Харків’янка Світлана Умярова

30.05.2022

Переглядів: 239

http://chytay-ua.com/

Світлана Умярова – власниця й керівниця агентства нерухомості в Харкові. Любить свою роботу й навчає цьому своїх майбутніх рієлторів. Від початку війни й до сьогодні Світлана в рідному місті. 

Про роботу можу говорити вічно. За підсумками 2021 року мала величезні плани. Мої учениці отримали хороші грошові винагороди. Приємно, що третє місце було в дівчинки, яка пропрацювала всього п’ять місяців. Винагорода – поїздка в Іспанію, Барселону, Францію. Ми й відпочили, й подивилися об’єкти від забудовників для продажу в інших країнах. Ось так поєднали приємне з корисним. От розповідаю й наче немає війни – так добре на душі. Але йти на роботу не потрібно і – війна є.

«У 2014-му році до мене звернувся хлопець», - розповідає Світлана. Просив знайти квартиру. Він тікав з родиною з Луганська. Я добре пам’ятаю той день. Ми їхали проспектом Гагаріна. Перед світлофором йому подзвонили. Хлопець зблід від почутого. Нерухомо тримав мобільний біля вуха. Запитала, що сталося. Мовчання. Тож взяла його слухавку. В якій безупинно говорив жіночий голос: батьки хлопця щойно загинули від рашистської ракети. Вони були в своєму будинку, коли ворог зрівняв його з землею.

Дорога. Світлофор показував зелене світло. Нам сигналили. Хлопець занімів. Я вмію водити авто. Витягла його, пересадила на своє місце. Механічна коробка передач. Добре – подумала й рушила.

Квартиру знайшла безкоштовно. Відтоді мені багато подзвонило людей, яким потрібне було житло. Можливо, цей хлопець поділився моїм контактом з друзями й знайомими.

Так я відчула весь біль війни вперше. Навчилася розуміти, не запитувати зайвого, не засуджувати, допомагати, співчувати.

Постраждалі від війни змушені звертатися за допомогою. Так, ви їм нічого не винні. Але, якщо можете, допоможіть від серця. Вони не жебраки. Мають право на привабливу зовнішність і дорогий одяг. Вибиралися з пекла. Врятувалися й потребують підтримки.

У 2014-му був великий потік людей до нас. Люди бігли, не розуміючи, куди і наскільки. Я працювала 24/7, бо мала поселити людей тоді, коли вони цього потребували. І не важливо, це шоста ранку чи третя ночі. Були безсонні ночі. Але кожен, хто до мене звернувся, не лишився на вулиці.

Аби допомогти всім, я підготувала декілька квартир. Оплачувала їх самостійно. Поселяла людей на декілька днів, аби вони могли оговтатися, перепочити, і так мала час підшукати довготривале помешкання.

Організувала в Харкові збір вживаних речей для переселенців. Хтось привозив до мого офісу, але частіше їхала до людей я і забирала, адже потрібно було мені. Тож не сперечалася і дякувала, що відгукнулися.

Уже вдома, а в мене приватний будинок, передивлялася все, прала. Складала завжди в нові пакети. Плюс – обов’язково щось нове! Нові речі купувала на ринку Барабашова: шкарпетки, трусики, футболки, шорти. Мені хотілося, аби люди не плакали, опустивши очі, а посміхнулися, побачивши новеньке й симпатичне. Це боляче згадувати. Багатьом із цих людей згодом я допомогла придбати квартири, знайшовши ідеальний варіант для кожного. Попередньо допомогла продати житло там, звідки вони приїхали, отримати іпотеку, беззавдатковий кредит.

Одним кумам купили будинок на два входи. Хоча вони хотіли квартири, але грошей на дві не вистачало. Працювали не офіційно й кредити взяти не могли. А, склавши їхні дві суми, вистачило на будинок. Це був такий цікавий випадок.

23-го лютого 2022 року ввечері була крайня угода. 24-го мала отримати завдаток. 25-го – наступна угода. Але все зупинилося. Я була в Харкові і дотепер нікуди не виїхала.

На початку лютого я ще одним своїм переселенцям допомогла купити квартиру в центрі Харкова. Вони довго прожили на проспекті Гагаріна, і я їм пропонувала там і купити, але ж хотіли в центрі. І мусили виїхати з двома дітками, щойно почали обстрілювати. Не знаю, вціліла квартира чи ні, адже центр сильно постраждав.

Захищеними харків’ян не назвеш. Не прилетіло, то живі. Воно ж не каже, коли й куди прилетить. То ж це лотерея. Як пощастить. І люди так і живуть.

Слава Богу, я все маю в своєму домі. Я з чоловіком. Мамі 81 рік і вона мешкає окремо теж у Харкові на Салтівці, де сильно бомбили. Переїздити до нас не хоче. Її будинок цілий. Певно, тому й сидить вдома. Дочка з чоловіком давно в Польщі. В Харкові ще син з дружиною, брат чоловіка. Я вирішила, що якщо щось трапиться нехороше, то посаджу всіх до авто й вивезу з міста.

В укриття не ходимо. Їх і немає. Погреба в нас теж немає – він нам не потрібен. Ми в домі, коли сирени. Спимо теж у ліжках.

У мене є трикімнатна квартира, яку планувала літом продати. Вона з ремонтом і меблями. З 24-го лютого я написала, що готова безкоштовно заселити людей, житло яких зруйноване. З часом заїхала родина з Салтівки, бо не могли більше лишатися вдома. Були щасливі, що нарешті виспалися, почули тишу. Я плакала від цих слів.

Зараз травень 2022 року й місто оживає – повертаються його мешканці, відновлюється робота міського транспорту, відкрилися реєстри для продажу житла, я повернулася до праці й консультую, навчаю усіх охочих онлайн, розповідаю про нюанси продажу нерухомості у військовий час.

Навіть є в наявності прекрасна квартира з меблями. Перевага – п'ятнадцять кроків до метро. І то не лише зручність для швидкого пересування, а, найперше, прихисток – бомбосховище.

Війна змінила життя кожного з нас. Пріоритетними стали безпека й перемога. Я вдома в своїй країні й зі своїми людьми, яким потрібна.

Олеся Янцелевич

Літературознавиця, аспірантка КНУ ім. Т. Г. Шевченка

author photo