«Завтра, завтра, завтра»: багатошарова книжка про життя, яке є грою

18.05.2023

Переглядів: 208

http://chytay-ua.com/

Нещодавно у видавництві Vivat друком вийшов роман Ґабріель Зевін «Завтра, завтра, завтра». Це десятий роман авторки, який одразу став бестселером The New York Times, книжкою року №1 за версією Amazon.com, книжкою року №1 за версією журналу Time, New York Times Notable Book та переможцем премії Goodreads Choice за художню літературу. Був відзначений книжковим клубом Tonight Show’s Fallon. І це лише невелика частина премій, відзнак та нагород, що отримала книга. Про що цей роман і чому його варто прочитати, розповідаємо далі.

Кар’єра: повставати із попелу

Головні герої роману Сем та Сейді ще до закінчення коледжу стають багатими і успішними. Але час від часу вони зазнають невдач, приймають хибні рішення. Так, після «Ічіґо» вони створюють нову гру, яка провалюється, люди її ненавидять. А ще у геймерів складається хибне враження, що ігри створювала не команда, а окремі люди. Бо в період успіху «Ічіґо» один із партнерів опинився на вершині слави, а інший – на обочині командного успіху (момент непорозуміння між друзями на тлі роботи). Однак нестримне бажання робити те, що вмієш і любиш, змушує їх «повставати із попелу після невдачі».   

Кар’єра – це шлях вгору та вниз, який супроводжується злетами і падіннями. Тому значення має не лише розум, здібності, а й те, чи готові ви після поразки рухатися далі. 

«Повертаєшся до роботи. Використовуєш час спокою, який дає тобі поразка. Нагадуєш собі, що ніхто не звертає на тебе уваги, і це ідеальний час, щоб сісти за комп’ютер і зробити іншу гру. Пробуєш знову. І тепер зазнаєш поразок легше»

Інвалідність: в’язень лікарні

Сем має інвалідність, яку майстерно приховує від оточуючих (і робитиме це впродовж багатьох років). Хлопець стоїчно терпить біль у нежиттєздатній стопі, яку не можна навантажувати, відмовляється користуватися інвалідним візком, відкладає операцію. Він не боїться змін,  він просто хоче бути таким, як інші, нормальним.

«Сем сприймав своє тіло як застарілий джойстик, який міг надійно рухатися лише в основних напрямках. Щоб не видаватися інвалідом, потрібно було уникати ситуацій, у яких можна було мати такий вигляд: нерівної місцевості, незнайомих сходів та змодельованих забав».

У своїй грі Сем створює лікарню – збірний образ усіх лікарень, у яких він колись лежав. Створює тяжко хвору героїню, яка відчуває розірваний зв’язок між собою та хворим тілом, що більше їй не належить. Ця частина гри виглядає напрочуд реалістично, але гравці можуть залишити лікарню будь-якої миті, а Сем – її постійний мешканець. 

«Він хотів бути Ічіґо. Він хотів займатися серфінгом, кататися на лижах і займатися парасейлінгом, літати, підніматися на гори та різні споруди. Він хотів помирати безліч разів, як Ічіґо. І незалежно від того, яких ушкоджень зазнавало протягом дня його тіло, завтра він прокинеться новим і цілим»

Відтак історія Сема змушує нас замислитися над тим, чому сучасне, прогресивне суспільство досі сприймає інвалідність як недолік, визначальну ознаку людини? Чому люди з інвалідністю вважають себе не нормальними, приховують свої фізичні відмінності? І що ми можемо зробити для того, аби вони почувалися значущими та повноцінними, якими є, незалежно від стану здоров’я.

Дружба: пробачати завжди і все

Розробляючи “Ічіґо”, Сем та Сейді стаючи дуже близькими. Такими близькими, що готові заради одне одного на все. Сем не залишає Сейді на самоті, коли вона впадає в депресію. Сейді переїжджає до Каліфорнії заради Сема.

«Пообіцяй, що ти завжди пробачатимеш мені, а я обіцяю, що завжди пробачатиму тобі», - просить Сейді Сема, і, зрештою, вони дотримуються цієї обіцянки.

Але заради справедливості варто сказати, що стосунки Сема та Сейді не ідеальні. Непорозуміння, приховані образи, претензії на тлі роботи – усе це існує. У соцмережах читачі вважають, що такі відносини між друзями є нездоровими. Власне, це правда. Тому ми можемо піти іншим шляхом – бути відвертими й чесними із тими, кого любимо, бо надмірна закритість не зміцнює дружбу. Зосереджуватися не лише на недоліках друзів, але й звертати увагу на власні недоліки. Розвивати дружбу, яка змінюється в часі, як і ми. Бо, як показує досвід Сема та Сейді, бути другом – це не просто бути поряд. 

«Ми граємо в ігри, ми говоримо про ігри, говоримо про створення ігор, і зовсім не знаємо одне одного»

Роман «Завтра, завтра, завтра» багатошаровий. Окрім інвалідності, дружби, яка переплітається із любов’ю, та кар’єри Зевін порушує інші важливі теми. Наприклад, невидимість жінок у професіях, пов’язаних із сучасними технологіями, расизм японців щодо корейців, американців щодо азійців.

Структура роману нагадує сюжет гри, в якій головні герої створюють свої світи. Періодично «джойстик» переходить від гравця до гравця, і ми отримуємо більше інформації про ситуацію, підвищуючи рівень. У ньому багато розмов про ігри, ігрових елементів, бо роман геймерський. Але не геймерам він теж сподобається, бо саме життя – це гра, а ми в ньому – гравці.

Попри багатошаровість книги, усі теми й проблеми порушуються гармонійно, делікатно. У читача не виникає ефект нагромадження чи перенасичення. А після останньої сторінки залишається єдине запитання: «Чому ця книжка закінчилася?».

Читайте також: Кормак Маккарті «Дорога»

Підтримати проект

Замовити книгу

poster