Стівен Кінг "Відродження"

28.03.2016

Переглядів: 1952

http://chytay-ua.com/

Стівен Кінг. Відродження. Харків: КСД, 2015 – 416 с.

Цьому роману славнозвісного американця зі штату Мен передувало багато чуток. Усе почалося, здається, з того, що сам Кінг на своєму інтернет-сайті заявив про початок роботи над історією, яка варта творчості самого Едгара По. Невдовзі там з’явилася і назва нового твору – «Відродження». За словами автора, він підсумовує величезний пласт написаного ним за усі ці роки.

До подібних заяв відомих в усьому цивілізованому світі письменників треба ставитися з обережністю і не вірити усьому, що вони кажуть. Знаємо, що це справді велика спокуса охарактеризувати нову роботу як кращу з усього того, що колись виходило з-під твого пера. Проте до таких слів швидко звикаєш, і прочитавши за останні роки кілька подібних «підсумків» автора, розумієш, що це просто ще одна рекламна кампанія чи якась її частина, розрахована на комерційний ажіотаж. Буквально півтора-два роки тому те саме слово у слово преса писала про «Країну розваг» і «Містера Мерседеса», посилаючись при цьому на заяви з вуст письменника. Але час іде, він не стоїть на місці, і от на полицях книгарень з’явився черговий «підсумок» кінгівської творчості – роман «Відродження».

Попри моє ставлення до такого роду заяв Кінга, який, на мою думку, вже не на жарт з ними заграється, «Відродження» стала однією з небагатьох книжок, прочитання якої я відтягував так далеко, наскільки міг. Спокуса взяти роман до рук і перегорнути першу сторінку збільшувалася у геометричній прогресії. Ще б пак! То тут, то там з’являлися цитати з роману і схвальні відгуки тих, хто вже зазирнув за лаштунки твердої обкладинки від видавництва «КСД» і долучився до історії про таємничого священика, який має абсолютні шанси стати Віктором Франкенштейном нового тисячоліття. Олії у вогонь цікавості  також підливали присвята і періодичні посилання автора на Г.Ф. Лавкрафта, оспівана прихильниками Стівена Кінга рок-н-ролльність твору і безпосереднє відношення до циклу «Темна вежа» (!!!). Чи треба казати, чому я чекав на момент, коли усе це вичерпається? Отож, таки дочекався. Перша і, цілком можливо, остання хвиля ейфорії пішла на спад і я радо взявся за роман.

Аби якомога глибше пірнути у атмосферу американських 60-тих, бо саме з них починається твір і цей настрій триває чи не до останньої його сторінки, я із неабияким задоволенням переслухав купу рок-гуртів і окремих виконавців тих часів, подивився документальний фільм про хіпі і згадав кілька не дуже приємних для янкі історій: вбивство Джона Кенеді, комуна Чарльза Менсона, В’єтнам. Це домінанти, які панували у суспільному настрої протягом усіх 60-х і 70-х років, отож, читати охрещений прихильниками Кінга рок-н-ролльний роман без них було б не так цікаво. Загалом, підготувавшись якомога краще, я поринув у історію про музиканта Джеймі Мортона і його Джокера, який ще у 1962-му році визначив усю подальшу долю хлопчика, зустрівшись з ним одного ранку біля будинку його батьків. 

Сюжет твору і форма оповіді загалом нескладні і для Кінга вже доволі звичні. Ймовірно, тут дається взнаки вік письменника. Тепер чи не у кожному творі він чимало уваги приділяє у чомусь цікавим, а у чомусь і відверто нудним роздумам про стосунки між батьками і дітьми, про погоду всередині родини і про подібне. Це можна зрозуміти і, в принципі, нічого поганого тут немає. Автори такого рівня, користуючись призмою художнього оповідання, часто діляться з читачем особистим досвідом або, що ймовірніше, виправляють на сторінках рукописів власні помилки, які, на жаль, не можуть виправити у реальному житті. Мабуть, пан Кінг тут винятком не став, і тому вдало робить те, що до нього робили попередники й робитимуть нащадки.

Роман «Відродження» – це сповідь головного героя, реальність якого набула далеко не найяскравіших кольорів. Протягом розказаної від першої особи історії, читач може бачити і розуміти, як легко пустити своє життя під три чорти, просто піддавшись якимсь малозрозумілим бажанням. Тож, у якомусь сенсі маємо ще й тінь педагогіки. Особливої гостроти вона набуває у момент, коли дорослий Джеймі Мортон усвідомлює власну наркозалежність, дорога до якої у нього почалася з братової акустичної гітари і рок-музики загалом.

Стосовно сюжетної лінії, тут ще можна посперечатися. Звісно, хтось скаже, що «Відродження», це книжка про буремне життя згаданого ритм-гітариста Джеймі і про те, у яку халепу він потрапив. Та у той самий час тут можна зауважити, що центром усього роману є історія удаваного священика Чарльза Джейкобза, який через втрату дружини і сина відрікся від Господа і поставив собі за мету зазирнути за лаштунки того, що у нашому світі називається смертю. По суті, інший бік «Відродження», і цілком можливо, що це його фронтальна частина, – це роман про спроби досягнути цілі будь-що, за будь-яких умов і обставин. Наскільки далеко заходить «п’ятий персонаж» Джеймі, так званий Джокер його життя, я не писатиму. Про це дізнаєтеся самі.

Стосовно технічного боку справи, тут авторові треба віддати належне: його новий роман майже невпізнанний. Якби не звичні для творчості Кінга згадки про штат Мен, місто Касл-Рок, а також посилання на «Темну вежу» у вигляді рок-гуртів «Стрільці» і «Хромові троянди», то визначитися з авторством було б важкувато, настільки все незвично і непередбачувано. Як на мене, це одна з кращих похвал, коли авторові скажуть, що його нова робота, як у тій рекламі прального порошку, справді пахне свіжістю. Отож, порох у порохівницях письменника з Мену ще є і «Відродження» можна сміливо ставити поряд з іншими, попередніми книжками автора, які не вписуються у концепцію його стандартних історій.  

Буквально на першій сторінці пан Кінг дякує тим, хто «змурував його дім». Тому, протягом роману спостерігаються прямі і непрямі посилання на Мері Шеллі, вже згаданого Говарда Лавкрафта, Брема Стокера, а також декількох інших малознаних у нас письменників. До всього, певну роль у написанні історії зіграв і рок-гурт «Рок Ботом Рімейндерз», завдяки якому Стівен Кінг, попри статус одного з найпопулярніших письменників світу, може раз на рік на кілька годин відчути себе справжньою рок-зіркою, вжарити соло на гітарі і заспівати гарячу пісню про молодість і парубоцькі роки загалом. Його роман якраз і присвячується усім цим людям.

P.S. Не зважаючи на мої сподівання, виявилося, що роман «Відродження» до «Темної вежі» не має жодного відношення. Посилання на цикл закінчуються на згаданих у тексті рок-гуртах «Стрільці» і «Хромові троянди».

Чи, може, я був неуважний?  

Слідкуйте за нашими найцікавішими публікаціями в соціальних мережах Facebook і ВКонтакті.

Олександр Завара

письменник, рецензент

author photo
poster