Видавництво Discursus, 2022. 176 с.
Переклад з сербської Володимира Янцура
Дизайнерка обкладинки: Тетяна Калюжна
Роман «Острів» – це третя книга, яка перекладена українською мовою, відомого сербсько-боснійського письменника Меши Селімовича. Сам автор дебютував військовою прозою – збіркою оповідань «Перший загін» (1950). Невдовзі він розпочинає писати критичні статті, а найвідомішими творами Селімовича вважаються історико-філософські романи-притчі «Дервіш і Смерть» та «Фортеця» (обидва тести перекладені українською мовою).
Роман в новелах «Острів» – це розповідь перш за все про відчуження. Між двома людьми, батьками і дітьми, героями та іншими мешканця цього богом забутого клаптику землі посеред моря. На схилі віку, головні герої – Іван та Катерина Маричі, все більше віддаляються один від одного. Однак, про міцний зв’язок чи велике кохання не може бути й мови. З кожною наступною сторінкою читач розуміє, що шлюб цих двох людей побудований на сипкому пісковику, який розноситься подихом років та розмивається хвилями життя.
Іван та Катерина – це дві випадковості, два окремих світи та два острови, яким доля подарувала більше трьох десятків спільного життя, але чи щасливого? Селімович підтверджує сьогодні досить популярну фразу: у щасливих батьків і діти щасливі. На старості подружжя залишаються самотніми, а діти їм не раді. Відвідини завжди закінчуються через два-три дні, однаково холодно та похмуро. З мовчанням та болючими роздумами:
«Обидва сини одружені. Щасливо, кажуть вони. Батько каже, може»
Селімович повільно розкриває причину самотності Івана: він кохав одну дівчину, але на зло їй одружився з іншою. Також, Іван закохується у молоду дівчину, коли йому далеко за п’ятдесят: платонічно, споглядаючи на її життєву силу та красу. Однак, життя і в цьому випадку несправедливе до нього. Солодкий сон розсіюється: чоловік дізнається, що дівчина – повія.
Іван Марич – це уособлення постійного людського конфлікту та крайнощів. Бажання вийти за рамки «малої людини» про яку ніхто і не згадає. Не стати малою комашкою, яка гине під брудним черевиком чоловіка на ім’я Життя. Його вчительська праця переривається війною, а робота пекаря – дурним вибриком долі та недотепним жартом. Після закінчення війни, концтабору та звільнення Іван йде на іншу крайність: стає туристичним гідом і перекладачем для німців, які от лишень скинули із себе нацистську форму.
«Чого він міг досягти в житті, водячи старих німців і німкень, турбуючись про їхні розваги, так само як про їхні болі голови та серця, і сприяючи їхнім дрібним бажанням?»
Цим питанням оповідач перекреслює будь-які екзистенційні пошуки головного героя. Адже, все марно та безглуздо. Марно думати про можливість чимось відзначитись у цьому житті та залишити своє ім’я нащадкам – на це завжди не вистачає часу (чи грошей, як у випадку з чесмою*). Палкі тиради про світле майбутнє безглузді, бо присутні тільки в його уяві, а не на засіданнях громадянської ради профспілки.
Загалом у песимістичній оповіді Селімовича все ж таки можна знайти крупинки радості чи хоча б вдячності за дароване життя. Навіть, таке як воно є: з постійним відчуттям самотності, незахищеності та відчуженості. Не потрібно думати про швидкий темп життя у місті та повільний на острові, а просто жити. Не потрібно гнатися за примарним почуттями, а бачити любов та відданість у близьких та рідних чи в очах приблудної собаки. А кінець зустрічати не безмежним жахом, а подякувати за все і сказати собі, що це «ранок перемоги».
Фактично, якщо б з тексту прибрати декілька слів, які вказують на балканську локалізацію роману, ми отримаємо українські реалії. У романі «Острів» Меша Селімович замислюється над вічним змістом людського буття, людськими відносинами та непереборними силами людського фатуму з яким самотужки важко справитися. І, на сам кінець, погодьтеся: у кожного свій власний острів.
*Чесма – кам’яна споруда з трубкою, по якій тече вода
Читайте також: Ігор Антонюк: «Повсякденність – це ще той монстр!»