І чи однаково винні ті, хто говорить, і ті, хто слухає й робить? Захоплення Білого Дому, стрімке поширення антивакцинаторських настроїв, незліченні теорії змови, расова, релігійна та інші нетерпимості – все воно багато в чому росте з того, що хтось щось десь колись написав, а хтось прочитав і повірив…  

Голден – ідеаліст і майже праведник, але дві його заяви принесли планетам війну, руйнації і смерті. Очевидно, що кидатися ракетами людство почало б і без капітана «Росинанта», та все ж питання: чи повинна правда викладатися отак одразу, неперевірено і безапеляційно? З одного боку, безперечно так! З іншого, правда – найважча ноша. Вона любить вести за собою паніку, страх, погроми, навіть війни. То як чинити? Одразу видавати все? Видавати частинами? Зважувати наслідки і вже тоді вирішувати, чи варте оприлюднення того, до чого може призвести? «Експансія» відповіді не дає, та й навряд чи вона, така однозначна відповідь, взагалі існує…   

А от що точно  існує, то це чудовий переклад першої книги серії від Олеся Петіка і прекрасне оформлення від Ігоря Дунця! Відчувається, як трепетно поставилися до книги у видавництві «НК Богдан». І вже, до речі, навіть відправили в друкарню другу частину, «Війну Калібана». Тож так, продовження скоро в книгарнях!) 

Оксана Пелюшенко

Редактор рубрики «Книги», відповідальна за PR, Твіттер, смаколики і вазони в офісі.

Сторінка автора в Facebook

author photo