Юрій Шевельов "Четвертий Харків"

11.03.2016

Переглядів: 4276

http://chytay-ua.com/

Важко уявити українську есеїстику без Юрія Володимировича Шевельова. Хоча постать всесвітньо відомого професора славіста ще до недавнього часу була малознайомою в Україні. Весь радянський період роботи українського вченого були заборонені на батьківщині, а після 1991 року знайшлися ті, хто намагався всіма силами скомпрометувати Шевельова в Україні Яскравим прикладом була боротьба проти меморіальної дошки Шевельову у рідному Харкові. Після встановлення її демонтували, а тодішньому голові обласної державної адміністрації Добкіну ввижалися «пособнікі фашистов». На захист українського вченого стала громадськість, а ініціативна група Першого грудня заявила: «честь Юрія Шевельова не потребує захисту. Відтепер захисту потребує честь Харкова».

Чому боротьба проти вченого філолога, енциклопедиста та висококультурної людини подовжувалася в часи незалежності нашої держави? Більше того ця боротьба продовжилася вже після смерті Юрія Володимировича 2002 року. Все дуже просто, Шевельов належав до старої європейської культури, до тих людей які знали, що таке честь та гідність. Батько Шевельова – німець за походженням був офіцером російської царської армії, він не зрадив присяги, тому до сім’ї було упередженне ставлення після більшовицької революції. Сам Юрій не пам’ятає свого батька. Вихованням займалася мати – Варвара Медер. Саме вона дала сину чудову освіту, яку отримували в інтелегентних сім’ях ще дореволюційної Росії. Мати використала всі можливості, щоб приховати походження сина та врешті-решт дати йому можливість навчатися.

Юрій Шевельов був приречений на еміграцію. Він використав свою можливість, коли 1944 року переїхав до Німеччини, а Україна отримала найвизначнішого філолога, мовознавця та постать масштаб якої однозначно сягав світового рівня. Зрозуміло, що людина чия молодість проходила в столичному Харкові, яка застала той короткий спалах українського ренесансу, та отримала гарну освіту, не могла стати радянською людиною. Важливо, що Шевельов ще наживо відвідує вистави курбасівського Березолю, тому німець за походженням, пронизаний духом молодої нації, стає українцем за переконанням – він зробив свій світоглядовий вибір.

Крім незліченної кількості наукових праць, Шевельов залишив для нас багато цікавих та дуже актуальних для сучасного читача есеїв. У своїй есеїстиці Юрій Володимирович показує себе як інтелектуал, як уважний читач та як надзвичайно спостережлива людина. Тому його тексти, які невеликі за об’ємом, виходять дуже глибокими за своїм змістом. Один з таких есеїв – «Четвертий Харків». Це саме той текст, який потрібно вводити у шкільну програму та читати кожному українцю. У своєму ессе Шевельов тонко підмічає чотири періоди історії Харкова: перший – Харків слобід, хуторів і ремісників, другий – Харків, як провінційне купецьке місто неісходимої і безвихідно-сірої російської імперії, третій – Харків, як символ українського урбанізму, четвертий - це вже Харків зрадянізований, що безлико постав на місці знищеного та розтоптаного українського міста.

Зрозуміло, що в есеї «Четвертий Харків» описана не лише історія міста, це історія цілої країни. Тому проблеми та механізми, які так завбачливо прописані Шевельовим актуальні і по нині. Автором тонко підмічено заміну молодого повного наснаги покоління на безликих, сірих та безініціативних людей. «Покоління запальнооких романтиків, покоління юнок з голубими прозорими віями рушило на завоювання Харкова». Так починається історія столиці радянської України. «Третій Харків ‑ Харків Хвильового і ВАПЛІТЕ, Курбасового «Березоля», виставок АРМУ в залях колишнього манастиря, непримиренно-палких диспутів у Будинку літератури ім. Блакитного на Каплунівській, Курсів сходознавства, українського студентства, українського походженням, душею, програмою і прагненням, поволі українізованих заводів і установ, неповторний, невідтворний, сповнений життя і безумудерзання. Третій Харків, Харків нашої молодої молоді». І свідком всього цього був сам Шевельов, він ще застав дух живого міста. Не дарма автор говорить про молоду молодь. Бо молоді люди є молодими лише тоді, коли здатні перевертати світ. А те мовчазне та сіре покоління, що називалася пропагандистським штампом «ровесники октября» - не було молоддю за визначенням.

Сам есей можна розбивати на цитати, не буду цим зловживати, але в даному випадку важко втриматися: «Молода молодь нестримним натиском штурмує світ. На барикади ‑ ось її гасло. Стара молодь четвертого Харкова старається пройти по світі, ні до чого не доторкнувшись, нічого не порушивши, не зачепивши. Вона боїться питань про себе і тому не питає інших. Вона воліє знати менше про інших. Це безпечніше. Вона не любить людей і боїться їх. В глибині душі – це самотники, хоч і удають з себе громадських людей і активістів. Вона виросла в обмеженнях: харчів, одежі, електроструму і – головне ‑ щирости. Вона рятується в стандарт: не виділятися, бути, як усі, говорити чужими словами, носити стандартну одежу. Так безпечніше. Так спокійніше. Краще менше жадати від життя. Аскетизму ніхто офіційно не проголошував, але фактично він панує. Ідеалом людини стає слимак: кожної хвилини могти сховатися».

Як літературознавець Шевельов аналізує цікаву повість Леонида Лимана - «Повість про Харків». Саме на її сторінках оживають герої четвертого Харкова. Шевельов підмічає настільки тонкі деталі, які на перший погляд не легко побачити. В першу чергу – це виникнення нігілзму радянської молоді. Як налсідок всі навчилися думати одне, а говорити інше. Юрій Володимирович настільки вдало розбирає підґрунтя проблем сучасної України, що диву даєшся. Чим глибше вловлюєш думку автора есею, тим  більше вражає як людина з таким інтелектом могла довгий час бути непомітною серед співвітчизників. Покоління народжене в четвертому Харкові живе і по сьогоднішній день. Також влучно підмічено Шевельовим про аполітичність того покоління. Це все було парадоксом, так як про політику в ті часи (так як і в наші) говорилося на кожному кроці. «Покоління це аполітичне, бо і політика стала брехнею, бо воно вкрай затомізоване. Кожний за себе, про себе, в собі. Поза собою ‑ нічого, крім брехні». 

Усе ж таки в усіх цих сумних деталях, серед німої молоді та мороку тоталітарної системи – Шевельов бачить і світлі моменти. Автор вірить в людину, і він є абсолютно переконаний, що неможливо перепрошити чи перепрогамувати тих, хто покликаний бути живими. Люди не схеми, тому вони не вписуються навіть у найдосконаліше зрежисовані постановки. Будь-яка система може дати збій, після чого вибухне життєва енергія цілого покоління. Ті що мовчать, ховають очі, здатні спалахнути та стати вільними. «А ніщо тепер так не потрібне цьому поколінню, як найжорстокіша, найневблаганніша критика і найглибша, найсвятіша віра». Після таких слів приходить відчуття, що Шевельов звертається на роки вперед, він промовляє поруч з кожним сучасним українцем. Ми в силах переродитися та розірвати замкнене коло, але пора заглянути правді у вічі. 

Слідкуйте за нашими найцікавішими публікаціями в соціальних мережах Facebook і ВКонтакті.

poster