Яхим Топол "Майстерня диявола"

14.06.2016

Переглядів: 1406

http://chytay-ua.com/

Третій день ходжу під враженням. Думаю, ходити далі сенсу немає, все одно до якоїсь єдиної думки прийти не вдається. Тому відповідь така: я не знаю, що я думаю про книгу Яхима Топола «Холодною землею», яка у видавництва «Темпора» стала «Майстернею диявола» (хто знає, чому і як так вийшло, – розкажіть, будь ласка).

Мої враження від цього роману сучасного чеського письменника дещо суперечливі і більше нагадують калейдоскоп окремих аргументів, закладок, зачеплених тем і думок. Краса калейдоскопу в тому, що він просто видає картинки, без жодної логіки. В мене так красиво не вийде, а проте спробую хоч якось позліплювати докупи свої думки і враження.

Отже, перше моє враження: це дві різні книги, дві різні історії під одною обкладинкою. Звісно, так воно не є, але для мене роман Топола розламався на дві частини: чеську (терезінську) і білоруську (хатинську). Поєднує їх головний герой, а також те, що обидва місця, про які йдеться, - це справжні майстерні диявола на землі, по вінця залиті кров’ю невинних жертв. Примітно, що цю кров проливали і німецькі, і радянські солдати, тож важко звинуватити автора в симпатії до котроїсь із сторін. Злочинець і ремісник в майстерні диявола кожен, на чиїх руках невинна кров.  Дияволу байдуже громадянство, коли він бере когось працювати в свої майстерні.    

Власне, вся дія роману зав’язується навколо отак місць. Але головні питання, як на мене, ставляться в першій, умовно чеській частині твору. Ключове із них звучить так: що робити з цими мурами, катакомбами і коридорами, якими вели на смерть? Що робити з цим містом в цілому? Відбудувати? Законсервувати? Знищити? Просто назавжди забути? Насправді це дуже складне запитання, на яке немає єдиної правильної відповіді. Думаю, на підтвердження цього Топол наводить один із відверто абсурдних і цинічно-жорстоких варіантів вирішення даної дилеми. Не для того, щоб відповісти, а радше для того, аби показати, як відповідати не треба.

До речі, для нас це питання, можливо, навіть актуальніше, ніж для героїв книги. Ви ще пам’ятаєте, що у нас йде війна, а всі війни колись закінчуються. І після війни в нас залишиться багато страшних місць. Що за якийсь час ми будемо робити, наприклад, з руїнами донецького аеропорту? Сергій Лойко вже спорудив йому великої сили пам’ятник літературний і ментальний, написавши свій «Аеропорт», а от що фізично робити з тим бетоном і залізом?

Повертаючись до «Майстерні диявола» хочеться згадати й інші питання, які ставить автор в контексті минулої війни. Чи існують колишні вбивства? Чи можна заробляти на місцях масових вбивств? Чи можна мірятися трупами? Чи може пам'ять про пережите дідусями неймовірне зло не давати жити їхнім онукам, навіть якщо ті онуки ніколи тих дідусів не бачили? Чи допоможе прихід в майстерню диявола зцілити зранену душу та, найважливіше: чи може таке пекло на землі повторитися знову?

Ще один, доволі вагомий уламок калейдоскопічної картинки роману для мене обертається в площині ідентифікації Східної Європи. Ця тема дуже близька не тільки Тополу, а і, скажімо, Андруховичу та Стасюку. Всі вони шукають цю саму Східну Європу і, зрештою, сходяться на думці, що її, можливо, і не існує зовсім. Точніше, вона існує, але існує не на карті. Східна Європа – це явище позачасова і позапросторове, точніше, воно здатне дрейфувати в часі і просторі, це поняття радше ментальне, поняття самоідентифікації і самовибору. І мені подобається ця тема саме її невизначеністю і невичерпністю.  

А Топол, гадаю, умудрився вказати найточніші географічні координати тієї самої омріяної всіма Східної Європи:

Де справжній Схід? Словаки кажуть, що вони не Східна, а Центральна Європа, так само, як і чехи трохи далі, не кажучи вже про угорців, які зізналися, що справжня Східна Європа починається зовсім поряд зі Словаччиною, мені лише треба пробратися між вовками і ведмедями на Підкарпатську Русь. Та тільки в Підкарпатській Русі люди сердяться: чому б це вони мали бути на сході? – вважають, що це нісенітниця і посилають тебе на справжній схід, у Галичину. Проте там місцеві, як і всі поляки, одноголосно стверджують: ми – Європа, проте не Східна, ми – центр Центральної Європи! І махають рукою – на Схід треба в Україну. Українці посилають ще далі, в Росію. Росіяни, однак, не вірять, що вони на Сході, мовляв, це на них намовляють, бо вони ж, мовляв, взагалі центр усього цивілізованого світу, однак припускають, що справжній Схід може бути десь у Сибіру. Я проїхала весь Сибір і коли нарешті вилізла на кінцевій, у Владивостоці, місцеві мені сказали: який Схід? Тут найсправжнісінький Захід. Справжнісінький кінець Заходу, тут закінчується Європа! Ідеш на край міста, дивишся на воду, ага, кінець дороги, це Японське море. Значить, Східної Європи не існує.

В контексті пошуків Східної Європи автор витягує на світ Божий ще одну актуальну для нас проблему сьогодення: питання цивілізаційної прірви між умовним Заходом і нашим куском континенту. Як цю прірву подолати? Звідки взагалі вона взялася? Сара, наприклад, вважає, що її між нами вимили десятки років терору, гніту й принижень. Тому ми інші. І ще довго будемо.

Безперечно ця книга дуже нерівна, химерна і постмодернова, місцями сюрреалістична, надмірно натуралістична і жорстока, а місцями лірична і навіть поетична. І така багатоплановість не робить її гіршою, а служить ще одним вагомим аргументом, чому не варто проходити повз роман Яхима Топола. 

P.S. Я вже знаю, як так вийшло з назвою книжки. Просто чеську назву Chladnou zemí переклали італійською L'officina del diavolo в 2012-му і так само англійською The Devil's Workshop  в 2013-му. Це при тому, що шведською у 2009-му переклали правильно - Kallt land. Чому так – не знаю. Мабуть, слово «диявол» краще стимулює до покупок.

Якщо чесно, оця дрібничка, оця неточність в назві мене чомусь дуже зачепила. Я зараз не хочу говорити про маркетингові ходи, про те, яка назва красивіша чи більше інтригує потенційного читача. Просто мені здається, хороші письменники (а Топол, безперечно, таким є) не просто так називають свої книги. Хто зна, може автору на стільки йшлося про майстерні диявола, скільки про те, що робити, проходячи холодною промерзлою землею, яка залишається після них…

Слідкуйте за нашими найцікавішими публікаціями в соціальних мережах Facebook і ВКонтакті.

Оксана Пелюшенко

Редактор рубрики «Книги», відповідальна за PR, Твіттер, смаколики і вазони в офісі.

Сторінка автора в Facebook

author photo