Я – це біль. Але потім стану сильною. Історія художниці зі зруйнованого Ірпеня

11.04.2022

Переглядів: 790

http://chytay-ua.com/

Красиве, сучасне, з розвиненою інфраструктурою місто Ірпінь на Київщині 24 лютого 2022 року окупували російські війська. 28 березня того ж року Збройні Сили України звільнили його від ворога. Війна очима 26-літньої художниці Марії Рогутської. Історія її родини, що прагне бути почутою усім світом!

- Одинадцять днів, з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, ви лишалися вдома в Ірпені. П’ятого березня написали на ФБ про свій другий День народження. Що довелося пережити?

- Вижили дивом. П’ятого квітня нам виповнився місяць. Ми з чоловіком святкували. Перша авіабомба, що скинули на наше місто, впала в будинок за сто п’ятдесят метрів від нас, біля військового шпиталю. 

Три, два, один – рахували ми, сидячи в підвалі. Свистів винищувач. Ті секунди могли бути останні. Жах паралізував. Увімкнулися інстинкти виживання. Я записала передсмертне відео. Льодяне й жаске зсередини й спокійне ззовні. Не знала, чи ми виживемо. Відчувала, що вже померла. Таких днів у підвалі було десять. Глибше сховатися нікуди. А в місті вбивали. 

Марія Рогутська з рідними в підвалі

Коли мій чоловік впав горілиць на землю, усі спільні десять років пробігли переді мною. Я думала, він готується померти. Добре, що так захищав себе від ураження кулею. Й згодом жартував, що не збирається помирати. Хотілося прокинутися. Хотілося вірити, що це лише сон. І десь поряд на мене чекає фантастична кріокапсула, де я засну й прокинуся, коли все скінчиться. Та від реальності нікуди дітися. Я не припинила боятися. Й дотепер мені страшно.

- Найжахливіше в житті сталося. «Дівчата, не дай Боже потрапити в наш сюжет» - казали ви до війни. Як врятувалися?

- Я працювала на телебаченні з стрічками новин. А там, ви знаєте, рідко буває хороше. Звідти такий вислів. І от тепер ми на шпальтах газет і в усіх новинах.

На щастя, наша частина міста не була окупована. Бо що було під рашистами, побачив уже весь світ. 

Два з половиною кілометри ми йшли Ірпенем до евакуаційного потягу - мама, молодша сестра і я. Ворожий літак над нашими головами підкосив ноги – ми миттю лягли на землю. Я молилася про швидку смерть, якщо вже настав час. Тепер я розумію, що на нас не стали б, певно, витрачати бомбу і що в стократ гірше було би натрапити на рашистський наряд. 

До вокзалу ми дійшли. В центрі міста, на відкритому майданчику стиснулися в тугий вузол люди. З усіма ми простояли дві години. Тероборонівці просили розійтися. Але як? Відійти в бік означало ніколи не потрапити в вагон. А їх всього п’ять. Лишатися купою – теж смерть. Авіабомби вже прилітали. І це знав кожен. 

Зруйнований будинок і автівка Маріїного чоловіка

Потяг так і не прибув. Евакуація не відбулася. Сполучення до Києва підірвали. Останній шанс – виїхати на власному авто. Ми прохально глянули на тата. Розстріляють – відповідали його злякані очі. Я твердо вирішила в підвал не повертатися. Є речі, значно страшніші за смерть, – зустрітися з росіянином віч-на-віч. 

Ми рушили до Романівського мосту. Молодша сестра заплакала. Просилася додому. Їхати було правильним рішенням. Бо на наступний день, шостого березня, на цьому ж мосту з міномета росіяни розстріляли всю родину і двох йорків. У нас теж є собачка. 

Ми стали під підірваним мостом – і вкотре чекали смерті. Думка, що якийсь довбаний пілот російського літака натисне на кнопку будь-якої миті, блокувала фізичну здатність тіла рухатися. 

Домовилися попереджати одна одну про непритомність, аби встигти підхопити. А це легко могло статися. Так як останні дні їсти нічого не могли. Пили тільки воду. 

Серед нас були літні люди, вагітні жінки й діти. Їхніми руками допомоги стала ірпінська тероборона. Це завдяки цим мужнім хлопцям ми всі перейшли міст. Тільки мій тато чомусь й далі лишався по той бік. Він зробив перші кроки назустріч нам, лише коли зрозумів, що з окупованої території випускають усіх – і мужчин теж! Чоловік і його тато також евакуювалися. Та осердя нашого роду – ні.

- Восьмого березня «частина мого серця померла назавжди» - сповістили ви в мережі ФБ. Ви тоді вже були в безпеці?

- Моя бабуся приїхала до Ірпеня в 1962 році, коли ще не було такого красивого сучасного міста, як тепер, на роботу. В перший же вечір на дискотеці познайомилася з дідусем. У шлюбі вони прожили п’ятдесят шість років. 

Через цукровий діабет у бабусі були хворі ноги, серце. Вона майже не рухалася. Така тяжка дорога була непосильною. Коли я народилася, тато сказав: «О, Марія Яківна!» – так я схожа на бабусю. Ім’я в нас теж спільне. 

Дідусеві вісімдесят три роки. До війни він ще працював шліфувальником. Дуже талановитий чоловік. Про нього й в газеті писали. Це батьки моєї мами. В них ще є син, мамин брат. 

Восьмого березня я вже була на кордоні Перемишль - Краків, як отримала звістку, що бабуся пішла від нас у засвіти. Дідусь в стані шоку. Так сталося, що втрата бабусі витіснилася з його пам’яті. Для нього вона лікується на заході нашої країни. А насправді похована десь за «Адміралом» у братській могилі. Це мій біль, бо дідусь лишився сам. Дядько забирав гроші, що були в його батьків, та – не дідуся. Ось так між рідними буває. 

Маріїні бабуся і дідусь

Згодом ми подбали про дідуся. Полікували його. Цим я завдячую волонтерам – янголам на землі.

Якби не війна, бабуся б жила, ми б і надалі щодня бачилися. Вона потребувала дорогого лікування. Тішилася великою родиною. Росіяни відібрали в нас усе!

- В окупації ви жартували, що, як кожна порядна дівчина в очікуванні весни, схудли. А потім спати на підлозі на кістках було боляче. Це щоб не плакати?

- Моє життя зламане. Та були моменти, коли хотілося жартувати, а не плакати. Емоції не затискаю. Так легше. Російська армія прагне нас принизити. Я в вимушених обставинах. Тікала від війни, але я не жертва. Це не мої відчуття. Вже ось місяць, як щодня намагаюся робити маленькі справи – і так потроху відновлююся. 

Я обираю життя. Коли через мережу ФБ зверталася до людей із проханням роботи, а я маю досвід дизайнерки, на місце своїх втрат отримала сотні й тисячі людських сердець, тепла й допомоги, також і фінансової. Andrzey Bialas подарував мені ноутбук, на який я інсталювала фотошоп і ілюстратор – працюю. Наші люди неймовірні! Прагну, аби кожен прочитав це й знав, що я вдячна!

- Після пекла ваші відчуття, що «любов, то наймогутніша річ у світі», не змінилися? Як лікуєте біль? Які травми проживаєте найтяжче?

- Звісно, любов наймогутніша. Мегапідтримка від чужих людей шокувала мене й мого чоловіка теж. Батьки нас вчили працювати, досягати всього самим і не просити. Зізнаюся, було ніяково звертатися. Результат – другий шок, абсолютне добро. Люди подарували надію на завтрашній день! І мої сердечні рани почали потроху загоюватися. Це безцінно! Й, безперечно, лікувально. 

Плюс я відмовилася від перегляду новин. Відписалася від усіх телеграм-каналів, навіть свого міста. Це надто травмує. Болить кожна вулиця. Я ж усе там знаю.

А найтяжче – страждання. От, доки їхала в трамваї, все ж відкрила новини. Знущання орків над собакою вибили з рівноваги. Не здатна ще контролювати й стримувати емоції. Наразі чекаю зустрічі з психологом, аби пропрацювати все це.

Марія з чоловіком до війни

Ненависті до цих потвор не відчуваю – вона їх не змінить – відправляю гроші для ЗСУ. Обличчя кожного, навіть інтелектуального, росіянина – назавжди тавро підлого ворога.

- Як інтегрувалися на новому місці в чужій країні? Плануєте повертатися додому? Чи шукатимете будинок «в глухому селі в горах»?

-  Я в подруги у Кракові, мама в містечку під Познанню. А роботу мені дають українці. Працюю в Польщі, але зі своїми. 

Замовляли зробити декілька принтів з «Мрією», дизайн вивіски для приміщення, пропонували намалювати мій портрет і продати як NFT, аби фінансово мені допомогти, дизайн етикетки до в’язаних виробів тощо. Загалом дуже багато відгукнулося людей. Не встигаю всім відповідати й через свій перфекціонізм переймаюся, аби вчасно віддати всі замовлення, бо роботи через край.

Тут офіційно нікуди не влаштовувалася. Не бачу сенсу. 

Я ж звичайна дівчинка. Ліпше знаю, де купити помаду, як намалювати котика, зварити борщ. Чоловік свідоміший. Він і під окупацією поводився розважливіше. А разом ми сила, яка потрібна нашій державі. В нас багато планів.

Думка про хатку в найвіддаленішому селі в горах була. Сховатися якнайдалі – сокровенне бажання. 

Додому… Це складне запитання. В мене його немає. А моє любе місто – кладовище неупокоєнних душ. Як можна емоційно там витримати, знаючи про всі звірства й катування людей? 

Квартира Рогутських

Мої батьки хочуть повертатися. Ще сподіваються в потрощеному домі знайти хоч якісь свої речі. Домовляються з сусідами, чия квартира вціліла, жити разом і відбудовувати місто.

А мене непокоять сусіди по кордону. Якщо вони так спокійно й швидко, всього за декілька годин, із білорусі опинилися в мене в хаті, то як я можу почуватися в безпеці? Жити біля ворога пліч-о-пліч, то наче очікувати нової окупації.

Обнадіює зведення пантонної переправи через Романівський міст. Це найчуттєвіший кадр із фантастичного фільму, коли добро перемагає й життя повертається. І так, я хочу бути частиною цього відродження! Мій чоловік – інженер. Його знання будуть дуже корисні. Він і тепер в Україні, й тато мій, і дідусь.

І я вірю в українців, в ЗСУ, в нашого Президента, в державу.

 

Головне фото - ІА "Конкурент"

Олеся Янцелевич

Літературознавиця, аспірантка КНУ ім. Т. Г. Шевченка

author photo
poster