онлайн-журнал про книги та літературу
Назарій Вівчарик — письменник, професійний журналіст («Прочерк»), автор роману «Сьоме попередження», містичних повістей «П’ятеро, як один» та «Потривожене зло», авторських збірок «Те, що серед нас» і «Останнє завдання», а також низки оповідань.
У твоїй творчості простежується тяга до повсякденної містики та жахів. Хоча й часто використовуєш журналістські мотиви. Як ти визначаєш середину між журналістикою та літературою в історії?
– Журналістика – це змалювання реальності. Там інакше не можна. Так визначає процесія. А от література – це щось таке інтимне, для душі, особливе, те, що зачіпає і не відпускає. Але література допускає фантазування, домислювання. Тут чітко проводжу лінію. Вважаю, що в журналістиці я професіоналі, бо це моя повсякденна робота, мій хліб. А вже література з'являється, коли я відчуваю, що є що сказати через метафори, порівняння, домисли, алегорії.
Звісно, дозволяю собі вже у літературі дофантазовувати те, що у журналістиці неприпустимо. Була в нас дискусія велика колись в університеті, що ж таке журналістика – творчість чи ремесло. Ох і ламались там списи в розмові. Але скажу, що для мене це чітко – журналістика є ремеслом, література є творчістю.
Журналістика – це додатковий бонус до письменництва?
Так. Тому що журналістика часто дає стільки інформації, у розмові з людьми стільки западає в підсвідомість зернин роздумів, які потім проростають. А інколи деякі події взагалі не налазять на голову і після опису ти ходиш ще довго і міркуєш, а що було б якби? От тоді можна сісти пофантазувати. Так народжуються деякі оповідання. А інколи саме життя підсовує безцінні теми.
Буває, співрозмовники плутають журналіста з психологом. Намагаються виговоритися, проте з пересторогою, що це не на диктофон. І ти потім буває сповнений цих розмов. І що з тією інформацією робити, яка не для загалу? Деякі історії так і просяться для публікацій, але щоб не порушити етику, звісно часто там багато змін і ніхто не впізнає нікого.
Як довго у тебе триває процес від “ідеї книги в голові” до самого написання книги? Чи ставиш собі дедлайни, чи вважаєш, що хороші ідеї мають «вистоятися»?
Не ставлю дедлайнів. Хіба що у малих формах, в оповіданнях. Я розумію, що в голові все склалося і якщо зараз не випишу за один присід, то втрачу налаштування, втрачу ритм, втрачу уявну атмосферу. А з більшими формами текстів справа інакша. Повість чи роман за один раз не напишеш, графіка також немає. Особливо зараз.
Парадокс в тому, що коли в країні якісь потрясіння, більше людей читають новин в пошуку відповідей, які шукають. І тому ми зараз маємо більше роботи в редакції, більше завдань, відряджень, більше новин. І часу на особисте менше. Інколи це тяжко. Хочу сісти написати щось для себе і якщо раніше писав вночі, то сьогодні дописую вночі те, що не дописав удень по роботі. Творчістю займаюся менше. Проте все одно маю укладену збірку оповідань, маю рукопис роману вже і чекаю відповіді від декого з видавців.
Ти пишеш як коротку прозу, так і повісті та романи. А чому саме, як читач, віддаєш перевагу ти сам?
Залежить від ситуації, інколи хочеться зайти на довгу дистанцію і взятися за роман, наприклад, останнім часом читав Донато Каррізі, Райлі Сейгера, Ендрю Мейна, Денніса Лігейна. А от в дорогу брав оповідання, бо там ти не можеш заглибитися надовго в читання. Там треба щось таке як лузання насіння. Лиш для мозку, а не для язика. Тому брав старого доброго Бредбері, брав збірку Олдріджа, яку в дорозі й купив колись. Хоча інколи оповідання бувають атмосферніші за цілі романи, буває зачіпає так, що потім довго відходиш.
Читачі неодноразово називають «Сьоме попередження» твоєю найкращою роботою. Як думаєш, чому саме ця книга?
Та і самого найбільше зачепила та книга. Знаєте, там була така історія, вона вийшла найменшим тиражем з-поміж інших моїх книг, там потім знайшов і деякі коректорські помилки. Але все ж ця книга, мабуть, наймайстерніша, і найдоросліша, якщо можна так сказати. У мене в самого були відчуття ніби я виріс з нею. І я неймовірно чітко бачу героя книги Богдана. Його і його життя. Аж моторошно самому.
Так було з уже літнім поліціянтом Арчі, який у мене був в деяких детективних та містичних оповіданнях. Він немов сам не відпускав мене. Він і його напарник Сергій Стрельчук немов стояли перед очима. Ті історії були та у збірці «Те, що серед нас», і публікувалися в журналах, є електронна книга «Справи старого Арчі». Так само побачив цю історію з Богданом. Там все вимальовувалося напрочуд чітко. А ще ж і консультувався зі скількома людьми. Бракувало знань з медицини, з ІТ-сфери.
Чув думку, що я там хотів наслідувати технотрилери Макса Кідрука, що над тією книгою дуже нависає творчість Леоніда Кононовича, це якщо брати до уваги вставки, де герой розмовляє зі своїм дідом. Так, я знаю згаданих авторів, читав їх книги, але у своєму романі будував історію і вмонтовував те, що було необхідне саме мені, щоб виразити те, що вкладав у книгу.
Мабуть, така клопітка робота дала результат. До слова, якось провідував одного нашого захисника в лікарні. Знайомий з ним давно і в ньому мені щось було близьке до героя книги «Сьоме попередження». Хотів, окрім всього, подарувати книгу йому, то довелося купувати через десяті руки у чужих людей, бо сам цієї своєї книги вже не маю. Але те, що вона гуляє по світу – прекрасно.
Яким буде продовження роману «Сьомого попередження»? Чи можна поділитися деталями? Коли на неї варто очікувати?
Продовження є. Я задував цю книгу як трилогію. Так само було з книгою «Потривожене зло». Але в якийсь момент я просто не знайшов натхнення на продовження «Потривоженого зла». Немов вивітрилося все. Мабуть, книга і буде на тому завершена. А от з «Сьомим попередженням» все інакше. Там продовження пишеться, воно живе в мені.
Друга частина вже є, вичитана рідерами, і запропонував декому з видавців. Але поки така ситуація в країні… Не знаю. Не можу чітко казати про терміни видання. Знаю лиш, що друга частина, продовження, а може і не продовження, а цілком самодостатня історія «Сьомого попередження» буде. І там будуть нові виклики перед героєм, і буде політика, і буде кримінал.
У твоїй збірці «Останнє завдання» переважають здебільшого життєві історії, без фантастичних елементів. Ти вирішив перейти з жанрової прози на «високу полицю»?
Не знаю, то була співпраця з проєктом НСПУ. І я, на щастя, сам міг добирати до збірки оповідання, укладати. Взагалі, я спершу бачив це як книгу перевертайку, коли з одного боку оповідання більш реальні, життєві, а з іншого боку книги – фантастика. Але багато чого у нас визначається грошима… Слід було скорочувати. У підсумку, постраждав блок фантастики. Лишилися такі життєві лиш історії. До речі, туди в історії проліз і поліцай Арчі, про якого згадував раніше. Він герой одного з оповідань.
Ця збірка тим цінна, що деякі оповідання писалися за кордоном. Деякі оповідання дуже особисті, майже автобіографічні, наприклад, «Професіонал». Це як спогад про діда, про те покоління, яке відійшло. Але дало поштовх молодим. Одним словом, хотілося мати якусь певну тональність, ритм, тому збірка вийшла така, яка вийшла. Це не було зроблено з метою спеціально відходити від інших жанрів. Між тим, туди між сторінки проникла таки фантастика з оповіданням «Онук».
Також часто у твоїх роботах підіймаються соціально важливі теми. Які ти ще не встиг описати, але хотів би висвітлити у своїх майбутніх творах?
Зараз війна, і тут, на мирній території, в тилу, де немає війни завдяки нашим воїнам, нашим захисниками, тут є багато соціально важливих тем. Зокрема, це і деякі теми що стосуються переселенців, що стосуються реабілітації військових, їх сприйняття удома, підтримка їх. Є багато моментів, де хотілося б змінити все й одразу, помахом чарівної палички. Але так не буває.
Тож можливо щось таки з уже сучасних несправедливих моментів в життя у вигляді стрьомного лікаря, який ганяє пораненого воїна по комісіях, або у вигляді чиновниці, яка не може зреагувати на потреби тимчасово переміщеної особи, що втратила все через війну, - все це може бути згодом у творах. Хоча війна мала відгомін у творах і раніше, наприклад, у мене ж герой «Потривоженого зла» – переселенець.
Чи пишеться містика та химерні історії під час війни? Чи змінився тон оповіді, речі, про які хочеться розповідати?
Тон змінюється, маємо більше реальних історій, які набагато сильніші за містику чи якусь химерну фантастику. Загалом, багато історій важких. Дуже. Інколи це історії остаточного вибору хто ти та з ким ти. Такий час народжує такі історії. Багато думок просто не виникло б, якби не повномасштабна війна. Щоправда, інколи хочеться геть чистої фантастики, щоб всю цю важку реальність в країні відсунути вбік, або щоб одним порухом, наприклад, вбити путіна і всю його компанію і тоді писати щось більш ліричне, комічне абощо.
Існує таке твердження, що найкращі книги про війну напишуть не самі учасники подій. Ти погоджуєшся з такою думкою?
Я поки не можу казати ствердно. Я читав Юрія Руденка, Бориса Гуменюка. Це ж і військові та письменники. І їх творі такі цілісні та проникливі, що ого-го. Проте є й думка, що велике бачиться на відстані. Можливо, дійсно, про війну згодом не військові, а дотичні до війни люди як от Жадан написав свій «Інтернат». Чи це про війну? І ні, і так водночас. Це як книга Стівена Кінга «Серця в Атлантиді». Це ж про війну, і водночас про те, що коять люди в мирному житті. Це не жахи, це жахлива проза життя. Але ж Кінг не був солдатом у В’єтнамі. Може тому ця книга так зачіпає.
Про що писатимуть українські горористи в майбутньому?
Хочу писати про жахи окупантів. Як вони повертаються в пакетах додому, а там встають і з тими пакетами кошмарять всі свої далекі й близькі міста. Хочеться писати горор, як уночі з вкрадених окупантами холодильників вилазять великі павуки чи змії і кусають всю ту нечисть, що живе у тих краях, які породили всіх тих орків.
Які письменники тебе надихають?
Надихає саме життя. Але, загалом, потяг до творчості або є, або немає. Зараз вже не назву конкретних сучасних письменників окрім хіба Леоніда Кононовича та Галину Пагутяк. Ці чомусь найбільше до серця. Вони самобутні і в кожного творчість така наповнена своєю особливою смачною мовою. І там є глибина. А так, то читати намагаюся різних авторів і побільше. Лиш зараз просто з роками все більше починаєш розуміти, чому та чи інша епоха породжувала саме таку творчість.
Інколи мені соромно, що когось з наших авторів не знаю, тоді починаю відшукувати та читати, так, наприклад, відкрив ось для себе таких як Павла Байдебура, Дмитро Бузько, Гео Шкурупій, Юрій Смолич. А чого вартий сучасник наш Володимир Кошелюк, якого читав, до речі, в бомбосховищі. Від кожного можна взяти щось цінне собі, бо творчість кожного неповторна і цікава.
Читайте також: Євгенія Сенік: «Мені захотілося перенести Анну у теперішнє, побудувати міст до сучасного читача»
