Поетична збірка Василя Радіонова «Шляху прямого круговерть» з перших сторінок підхоплює у вир думок та почуттів. Автор веде читача своїм світом, власною життєвою мапою, яку по-справжньому зчитають ті, хто знає ціну любові й втрат.
Ця книга, мов річка — о стрімка, то поважна, розніжена сонцем чи розбурхана грозою. Вона розповість безліч історій тим, хто зважиться спинити свій біг та прислухатись серцем.Яскраві ілюстрації влучно доповнюють поетичні образи. А обкладинка захоплює своїм символізмом та глибиною.
У першому розділі «Хлопчик з торбою в’юнів» зібрані вірші про важливі для автора місця й сюжети, вихоплені з дитячих років. Ті спогади, що живуть у серці яскравими спалахами та неминуче перероджуються у світлу тугу. Тут сплелася любов і повага до минулих поколінь, до нащадків, рідної землі, особливих місцин, що подекуди залишилися лише в пам’яті.
Невимовно гостро ці рядки відгукуються зараз, в часи війни, коли все частіше повертаєшся думками до власного коріння, пращурів та їхніх доль. Сили роду, яку віднаходиш у найскладніші моменти життя.
Сутінь лягає на жовті світлини
Пам’ять нащадків — це я, або ти,
Наші стежки до хрестів і калини
З світу байдужості і суєти.
З дитячих спогадів та спостережень за довколишнім світом, утворюється особливий код приналежності до свого краю, символіка що вписана у сутність кожного з нас.
Тонке розуміння автором природи та її секретів у поєднанні зі сміливістю експериментувати з мовою, складається у насичені образи. Метафори Василя Радіонова то густі й п’янкі, то гострі, мов лезо, різнобарвні, несподівані й чуттєві. І ось ми разом з ним пірнаємо в Поліське літо, милуємося розпашілими луками та рибними річками, гуляємо знайомими стежками, що завжди ведуть додому, а за мить зникає все. Розлітається, мов павутиння бабиного літа. Лишається лиш посмак — терпкий, подекуди гіркий, але сповнений світла й любові.
Полісся вже збирає урожай.
Від ягід у лугах нагнулись стебла.
Гриби плигають в кошики. Прощай
Пора безхмарна, безтурботна, тепла…
А потім настає палка й п’янка «Жасминова ніч». «Що щастя є?» питає в цьому розділі автор. І веде нас закапелками власного серця, оповідаючи про кохання: дзвінке, невагоме, мов пелюстка, манливе й мінливе, сповнене очікувань та пристрасної муки, болючої розлуки — навіки чи на мить.
Одні вірші ллються легкою мелодією, а деякі збиваються з ритму, як, бува, збивається дихання у закоханих.
Не приходиш…
Зав’южений цвітом новим,
(буйним цвітом, таким гіпнотичним і віщим),
Я про тебе забув…
Але думка, як грім:
Так нащо ж
я пишу
ці стривожені
вірші?!
«Спалах мій вічний», мов лабіринт — роздумів, осяянь та щемкої туги. Інтимний щоденник, який раптом відкрився читачеві й несила відірватись від його секретів. Автор віршами вибудовує міст між минулим та сьогоденням. А в’юнкі спогади невтомно торкаються душі, дражнять луною почуттів та сподіваннями, щоб потім холодним дощем повернути в реальність.
Ти ближчаєш…
Прекрасний вихор.
Мелодія на двох — одна.
Для двох сердець — одна утіха.
І у однім навік — луна…
Останній розділ «Метаморфози часу» — це мандрівка особливими для автора подіями, моментами та місцями. Щось він пережив сам, про щось лише мріяв, а чомусь став випадковим свідком. Кожен вірш тут, мов удар серця: про те, що болить, що наснажує, про те, що назавжди карбується в душі.
Творчість Василя Радіонова не потребує порівнянь чи аналогій. Це самобутня, щира поезія, що народилася з досвіду, любові до життя й рідної землі. Так може писати лише людина із палким, сміливим серцем, що знає ціну кохання та довіри, відчуває крихкість часу й важливість не звертати з обраного шляху, якою б підступною не була круговерть життя.
Читайте також: Поезія нового тисячоліття – це поезія речей. Марко Поґачар «Людина вечеряє в капцях свого батька»