Міюкі Міябе "Віртуальна сім’я"

07.08.2016

Переглядів: 1204

http://chytay-ua.com/

Оскільки повертаючись я вже знала, що не помираю (ну, принаймні, до наступної болячки, коли я знову полізу шукати собі діагноз в інтернеті), вирішила взяти в дорогу почитати щось легке і таке, аби не довелося сильно задумуватися. Зупинилася на детективі. На детективі японської письменниці Міюкі Міябе «Віртуальна сім’я».

Так, в мене слово «детектив» теж асоціюється з «англійський» або «скандинавський», а з «японський» десь аж в останню чергу. Але так, такі теж існують, і виявляється, не так їх і мало. Я не великий знавець жанру, тому сильно в аналіз сюжетних перипетій занурюватися не буду, а більше зупинюся на думках, які снували в голові після прочитання. Почну з далеку:

Хто?

Міюкі Міабе – популярна японська письменниця. Вона працює в різних жанрах, хоча найчастіше схиляється до детективів, трилерів та жахів. Чесно зізнаюся, що книжка до мене потрапила випадково, і ім’я Міябе ні про що мені не говорило, поки не почала шукати про неї інформацію в мережі.

Жаль, але японська література для нас була і залишається дуже далекою. На слуху лише імена Муракамі (не всі знають, що письменників з таким прізвищем насправді двоє: Рю і Харукі), Кобо Абе, Ясунарі Кавабата, Акутагава Рюноске і звісно, Мацуо Басьо. Дехто називає ще Ю Несбе, але то вже хай буде на їхній совісті. Так, японська література доволі своєрідна і незвична, але цікавих та самобутніх авторів там теж вистачає. Жаль, що почитати їх не так просто.

Що?

«Віртуальна сім’я» – це детективна історія, що зав’язується навколо розслідування жорстокого вбивства одруженого чоловіка та його молодої коханки. До цієї справи залучені кращі спеціалісти і слідчі одразу двох поліцейських дільниць Токіо. Зрозуміло, що вбивцю буде знайдено, але що це принесе героям книжки і про що змусить замислитися кожного з них?

Історія починається дещо нуднувато і затягнуто, нас знайомлять з персонажами і розставляють кожного на свою позицію, як перед початком шахової партії. І коли всі зайняли свої місця, в дію вступає характерний для театру доби класицизму закон «трьох єдностей»: єдності дії (основа сюжету – допит підозрюваних), часу (допит триває декілька годин) та місця (поліцейський відділок, а точніше кімната для допитів). Як на мене, така «театральність» - доволі цікавий хід, що дозволяє постійно тримати читача в тонусі.

Про що?

Як не дивно, але «Віртуальна сім’я» розповідає про віртуальну сім’ю, яку завів собі в мережі пан Токорода, за що і поплатився життям. Людина, маючи дружину і доньку в реальному житті, в світі онлайн мала іншу дружину, іншу доньку і сина і називала все це просто грою, просто втечею від самотності. Не буду вдаватися в подробиць сюжету, скажу лише, що мотивації, причини і наслідки такого чи то необачного, чи то свідомого егоїстичного вчинку набагато цікавіші і актуальніші, ніж саме розслідування. Так, це не претендує на взірець психологічної драми, але мене, наприклад, зачепило і заставило задуматися.

Чому?

Авторка багато уваги приділяє саме цьому питанню: чому люди тікають в мережу? Чому вони з легкістю діляться наболілим з незнайомцями, але не можуть поговорити з батьками (дітьми), відкритися найближчим людям? Однозначної відповіді вона, звісно, не дає, бо невідомо, чи така відповідь взагалі існує. А от до чого підводить Міябе, так це до думки, що всі ми самотні по-своєму. Самотність людини не залежить від кількості тих, хто поруч. Часто буває, що той, хто найголосніше сміється і постійно перебуває в оточенні близьких і знайомих, насправді найсамотніший. Ми не знаємо, що криється за посмішками і привітами, які демони з’їдають душу того, хто поруч. Але перемогти того демона можна, тільки якщо поруч є люди. Людям потрібні люди – ось про що пише Міябе. Не віртуальні сім’ї, не сайти, не телефони з повідомленнями. Людям просто потрібні люди.

Але люди егоїсти. Тому ми отримуємо загублені життя, поламані долі, нерозуміння, небажання зрозуміти, відчуженість, холод у стосунках між найріднішими. Мабуть, найкраще про це говорить один із слідчих: 

– Може, винен у всьому час, в якому ми живемо, – егоїстичний, жорстокий, страшний? Тільки й чуєш: «я», «мене», «мені» ... Кожен думає лише про себе. Кожен зайнятий горезвісними пошуками самого себе. А ті, хто вирішує, що знайшли себе, змітають все на своєму шляху і ні за що не бажають зважати на почуття інших.

Для чого?

Мається на увазі, для чого читати цю книжку? Її не назвеш класикою детективного жанру, у творчості Міябе «Віртуальна сім’я» вважається доволі посередньою, затягнутою і передбачливою. То чи варто взагалі тратити на неї час? Я думаю, що варто.

Тема самотності в натовпі, можливо, і справді є більш актуальною для Японії, з її височенним показником самогубств серед всіх верст населення, глобалізацією та ментальною традицією. Однак, не Японією єдиною. Я особисто знаю людей, які живуть подвійним, а іноді і потрійним життям. І в жодному з цих життів по-справжньому щасливими вони не є. Все це так, ілюзія, самообман, гра, що завгодно, аби не залишатися самотнім, аби знайти когось, хто міг би просто вислухати, зрозуміти і дати слушну пораду. Хто зна, можливо, якби дівчинка і поліцейський зустрілися в реальному житті, історія склалася б інакше…

***

Є така чудесна південнокорейська дорама (серіал по-нашому), називається вона «Біле Різдво». Насправді це один з найкращих психологічних трилерів, який я бачила. Це 8 серій напруги, несподіваних сюжетних поворотів і страшних незручних запитань. І головним питанням було: монстрами народжуються чи стають? 

А й правда, думається мені зараз, коли книга лежить прочитаною на столі, то народжуються чи стають?

Оксана Пелюшенко

Редактор рубрики «Книги», відповідальна за PR, твіттер (той самий адмін), смаколики і вазони в офісі.

Сторінка автора в Facebook

author photo