Кармен Лафорет «Ніщо»

01.09.2022

Переглядів: 242

http://chytay-ua.com/

У лабіринті дівчина зустрічає фавна і дізнається правду про себе: насправді вона – принцеса Муана із чарівної країни, куди зможе повернутися, але для цього має пройти кілька випробувань. Впізнали фільм? Роман «Ніщо» - це своєрідний «лабіринт фавна». Ні, це не фентезі. Ні, тут немає класичних чудовиськ. Є реальність у всій своїй красі, точніше, некрасі. І є майстерність авторки, яка створила заворожуючий роман, похмурий, сутінковий і дуже атмосферний.

1939 рік, юна Кармен Лафорет повертається додому, в Іспанію, щоб навчатися в Барселонському університеті. Довгі роки вона жила на Канарських островах, які не зачепила війна, які не зазнали руйнувань і смерті. Той час лишився в її пам’яті як «сяючий і чарівний». А попереду чекає зовсім інший, темний. В Іспанії – диктатура Франко, голод, злидні, спекуляція. Люди отруєні злістю й страхом, їхні душі виїдають хробаки втоми і відчаю. В літературі – нашестя однотипних книжок про подвиги молодих фалангістів. І тут раптом – наче спалах у темряві – роман «Сім’я Паскуаля Дуарте» молодого Каміло Хосе Сели, виданий у 1942 в Аргентині (був заборонений цензурою, витримав 130 перевидань й досі вважається найпопулярнішою книгою в Іспанії після «Дон Кіхота»). А трохи згодом, у 1945, 23-річна Кармен Лафорет публікує своє переосмислення зіткнення молодої мрійливої душі із похмурою реальністю – роман «Ніщо». Він вибухнув сенсацією і отримав престижну премію Надаля ще в рукописі. Каміло Хосе Села та Кармен Лафорет стали батьками нового літературного напрямку під назвою «тремендизм» (від tremendo – жах). Це коли реальність настільки жахлива, що її навіть «прикрашати» не потрібно.

Головна героїня роману, 18-річна Андреа, сповнена мрій про щасливе майбутнє, приїздить із провінції до Барселони на навчання в університеті і оселяється в родині своєї покійної матері в будинку на вулиці Арібау. Квартира виявляється схожою на відьомське кубло – брудною, захаращеною старими меблями і усіляким мотлохом, а родичі – досить дивною (м’яко кажучи) сімейкою. Бабуся – «ветха бідолашка», яка потроху втрачає рештки здорового глузду. Владна й сувора тітка Анґустіас схожа на диктаторку і схиблена на релігії. Дядька Хуана потроху з’їдає демон гніву, тому він постійно біснується і зривається на своїй дружині Ґлорії. Інший дядько, Роман, взагалі хижа і підступна тварюка. Насправді усі ці люди – «діти» свого часу, увішані каменюками невилікованих травм, невтілених мрій і несказаних слів. У самому будинку колись був рай, а тепер сюди «змією заповзло виродження». Андреа прагне іншої долі, іншого життя, іншого майбутнього. Але щоб вибратися із цього «лабіринту» вона повинна пройти кілька випробувань.

Випробування перше – часом і місцем. Усі рідні Андреа недоїдають і сама вона, щоб економити, харчується дуже рідко. Голод – повноцінний герой роману, найстрашніше «чудовисько лабіринту». І дівчині доведеться боротися із ним щодня. Випробування друге – традиціями. Тоді для жінки існувало лише два шляхи – вийти заміж або піти в монастир. Але Андреа не хоче «дивитися на чужу гидь і слухати чужі дурниці», вона хоче «жити власними печалями й радощами, власною злобою і добротою». Випробування третє – юністю. Перша дружба, перший поцілунок, перший танець – перші зіткнення мрій із реальністю. Щоб не загубитися у вирі нових почуттів та емоцій, Андреа часто усамітнюється і блукає вулицями міста. Барселона стає її найближчою подругою, заспокоює і втішає, підбадьорює і дає сили. Барселона – ще одна героїня роману, чарівна «фея лабіринту».

Для мене у кожному романі є Перші Двері – коли відкриваєш книжку і починаєш читати. І Другі Двері – коли оповідь починає захоплювати, чіпляє чимось особистим, дуже близьким. Другі Двері «Ніщо» відчинилися у момент нічної зустрічі Андреа із собором: дівчина бачить «сонмище тіней пристрасного каміння», її охоплює могутня сила і бажання глибше перейнятися суворою красою. Я згадала, як в ліцеї вперше прочитала «Диво» Загребельного і того ж вечора поїхала до Софії – щоб побачити її. Вона стояла у темряві, така велична і вічна, а поруч, я відчувала, стояв Сивоок і шукав очима свою Іссу, і вона теж там була, точніше пам'ять про неї, вона жила, я знала, в очах Оранти. Для мене й досі Оранта має сполохані очі Ісси. Якщо ви знайдете свої Другі Двері, повірте, ви вже не зможете відірватися від цього роману, хоча інколи й хотітиметься. Я не змогла.

«Стріла, з тятиви зірвавшись,

Летить, тремтлива й пружна,

Не відаючи в польоті,

У що ввіткнеться вона», - писав Беккер, наче і про Андреа також. Як і про кожну молоду людину, яка починає свій шлях. Так, буде нелегко. Так, болючого зіткнення мрій із реальністю не уникнути. Але усі вони впораються. Вони сильні.

Читайте також: Герман Гессе "Сіддхартха"

Підтримати проект

Ольга Лілік

Письменниця, авторка повісті «Спогад» (в-во «Кальварія»), повісті «Чорний дощ» та роману «Квіти цикорію» (ВЦ «Академія»).

author photo