Філософія любові Тараса Матвіїва (за мотивами книги «Мої думки. Ритмопроза»)

26.01.2023

Переглядів: 303

http://chytay-ua.com/

Вітальна  ритмопроза… Її міг написати лиш той, хто перебував на межі. Чиє буття визначалося бінарними дихотоміями життя і смерті! Хто дійшов до глибини своєї екзистенції, глибоко пірнув в Я-буття та наповнив світ його породженням – своїм Словом. Але Слово на початку було в Бога і до Бога повернулося крилатим безсмертям його Душі. А до нас глибокими поетичними та прозовими інтенціями Героя України Тараса Матвіїва через його книгу «Мої думки. Ритмопроза».

Саме тому книга віршів та прози Тараса Матвіїва – це не поетичний монолог, не лише авторське самовираження, а поетичний діалог, де у партитурі тексту підсилений акцент на адресатові. Через енклітики та проклітики творець тексту разом з читачем вдруге мандрує до серцевини своєї тожсамості, запрошуючи свого «провіденційного співрозмовника»: «Підходь до моєї варти, незнайомцю. Я гостеві нічному радий – бодай тепер я не один…» («Діалог невідомих»). Водночас він дозволяє читачеві самостійно обирати свою роль у чертогах його метафорики ‒ «Савла», «Петра» чи «Юди», бо ж і сам оголює душу перед «багатооким Аргусом світу» («Навертаються горохові сльози»). Цей загадковий світ, де «у різних площинах моя голова і ступні» («Я не збираюсь прикрашати думку») і в якому шукає божественних батьківських архетипів («на коротку мить світ замінить мені Батька»), автор хоче подарувати читачеві, водночас приєднуючись до його іншобуття, вбираючи всіма фібрами душі, виплескуючи власними рефлексіями. У густому контекстуальному плетиві Тараса Матвіїва з’являються образи самотності («над моєю землею сонце боїться сходити»), людської проминальності, розчарування («чорнота душі моєї сумує за твоїм світлом. Так сумував Адам за втраченим Богом»), зболення, але й життєствердності, тривкої надії (…їм більше не взути старого взуття Магеллани надій»), непохитної віри у Божу присутність («Чорна паща чигає на мене. І тільки рукав мій поки що в Його кулаці»).

Дуже потужні патріотичні нелінійні наративи, які розгалужуються на  фрагменти любові до рідної землі («Біль чорної матері, біль землі потривоженої? Коли почуєте стогін вітрів Сходу?»), почуття обов’язку мужа-воїна («…моя мрія – загинути, як Прабатьки. У руках – зброя, в душі -полегкість»), ідею чину для кожного українця («…Занадто багато слів у цьому світі. Так мало вчинків!»), національне передбачення («…відчуваю – моє покоління буде добрим гумусом для нащадків. З нас виросте щось міцне і горде»). Варто відзначити цікаву ритміку та мелодику патріотичних поезій, у яких лапідарність стилю переливається в емоційну експльозію.

Мабуть, найповніше авторське «Я» Тараса Матвіїва розкривається в інтимних рядках, що балансують на межі поезії та прози, бо й самавтор влучно окреслив свої творіння «ритмопрозою». Тарас вміло веде читача крізь уривки своїх молитов, листів, пісень, то занурюючи в темпи фізико-філософських міркувань («Без тебе я – гострокута геометрія …моя матриця – це твоя відсутність»; або «система_потребує_перезавантаження»), то збиваючи на piano інтимних рефлексій, що конкурують з «Піснею пісень» («Ти моя лямпа гасу, освітлюєш ночі, Ти моя хитка перенча, ведеш до неба…Ти моя єдина нота, не фальшива»), то маркуючи кордони власних думок, то перетворюючи крапки на трикрапки, то вібруючи пасеїстичними мотивами, то резонуючи із світом майбутнього. І саме ці щирі авторські репрезентації власного «Я» дозволять кожному читачеві розплутати  нитку Аріадни власних сенсотворчих пошуків, пройти всі лабіринти своїх глибин разом з наратором.

І лиш тоді єдиним рятунком із «уроборосу» авторсько-читацького діалогу у світі «розплавленого сонця» стануть «острівки любові», до яких Тарас Матвіїв сам прибився крізь ментальний конденсат «мистецтва», «філософії», «літератури», «спраги знань і почуттів» і хоче вивести своє «альтер-его» ‒ читача. Власне всю творчість Тараса Матвіїва можемо назвати гіпертекстом Любові, бо чи не за кожним твором, чи словом якийсь новий її прояв, новий контекст. «Не так багато часу одведено людині, аби вона могла ненавидіти», ‒ основна максима філософії любові автора книги «Мої думки. Ритмопроза», експлікація якої відбувається через любов до України, любов до життя, любов до себе, але йдеться не про егоцентризм, а про любов до Божого я-прояву, до Божого творіння в собі, любов до таємничої незнайомки… З філософії любові Тараса Матвіїва можна виснувати і його категоричний імператив: «Я вірю у Любов, що для Любові! Бо правдива «любов – ніколи не промине!». А книга Тараса Матвіїва «Мої думки. Ритмопроза» може стати для багатьох читачів катехизисом любові, бо написана Тим, хто вчився і вмів любити до останнього подиху, до останньої краплини своєї крові…

Читайте також: Письменники на війні

Підтримати проект

Галина Яценко

Доцентка, кандидатка наук із соціальних комунікацій;

Переможниця Міжнародної премії Spiegielungen для мініпрози «Мікроліти: потойбіч Целана», лавреатка Премії імені Івана Франка у галузі інформаційної діяльності;

Лавреатка Всеукраїнського поетичного вернісажу імені Максима Рильського «Троянди й виноград».

author photo
poster