Анджей Стасюк "Схід"

02.08.2016

Переглядів: 1333

http://chytay-ua.com/

Це незвично, не шаблонно, не для кожного. Це сповідь, викладена на папері, бо так легше привести до ладу думки. Це дуже довга розповідь, дуже далека дорога в глибину себе і за край горизонту. Це тягуча, повільна, ностальгічна, сумна і меланхолійна історія людини, яка шукає своє місце в світі, спрямовуючи погляд на минуле власне і минуле свого народу. Це Анджей Стасюк, і це його «Схід».

***

Про існування пана Стасюка я взнала, коли купила Андруховичівську «Мою Європу», написану в співавторстві з цим польським письменником. Так сталося, що ту книжку я загубила десь посеред переїздів, але ім’я Стасюка в пам’яті відклалося. Відклалося передусім тому, що за стилем написання, тематикою і настроєм вони з Андруховичем дуже схожі, а про те, що прозу ЮА я люблю дуже, знають, мабуть, вже всі. Ну а тепер я люблю і прозу Стасюка теж.

«Схід» – не перша книга автора, видана українською, але перший великий його твір (статті та уривки в «Потязі 76» не рахуємо), який я прочитала. І сподобався він мені дуже.

Про що книга, думаю, здогадатися не важко. Вона про Схід. Останнім часом цей напрям стає дуже популярним в літературі, особливо серед авторів Центрально-Східної Європи, але Схід – штука хитра тим, що як би багато про нього не написали, з якого б боку не підходили, повністю вичерпати цю криницю не вдасться нікому. І секрет тут простий: на дні колодязя є джерело, яке не дає висушити криницю.

Схід – тема безконечна, вона б’є постійно, як оте джерело на дні, сама себе доповнює і творить. У Сходу немає часових і географічних меж, і поки що найкраще про цю його властивість написав Яхим Топол в своїй «Майстерні диявола». Схід мандрує, мігрує і емігрує, а потім нелегально повертається туди, де, здавалося б, його просто бути не може. Але він є. І кордони, територіальний поділ чи політичні угоди не мають до цього ніякого стосунку.

А ще Схід манить. Варто хоч раз поїхати – і все! Ти в’язень, жертва, назавжди приречений повертатися до нього. Це як гори, тільки довше. Для когось крайнім Сходом буде Польща, для когось – російська глибинка, для Стасюка – Китай і Монголія. Власне, про подорож у ці загублені в часі краї він і пише. Про спокій пустелі, повної кісток, про людей з коричневою шкірою, про зелене божевілля Сибіру і про Китай, який є найстаршим, тому знає найбільше.

Проте, вся краса «Сходу» в тому, що мандрує автор не тільки в просторі, добираючись до китайського кордону. Він водночас мандрує і в часі, точніше, занурюється у власне минуле, досліджує його, витягує на світ Божий, розглядає, розкладає на купки. І ці дві подорожі переплітаються іноді настільки сильно, що Стасюк воліє писати про них без поділу і абзаців, як потік свідомості, спрямований в минуле. І все тут ходить по колу, все замикається, все має початок і кінець: автор починає зі спогадів про минуле дитинство, переходить до розповіді про свої східні мандри і, повернувшись з них, роздумує про смерть, якої, можливо, і немає зовсім.

Дуже радує, що Стасюк сприймає минуле і історію Польщі такими, як вони є, без прикрас і перебільшень. Він чудово бачить і справедливо критикує жадність, пристосуванство, жагу до «халяви»… І разом з цим, всупереч цьому, автор приймає і любить свою країну, любить такою, якою вона є, і з затятістю приреченого вболіває за її майбутнє.

В цьому, до речі, криється певна універсальність тексту Стасюка. Опустіть назви польських міст і сіл, і дуже можливо, що ви не одразу зрозумієте: перед вами зрадянізована Польща чи совєцька Україна. Майже все, що Стасюк каже про Польщу, так само може стосуватися і України. Якоюсь мірою ми хворіли і досі хворіємо однаково, діагноз у нас спільний. Можливо, тому Стасюк і Андрухович для мене такі схожі.  

Ця книга однозначно не для всіх. Я не буду радити прочитати її багатьом своїм знайомим: книжка їм не сподобається, а я не зможу пояснити, чому вони не праві, називаючи «Схід» якимось недолугим романом. Книга, мабуть, буде просто моєю. Я залишу її для себе.

P.S.

Ну не можу стриматися! «Схід» просто приємно тримати в руках! Папір, його фактура, сам текст, чудовий переклад Тараса Прохаська… Словом, ВСЛ – дякую, КСД – дивитися і вчитися:) 

Оксана Пелюшенко

Редактор рубрики «Книги», відповідальна за PR, Твіттер, смаколики і вазони в офісі.

Сторінка автора в Facebook

author photo