Паоло Джордано "Самотність простих чисел"

17.09.2016

Переглядів: 1946

http://chytay-ua.com/

Паоло Джордано: математичне моделювання буття

“Самотність простих чисел” – перший роман італійського письменника, теоретика-фізика за фахом, Паоло Джордано, що приніс автору найпрестижнішу національну літературну премію “Strega”. Виданий “вдома” 2008-го, в українськомовному перекладі Андрія Маслюха твір побачив світ лише цьогоріч (Видавництво Старого Лева). Перекладений більш як 30-ма мовами, роман отримав титул європейського bestseller.

Мені як літературознавцеві-компаративісту й літераторці (навмисно не уникаю тафтології!) завше цікаво спостерігати, як література взаємодіє з іншими мистецтвами й науками (інтермистецький та інтердисциплінарний чинники), наскільки органічними й оригінальними є такі зв’язки. Специфіка заявленої в аналізованому романі комунікації між літературою, філософією та математикою має обидва останні “пункти”.

Математика “проступає” вже в композиційно-сюжетній організації книги. Кожен із 7-ми розділів, після яких додано Подяку, має прив’язку до певного року. Спершу думається, що йдеться про час написання. Але коли читач трохи напружиться, увімкне логіку, зверне увагу на нерідко суттєву часову відстань між частинами, то збагне, що мається на увазі дещо інше. Приміром, перший розділ роману – “Сніговий ангел” – “датований” 1983-м, тоді як рік народження автора книги – 1982-й… (Гадаю, коментарі тут зайві.) Загалом охоплено досить широкі часові межі від 1983-го по 2007-й роки включно. Власне, всі 7 фіксованих років є окремими “точками” на часовій прямій (можливо, це траєкторія?), пунктами на темпоральній дистанції. Додам, що композиція в певному сенсі має кільцеву форму подібно до темної, випаленої вогнем плями на пошрамованій долоні одного з героїв (“таємничий і незгладимий символ, безвихідно закритий”, с. 303).

Прикметно, що вищезгаданий перший розділ може внести певний хаос у свідомість інтелігентного реципієнта, породити нерозуміння й сумніви, адже зустріч із дівчиною Аліче, котра у лижному костюмі накладає собі в штани (з нею це відбувається вперше, однак “легкі” туалетні справи подібним чином робить регулярно: “вдавала, наче зашнуровує черевики, а тим часом крадькома підгрібала собі під зад трохи снігу і дзюрила просто у трико і штани”, с. 10 – 11), направду шокує. Погодьтесь – не таких спецефектів чекаємо від бестселера. Утім далі – в ході розвитку сюжету й між рядками – натрапляємо на пояснення такої вельми неординарної поведінки головної героїні, усвідомлюємо причини й наслідки. Для юної і поміркованої Аліче це либонь єдина форма протесту проти лижної справи, до якої приневолює батько і яка, зрештою, призведе до каліцтва.

Конфлікт між старшим і молодшим поколіннями, “тургенєвська” проблема “батьки/діти”, виразно артикульовані у романі Паоло Джордано, мають стосунок не лише до родини Делля Рокка, а й іншої сім’ї – Баллосіно, – з якою знайомимося вже у другому розділі книги – “Принцип Архімеда” (1984). Щоправда, перехід між двома означеними частинами видається досить різким і дискомфортним. Лише згодом у структурі тексту прозираємо математичне моделювання: долі молодших представників згаданих родин – Аліче і Матії – позиціоновані як синхронні X та Y або дві паралельні прямі, котрі на певному етапі можуть перетнутися.

Знаменно, що назва другого розділу є не просто математичним положенням, а й глибинно символічною моделлю. Йдеться про дві однотипні величини (aі b) – близнюків, брата Матію й сестру Мікелу, котрі, попри зовнішню аналогію, є неспіввідносними і навіть контрастними за показниками розумового та психічного розвитку: з винятковими здібностями Матія (унікум, геній) в енну кількість разів перевершує обмежену, з абсолютними вадами розвитку Мікелу. “Його голова скидалася на якийсь досконалий механізм, і ніхто не міг до ладу цього пояснити – як зрештою і того, чому сестра у нього була така дефективна” (с. 22). Що це – диспропорція, зміщення осі?.. Попри математичну інтерпретацію не слід забувати, що дуалізм, амбівалентність найперше виявилися в міфології: згадаймо так звані “близнючні” міфи, де два брати-близнюки уособлюють антиномічні Космос/Хаос, Світло/Темряву, Добро/Зло (скажімо, Прометей/Епіметей в уявленнях греків, Ахура Мазда/Ахріман – у зороастризмі, давньоіранській “Авесті”).

Опіка школяра Матії над хворою сестричкою не може не викликати замилування і співчуття, адже хлопчикові змалку доводиться пізнати самотність, відчуження ровесників, дорослу відповідальність за Мікелу. Так само, як Аліче, Матія страждає від дефіциту батьківської уваги. Чи не через цю психологічну травму одного січневого вечора третьокласник Матія відчує симптоматичну ненависть до Мікели й залишить її в парку, аби та не зганьбила його своєю поведінкою на святкуванні дня народження однокласника… Хоч знає, що “розвиток просторово-часового сприйняття зупинився у неї на стадії передсвідомості” (с. 28). Тягар цього жахливого вчинку резонуватиме в душі вже дорослого чоловіка, відчуття втрати своєї сутнісної половини, частини світу настійно даватиме про себе знати, як спалахуватимуть щораз у пам’яті сповнені страху сестриччині очі… А головне – про свідомо-несвідомий злочин нагадуватимуть глибокі шрами на руках як знак самосуду.

У розділі “На шкірі і під нею” (1991) X і Y нарешті зустрінуться, дві прямі перетнуться, а логіка викладу набуде форми рівняння. Справді, Аліче і Матія рівнозначні, як ліва і права частини, разом із тим, вони доповнюють одне одного, генеруючи єдине ціле. Певна дивакуватість, самітність, драматизм доль, хронічна схильність до мазохізму (анорексія Аліче, її рішення зробити татуювання, а потім спроба видалити його; у випадку Матії – спокуса завдавати собі болю, глибоких ран на руках гострими предметами; думка Аліче – “Це тіло – тільки моє […] отже, якщо мені заманеться, то я можу його бодай і знищити, понівечити незгладними знаками або просто дати йому висохнути, наче квітці, котру якась примхлива дитина спершу зірвала, а потім покинула в’янути на землі” (с. 103) – стосується обох), надто байдужна позиція батьків дивним чином зближують головних героїв. Стає жахно від ілюстрованої батьківської апатії: “П’єтро (Баллосіно, батько Матії – Г. К.) звик думати так, наче Матії уже й немає на цім світі, – навіть у ті хвилини, коли той сидів поруч із ним у машині…” (с. 43). Що це – несвідоме покарання сина за втрату Мікели, внутрішня неготовність визнати певну, проте явну, неадекватність, либонь “успадковану” від сестри-близнючки (а може, то інший бік геніальності?) чи просто небажання перейматися синовими проблемами?.. А останніх вочевидь немало, адже йдеться про 15 років. Складнощі перехідного віку увиразнює оточення Аліче: жорстокість, агресивність, прагнення принизити слабшого, піддати його внутрішнім і зовнішнім тортурам, гучні вечірки з наслідками… У кожному разі, Аліче мужньо проходить усі випробування, тамуючи зневагу, огиду й образу, – й тим самим плекає, “викохує” стоїцизм, хоч і готова за потреби вдатися до маніпуляційних методів зверхньої та авторитетної Віоли (шантаж щодо хатньої робітниці Соледад). Між іншим, пережиті в ліцеї приниження далебі не кануть в забуття – багато років по тому випаде нагода помститися Віолі у день весілля останньої. Зауважу, що саме Віола своїми лихими помислами схиляє Аліче до знайомства з ліцеїстом Матією, але в цій зустрічі прочитується і знак Долі. “Вони увійшли, тримаючись за руки. Не посміхалися й дивилися в різні боки, а проте було таке враження, наче їхні тіла через руки й пальці плавно перетікають одне в одне. Виразний контраст між світлим Алічиним волоссям, яке обрамляло її надто бліде обличчя, і темним Матіїним, що спадало йому на чоло і ховало карі очі, сходив нанівець на тлі тієї тендітної дуги, яку утворювали їхні поєднані руки. Між ними був спільний простір із не надто чітко окресленими межами, де, схоже, не бракувало нічого; навіть повітря там було нерухоме й ніщо не могло порушити його спокою” (с. 97). Заздрість Віоли й ревнощі Деніса нівелюються на тлі того виняткового єднання.

У розділі “Інша кімната” (1995) представлено постліцейні, університетські стосунки Аліче – Матії, що переходять на новий (досконаліший) рівень. “Роки навчання в ліцеї були […] відкритою раною, яка здавалася їм такою глибокою, що ледве чи могла вже коли-небудь загоїтися. Ці роки вони прожили, затамувавши подих; він – відкидаючи світ, вона – відчуваючи, що світ відкидає її. Втім, обоє збагнули, що великої різниці тут насправді немає. Вони вибудували собі доволі химерну, неповноцінну й асиметричну дружбу…” (с. 113). Університетський період приносить видиме зцілення обом, шрами в душах загоюються, незримий вакуум ліквідується. Розвивається почуття достоту інтимніше, глибинність якого не осягнути, не спаплюжити плотськими втіхами, не оскаржити часопросторовою дистанцією… Епізод, де Аліче й Матія лежать валетом на ліжку, є художнім моделюванням дзеркально симетричних величин (має місце так звана білатеральна симетрія). Натомість про тотальну асиметрію не може бути й мови, адже саме Аліче (винятково їй!) Матія згодом розкриє свою глибоко затаєну драму (ця таємниця зблизить двох особливим чином).

5-й розділ – “У воду і з води” (1998) – фіксує дивовижну пристрасть Матії до простих чисел. Проектуючи математичні дефініції та формули, теореми й аксіоми на реальність (“світло падало на дерев’яну підлогу тонкими, мовби зумисно накресленими паралельними лініями” (с.119); “сережка починала розгойдуватися за такою складною траєкторією, що Матії відразу закортіло розкласти ту лінію у тривимірній Декартовій системі координат”, с. 226), себе й Аліче Матія позиціонує як пару простих чисел – “близнюків, самотніх і загублених, близьких – але близьких недостатньо, аби по-справжньому одне одного торкнутися” (с. 126). Адже між простими числами завше стоїть “парне число, через яке вони й не можуть зійтися разом по-справжньому”. Тим-то Матія затято займається математикою, прагне сягнути “найдальших і найцікавіших закапелків людського мислення”, Аліче тимчасом захоплюється мистецтвом фотографії (втім, і перше, й друге вимагають фокусування уваги). Різні інтереси є вагомим, проте невирішальним чинником. Нерідко саме протилежності притягуються, але математичні розрахунки із простими числами, як бачимо, потребують інших, складніших формул. Хвороба і втрата матері Аліче певною мірою зумовлюють з’яву “парного числа” (Фабіо), з яким пізніше героїня поєднає долю. Чи буде це добре усвідомлений вибір? Чи виклик комусь/чомусь? А може, це щось непідвладне математичним розрахункам і логічним поясненням?.. “Взаємопроникнення їхніх усесвітів відбувалося повільно й незримо, вони були немов дві зорі, які обертаються навколо тієї самої осі по дедалі вужчих орбітах і яким судилося врешті-решт поєднатися в тій чи іншій точці простору і часу” (с. 155).

Так чи так, у важливу мить, мить вибору, Аліче й Матії бракує Абсолюту злагоди й тверезості, аби дійти консенсусу. Емоції беруть гору над розумом, егоїзм переважує спільність і співмірність. Проте чимало залежало від Аліче, їй би вдалося переконати Матію відмовитися від пропозиції роботи в чужоземному виші, тим паче що й сам Матія вагався, мав серйозні сумніви (“Одиниця чи нуль, як у бінарному коді”), а прохання й команди подруги-“близнючки” завше виконував безумовно: “У такому-от невідомому далекому місці й чекало на нього майбутнє математика, обіцянка спасіння, чистий, незабруднений простір, де ще нічого не було спаскуджено. Тут натомість була Аліче, лише вона – і болото навколо” (с. 160). Хвороба матері й вагання Матії щодо вибору (кар’єра чи вона) “спрацьовують” на користь Фабіо: “Мала враження, що Матія маліє просто на очах” (с. 180).

Чи отримує Аліче бажану любов? Чи знаходить омріяне жіноче щастя? Відповіді на ці та інші питання раджу пошукати у двох останніх розділах – “Наведення фокуса” (2003) і “Те, що залишається” (2007). Це стосується і “закордонного” життя Матії – успішного вченого й викладача. Вражають кардинальні “метаморфози” Алічиного батька, котрий після смерті дружини і з початком заміжжя доньки стає особливо уважним до останньої: “ніби розчинявся у доньчиному голосі” (тимчасом Матіїні батьки поступово викреслюють дітей зі свого життя: доказом слугують “деструктивні” зміни у кімнаті, відсутність світлин Матії та Мікели).

Робота у фотоательє приносить Аліче насолоду, проте абсолютної і взаємної любові вона так і не пізнає: “не любила його (Фабіо – Г. К.), але його любові ставало на двох, її було досить, щоб вони обидвоє почувалися у безпеці” (с. 214). Подружнє життя зневолює, позбавляє істинного “Я”, поглиблює внутрішню самотність. Неспроможність Аліче завагітніти і її небажання лікуватися від анорексії остаточно руйнують шлюб. “Екзистенційна порожнеча” сягає апогею: Аліче відчуває апатію до життя, не має снаги ходити на роботу, надто коли розрив із чоловіком набуває “конкретних обрисів доконаного факту”, стає “матеріальним і ледь не відчутним на дотик” (с. 249 – 250). Попри цю душевну слабість Аліче має ще одну недугу під іменем Матія, але одужувати не бажає. Відтак певна: “Можна ж заслабнути одним лише спогадом, ото вона й заслабла тим пополуднем у машині, навпроти парку, коли затулила йому очі своїм обличчям, щоб він відірвав погляд від місця, де стався той жах” (с. 252).

Паралельно з долею Аліче розгортається лінія Матії: обожнюючи “комфортну ніщоту”, за кордоном “був на самоті стільки часу, що нормальна людина на його місці вже давно збожеволіла б, не витримала б довше місяця” (с. 207). Матія уникає тимчасових/серйозних стосунків із жінками (якось інстинкт виринає назовні, але спогад про Мікелу знаходить знову), хоча його ровесники вже давно мають повноцінні сім’ї.

Тож яка доля судилася двом простим числам? Натякну, що Аліче матиме вагому причину листовно викликати Матію. Навіть важливе математичне відкриття не втримає героя на чужині. Якою буде їхня зустріч після довгих років розлуки? І чи була та відстань між ними суттєвою? Адже Аліче певна: “[…] їх із Матією поєднувала невидима пружна нить, похована під горою не надто істотних речей, нить, що могла існувати тільки між такими двома, як вони: між тими, хто побачив одне в одному свою самотність” (с. 275) – знов-таки прочитуємо білатеральну симетрію, яка згодом увиразниться в намірі обміну ролями (Аліче посадить Матію за кермо своєї автівки). І все ж час є незворотнім... Чи визнають його закони герої, чи приймуть зміни в собі й іншому/іншій як щось безумовне?.. А головне – чи зізнається Аліче, чому просила Матію терміново повернутися? Чи навпаки – матиме сумніви щодо нагальності причини й правильності власних висновків?..

Так чи так, зрілість накладає карб на обох, робить жорстокий вибір за кожного. Двійко простих чисел не страчують самотності, але втрачають душевну й духовну близькість, гублять симетрію… Щоправда, завдяки декому/дечому X і Yможуть знову зблизитися, скластися у рівняння. Варто лише Аліче розповісти про зустріч із незнайомкою: “вона відразу впізнала той матовий відблиск, через який іноді не могла заснути до пізньої ночі…” (с. 265). Але ця зустріч стає винятково її Таємницею… Тимчасом Матію ніхто/ніщо не тримає тут, на батьківщині, бо, торкнувшись холодного струменя води, переконаний: “Його сестра опинилася у потоці, поволі розчинилася у річці і через воду повернулася у нього. Її молекули були розсіяні по всьому його тілу” (с. 300).

Насамкінець зауважу, що кільцева композиція роману має символічний розв’язок: усвідомивши свою самотність як Абсолют, Аліче знайде-таки сили підвестися – з думою про Мікелу, котра либонь так само “виринула на поверхню, нарешті вдихнула повітря і попливла вниз, за течією, до нового місця”… 

Ганна Клименко-Синьоок

Поетеса, кандидат філологічних наук, доцент Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького

author photo