Орхан Памук "Музей невинності"

11.09.2016

Переглядів: 3019

http://chytay-ua.com/

Поезія колекції речей, або Мистецтво любувати Щастям 

Роман сучасного турецького письменника Орхана Памука “Музей невинності” (оригінал 2008 року, українськомовний переклад Олеся Кульчинського 2009-го) – твір, про який писати вельми непросто: наплив емоцій заважає розуму зафіксувати ту чи іншу думку, тимчасом ігнорування раціо, так чи так, оскаржить об’єктивність суджень і висновків. А цього направду не хотілося б… І все ж, сягнувши кульмінації, важко стримати сльози… Не думайте, що текст роману – типова мелодрама, яку легко “покласти” на кіноплівку, хай навіть драматизму й ліризму в літературній канві не бракує. Розмаїтість і масштабність, філософічність і психологізм – чільні ознаки Памукового орієнтально-західного стилю.

З прочитанням нової книги турецького митця дедалі більше переконуюся в його майстерності письма й оригінальності почерку. Репрезентуючи головного героя в ролі наратора, автор не лишає його напризволяще: з’ява Орхана-бея є несподіваною і водночас очікуваною. Разом із тим, артикулюється пряма схожість між героєм і автором (спостерігаємо це як у “нобелівському” романі “Сніг”, так і в аналізованому тут “Музеї невинності”).

Чи не найсуттєвішою рисою, цінністю для пересічного читача може бути довіра до наратора, віра у реальність і справжність описаного, навіть якщо є доля вигадки (а її не може не бути в мистецькому творі!), реципієнт відчуває, вчуває на собі пережите героєм, зріднюється з ним такою мірою, що біль останнього стає його (реципієнта) болем, загибель героя породжує (хай тимчасову!) “смерть” читача. Можливо, це власне моя реакція і відповідь на прочитане, на чужий досвід, що в поєднанні з власним продукує одне (окремішнє) сприймання з множини потенційних тлумачень та інтерпретацій. І все ж “Музей невинності” наділяє новою реальністю, його незрима “присутність” вростає у власне читачевий світ. Разом із Кемалем-наратором Музей плекає, поповнює реципієнт. А головне – мимоволі переймається фетишистською ідеєю: кожна річ має душу, вона уособлює пам’ять про певні моменти нашого життя, відтак, дотик до тієї чи іншої речі допомагає знову й знову переживати найщасливіші миті. 

“Вони (речі – Г. К.) зберігають щасливі спогади, їх фарби, тепло, задоволення сприймати й бачити виразніше за людей, завдяки яким ми пізнали саму суть щастя”. 

Як продовження – трансформована Орханом Памуком позиція грецького мислителя Аристотеля: Час як єдність моментів (добачаємо тут імпресіоністичний штрих).

Головна дія твору відбувається у Стамбулі 1970 – 1980-х років, хоча далі часові межі дещо розсуваються (побіжно охоплено початок ХХІ століття), простір теж вряди-годи розширюється, перетинаючи кордони Туреччини й сягаючи американського та європейського континентів. Проте в географічному, історичному, соціально-політичному, економічному, культурно-мистецькому сенсах роман є виразно “стамбульським”. Вітаючи в цілому процес європеїзації, автор водночас вкладає у вуста Кемаля іронічно-критичне: 

“[…] ми, турки, занадто стрімко вчимося копіювати модні європейські штучки”.

Традиційно текст Орхана Памука вивершується до інтертексту (коментарі до Корану, згадка про Лейлу та Меджнуна; аналіз турецьких кінокартин та огляд музеїв світу реалізують інтермистецький та інтердисциплінарний підходи). Ще одна особливість структури роману: наприкінці подано перелік усіх персонажів, більше чи менше, задіяних у творі.

Сюжетно-композиційна організація книги може бути умовно зведена до 6-ти “вузлів” (етапів): зародження й розвиток стосунків Кемаля й Фюсун, їхні таємні зустрічі – болісна розлука головного героя з коханою, втрата сенсу буття – восьмирічне плекання надії на взаємне почуття – дотик омріяного щастя – буття після трагедії – з’ява автора і його розповідь про Кемаля та інших героїв твору, їхні подальші долі, робота над літературним каталогом (романом-музеєм).

Перший вищеозначений етап за своїм характером є відверто еротичним, що, здавалося б, оскаржує східну традицію. Тілесність тут не лише не прихована, ба навіть демонстративна, нарочита. Разом із тим, оприявнені сцени фізичної близькості схильні набувати особливого, цнотливого шарму, поетично-метафоричного (“Наші вуста складали великий грот, наповнений теплою і солодкою, як мед, рідиною, яка іноді стікала з закрайків вуст до підборідь, а перед нашими очима оживала чарівна країна, що буває лише в казках або снах і яку бачать лише ті, хто має чисте серце”), символічного вираження (як соняшникове поле), що засвідчує справжність, взаємність, абсолютність почуття між Кемалем і Фюсун, генерує візію райського, первозданного, неторкнутого цивілізацією, але вже маркованого несвідомим первородним гріхом, космосу: 

“[…] земля позбулася часу й сили тяжіння, а ми струсили докори сумління, визволилися від каяття, страху покути й осягнення гріха”.

І все-таки стрімкість розвитку романтичних стосунків таїть у собі ризики для двох. Небезпеки можуть бути як зовнішнього, так і внутрішнього кшталтів. По-перше, закохані є далекими родичами, хай навіть про кревність, генетичний зв’язок достоту не йдеться. По-друге, загострює ситуацію належність до різних соціальних верств: якщо тридцятирічний Кемаль – виходець зі знатної родини Басмаджі, генеральний директор фірми “Сат-Сат”, котрий веде світський спосіб життя, то вісімнадцятирічна Фюсун – навпаки з бідної сім’ї Кескінів, тимчасово працює продавчинею у крамниці, донька кравчині й учителя, колишня учасниця конкурсу краси, котра має на меті вступити до вишу. Звідси – третій момент: суттєва різниця у віці (12 років). По-четверте, Кемаль перебуває на порозі одруження з аристократкою Сібель; хоча дає згоду на заручини, але перспектива таких стосунків достоту сумнівна. Зауважу, що доля героїв залежить не так від реакції оточення (прийняття/неприйняття), як від власного вибору: чи наважиться Кемаль розірвати тривалі стосунки зі Сібель і вибере омріяне співбуття з Фюсун, чи спробує кохати першу “відкрито”, а другу – “крадькома”? Чи матиме вдосталь часу, аби розв’язати любовний трикутник? Чи зазнають громадського осуду, а головне, докорів власного сумління дві молоді жінки, котрі всупереч східним віковічним традиціям втрачають цноту до шлюбу? Натякну, що світська Сібель в цьому сенсі має переваги, але чи отримає вона перемогу в незримій битві за серце Кемаля? Чи допоможе їй у цьому неочікуваний крок суперниці? Бо ж “точок дотику” між головним героєм і Фюсун справді немало: наявність спільних спогадів, обидвоє в дитинстві мали кучеряве волосся, що з віком стало прямим… Скажете: дрібниця, випадковість?.. А як тоді Кемалеве відчуття, що їхні з Фюсун тіла “ніби відбитки одне одного”?.. Однакові візії, подібні картини в результаті гри свідомості (із залученням несвідомого!) під час фізичного контакту є знаком близькості – не тільки інтимної. Втрата батька теж уподібнює дві долі. Цікаве спостереження: щастя, яким виповнює Кемаля Фюсун, попервах обарвлює його взаємини зі Сібель, але далі почуття до молодої красуні стає всепоглинаючим, безроздільним, ба навіть егоїстичним. Звідси – послідовна еволюція головного героя, його “метаморфози” від екстраверта до інтроверта: Кемаль дедалі більше тяжіє до самотності, самозанурення, екзистенціалістсько-філософських рефлексій; його поступове вилучення зі світського кола, відлучення від давніх друзів здається цілком логічним (інтерес до глибинних і сутнісних речей незрозумілий великоможному класу з його обмеженістю й недалекоглядністю в питаннях вічних). 

“Таємне щастя з Фюсун зробило мене не вельми говірким, тепер на вечірках мені дедалі більше подобалося спостерігати за тим, що відбувається, збоку. Туга тоді вже поступово вполонювала мою душу…”

 Щось либонь відчував-передчував батько, коли незадовго до смерті поділився зі своїм сином (Кемалем, а не його братом Османом!) давнім, невигойним, але глибоко затаєним душевним болем: аналогії направду вимовні. І чи не була смерть батька, життям якого присягнувся Кемаль перед Фюсун, вислідом брехні головного героя?.. (якщо не прямий зв’язок, то бодай черговість, поступовість простежується).

Для тих, хто шукає легкого, розважального чтива, другий (і частково третій) етап композиційно-сюжетної організації може стати випробуванням, адже, втрачаючи зовнішню (подієву) значимість, конфлікт головним чином екстраполюється на психологію Кемаля, оприявнюється у внутрішніх колізіях. Герой-наратор осягає природу любовних страждань, їх витоки: 

“Розтікаючись тілом, біль захоплював нові простори, просочуючись в голову, в потилицю, у мрії, у фантазії, у спогади. Він здушував мене. Іноді збирався грудкою на животі, просто біля пупа, і, ніби отруйна рідина, перетікав до горла, в рот, – мені ставало лячно, що він мене уб’є, в мене нило все тіло, а я стогнав від муки”. 

Страждання душевні зумовлюють митарства тілесні – звідси фізична неміч, хронічне відчуття хворобливості. Сенс буття губиться поспіль зі зникненням Фюсун (Сібель не впоралася з добровільно взятими на себе обов’язками психоаналітика; хіба що певною мірою зцілювало чи принаймні стишувало біль плавання на спині: “Долаючи силу течії і хвиль, я, затримуючи дихання на кілька хвилин, занурював голову у воду, трішки повертаючись, розплющував очі і бачив віддзеркалене морське дно. […] Темінь Босфора постійно змінювала колір, і це породжувало в мені дивне відчуття – відчуття безмежності, яке було зовсім інакшої природи, ніж мій біль. Біля берега раптом ставало глибоко, тим-то інколи я міг розгледіти дно, інколи – ні, але цей яскравий світ був цільним, величезним, таємничим, споглядання його обдаровувало радістю і смиренням, що я – маленька частинка чогось великого та єдиного”) і відроджується з повторною з’явою її у долі Кемаля. Утім це вже інше буття, мета якого – будь-що повернути взаємну й абсолютну любов. Зовнішність і поведінка Фюсун теж зазнають суттєвих трансформацій – від кольору волосся, заміжжя (хай навіть шлюб із молодим кінорежисером Ферідуном є формальним), прагнення стати кіноактрисою до відверто образливого вимагання грошей на фільм, в якому мріє знятися: “Знаєш, нам уже набридло, що ти постійно тягнеш із грошима” (Кемалю).

 

Попри всі непорозуміння й розчарування, драми і страждання, плітки й осуд, незворотність часу, Фюсун і Кемаль знову “відшукають” одне одного. Їхнє обопільне почуття – вже зріле й настояне, як добре вино. Заручини, підготовка до весілля, розпочата подорож до Парижа, “медова” (але і грозова!) ніч – надія на довічне щастя… Зненацька жахлива трагедія все перекреслить. Хто читатиме книгу, зверніть увагу на неодноразові згадки про автокатастрофи, адже вони, власне, слугують підказками, натяками на швидкоплинність життя, жорстокість і несправедливість цивілізаційного світу; значення тих епізодів осягаємо сповна в момент кульмінації.

Вчинок Фюсун справді є неочікуваним і для Кемаля, і для читача. Що спонукає молоду жінку відмовитися від омріяного щастя з коханим і свідомо спровокувати трагічний фінал для обох?.. Можливо, Фюсун воліє повторити фінальну сцену американської актриси Грейс Келлі, якою так захоплювалася і якій заздрила незважаючи на загибель останньої (такий здогад, думається, мимоволі промайне в кожного). Нереалізована кар’єра кіноактриси, проведена з Кемалем ніч (тимчасом близькість із коханим Фюсун бажала відновити після весілля), непомічені тим сережки артикульовані вустами сп’янілої героїні як вияв глибинної образи. Чи правомірно звинувачувати в аварії пса на дорозі, який вранці невідступно переслідував Фюсун (фатум?), чи може його гавкіт напередодні ввечері бути розцінений як знак? Художньою деталлю, ба навіть символом, є соняшникове поле біля місця аварії. У кожному разі, Кемаль не сумнівається в зумисному намірі Фюсун. Прикметно, що смерть героїні зумовлена тяжкими травмами груднини й голови – серця й мозку, душі й розуму. Що ж до Кемаля, то після загибелі Фюсун він вчиться жити заново. Його буття – тілесне й душевне відродження, акумулювання спогадів про кохану. Звідси – ідея створення Музею невинності в триповерховому (враховуючи горище) будинку, де проживала родина Кескінів і де упродовж 8-ми років Кемаль терпляче завойовував Фюсун. Розміщуючи на двох поверхах зібрані протягом 30-ти років експонати (різні побутові речі, 4213 недопалків коханої, її малюнки з портретами птахів (символ волі!), викуплені у колекціонерів плакати, світлини, навіть залишки розбитого “шевроле”), головний герой мешкає в кімнаті на горищі, бо відчуває: історія всіх цих речей живе в ньому. Замовляючи Орханові-бею художнє оформлення Музею невинності (літературний каталог), Кемаль зізнається: 

“Мій музей – це все наше життя з Фюсун, все, що ми пережили. І все, що я вам розповів, Орхан-бей, – правда. Можливо, деякі речі видаватимуться відвідувачам недостатньо зрозумілими, оскільки я розповів вам всю історію з усією щирістю, проте наскільки зрозумів її особисто, не знаю. Хай цим займуться вчені майбутнього […] Відвідувачі, оглянувши музей, подумають про любов Кемаля й Фюсун з повагою і смиренням та обов’язково збагнуть, що вона, подібно до життя Лейли й Меджнуна, Хосрова та Ширін, не тільки історія закоханих, але й історія їхнього світу, тобто Стамбула”.

Втративши кохану, головний герой активно мандрує світом, бо має мету – відвідати музеї (5723!). Його вважають самітником, диваком, божевільним, але остання сентенція Кемаля, мовлена Орханові-бею, нівелює всі закиди оточення, потверджує віднайдений сенс буття, немарність існування: 

“Нехай усі знають: я прожив дуже щасливе життя”. 

Тяжіючи до об’єктивності літературної розповіді, автор зустрічається з деякими давніми друзями, знайомими головного героя, але згодом розуміє абсурдність цього наміру: кожен із них має страх перед майбутньою книгою, позаяк переймається своїм художнім іміджем. Це певною мірою пояснює приголомшливу на перший погляд оцінку Сібель, котра незадовго до смерті Кемаля зустріла його в Мілані: 

“Кемаль мав вигляд жахливо втомленого, неохайного, змученого й неймовірно нещасного. […] Той веселий, вродливий, завше задоволений, залюблений у життя чоловік, з яким я колись заручилася в “Хілтоні”, зник, а замість нього з’явився старий, віддалений від світу, від життя, з похмурим обличчям і цигаркою в роті. […] Він мав вигляд не так похилого, радше зламаного, пропащого старого”.

Кемалю не судилося вирушити в інобуття поспіль із коханою, але його смерть у віці 62-х років (12 квітня 2007-го) на 50-й день народження Фюсун є невипадковою (добачаємо тут певну логіку, як і ще одну аналогію з долею батька: серцевий напад уві сні).

Насамкінець зазначу, що цей роман не лише запалить ваше бажання відвідати Музей невинності (заснований Орханом Памуком у Стамбулі, 2014-го він отримав титул “Найкращий музей Європи”), а й спонукатиме “переглянути” життя, переосмислити його філософську концепцію, навчить цінувати кожну мить, придивлятися і прислухатися до тих речей, що зберігають пам’ять про пережите й відчуте Щастя…

P. S. “Логіка мого музею в тому, що вся колекція видна з будь-якої точки виставкового простору, – запевняє автора Кемаль-наратор, – оскільки з кожного місця одночасно видно всі речі і всі вітрини, тобто все моє життя, відвідувачі музею забудуть про Час. Це найбільша втіха. У вдалих, поетичних музеях, створених під впливом душевних сил, ми відчуваємо втіху не тому, що бачимо старі, улюблені речі, а тому, що зникає сам Час. […] Ті, хто прочитає книгу, відразу захочуть прийти сюди […] Наприкінці роману, будь-ласка, розмістіть карту, аби допитливі могли знайти дорогу до музею на вулицях Стамбула. Ті, хто знає нашу історію, щоразу крокуючи вулицями міста, згадають про нас, як згадую я. Хай для читачів нашої книги один візит до музею буде безкоштовним. Для цього найкраще вставити у книгу квиток. А контролер при вході пускатиме відвідувачів із книгою, ставлячи в ній особливу печать”.

Ганна Клименко-Синьоок

Поетеса, кандидат філологічних наук, доцент Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького

author photo
poster