Ірина Ігнатенко "Жіноче тіло у традиційній культурі українців"

25.09.2016

Переглядів: 3161

http://chytay-ua.com/

Як часто у вас виникає відчуття незавершеності та недосказаності? Не в фізичному чи моральному, а в історико-традиційному плані. У мене, якщо чесно, постійно. Таке відчуття приходить в якихось дрібницях. Коли, наприклад, бабуся каже не прати в неділю, бо не можна, а чого не можна – пояснити не може. Каже, що так її навчили, ще як вона була маленькою. Чи коли дитина починає робити перші кроки, а ти, не задумуючись, хапаєш ножиці і перерізаєш невидиму нитку у неї між ніжками. Таких «коли» за життя назбирується стільки, що і порахувати не сила, і ти все те робиш, навіть не задумуючись, чому, знаючи десь на підсвідомому рівні, що так правильно. Це етнічна пам'ять, пані та панове, і саме про неї далі піде мова.  

В 2012 році доцент кафедри етнології та країнознавства історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Ірина Ігнатенко представила на суд широкого кола читачів свою нову книгу «Жіноче тіло у традиційній культурі українців». І, як кажуть  в покері, отримала флеш-рояль.  Книга пережила вже три перевидання, обзавелась продовженням про чоловіче тіло, автор змінила видавництво, а український читач раз по раз, не стримуючись, вигукує: «Та не може такого бути!». 

Шукаючи відповідь на питання, чого не могло бути і що ж все таки було в житті наших прабабусь та прадідусів, Ірина Ігнатенко об’їздила 150 сіл по всіх Україні, методично доводячи до зашорених радянським вихованням мізків своїх читачів, що у наших пращурів було все і навіть те, про що у Союзі думати боялись.  

На тих, хто звик думати, що життя наших предків було схоже на чорно-білу листівку з якогось краєзнавчого музею, від книг Ірини Ігнатенко чекає гігантське потрясіння. Виявляється, українці в XVII – ХІХ сторіччях жили так, що будь-яка сучасна панянка, розбещена вседозволеністю та демократизмом думок, лише при прочитанні перших сторінок зашаріється і сором’язливо опустить очі на свої наманікюрені  пальчики.

Одним із моментів, який особисто мені найбільше запам’ятався та викликав  нездоровий рум’янець на щічках, був розділ про українське весілля, а саме про першу шлюбну ніч. Зараз я вам наполегливо рекомендую забрати від екранів дітей та емоційно нестабільних осіб, бо виходячи з того, що розказала пані Ігнатенко, в цю першу і найважливішу ніч в житті подружжя молодого цілком міг замінити його батько, або старший дружка, або зять хрещеного по маминій ліній в четвертому коліні. Загалом будь-хто, у кого б вийшло, якщо сам наречений того зробити з якихось причин не міг. Наші предки до цього відносились простіше та із властивою лише їм мораллю, яка цілком витікала з місця жінки у соціумі та родині.

Українське суспільство завжди відрізнялось патріархальністю поглядів. Чоловік як голова роду та годувальник мав виняткове право розпоряджатись життям своєї дружини. Тут зараз не варто лити сльози через загублені долі. Те, що для нас неприйнятне та образливе, нашими предками сприймалося зовсім по-іншому, ба більше, відхилення від негласно встановлених норм жінками осуджувалось набагато більше, ніж чоловіками.

Не варто забувати, що українська жінка – то вам не просто так і ображати себе не дозволить. Чого тільки варті тисяча та один спосіб приворотів, відворотів, замовлять та ритуалів, які кожна поважаюча себе дівчинка всмоктувала з молоком матері. 

Побутова, любовна, лікувальна та ще бозна які види магії були широко розповсюдженні на території нашої країни, особливо, як це не дивно, в період, коли церква мала найбільший вплив на повсякденне життя. Цікаво, що більша половина цих ритуалів та замовлянь дуже навіть заохочувалась громадою та священниками, якщо направлені вони були на підтримку та зміцнення соціуму. Наприклад, відбити чоловіка у законної дружини – то гріх, а от приворожити хлопця, аби той взяв тебе заміж, – дуже навіть нічого. Повний дуалізм думок, понять та вчинків, розібратись в якому можна було, тільки народившись в ті часи.

Чи от ще до прикладу народні сороміцькі пісні, які досить гостро та влучно висвітлювали найрізноманітніші теми повсякденного життя, від діянь сільського старости до того, як кума на кума подивилась. Єдине, що мені спало на  думку при їх прочитанні, - це те, що футбольним ультрас з їхнім незмінним хітом до рівня українців початку ХІХ століття ще рости та рости. Ну і ще, певно, як ту один раз прочитану строфу тепер з голови викинути і на людях не спалитись, що я таке знаю. 

Звісно, багато з того, про що пише Ірина Ігнатенко, так і залишиться лише згадкою у книжках та цікавими архаїзмами, які можна обговорити з друзями за філіжанкою кави. Проте, в «Жіночому тілі у традиційній культурі українців» є речі, які ми з вами робимо чи не щодня, навіть не задумуючись, звідки вони до нас прийшли. Це і купання немовлят у відварах любистку (розпитайте своїх батьків, скоріш за все і вас так купала мама чи бабуся, примовляючи, аби дитинка росла гарна та здорова); і підстригання волосся малюкам у перший їхній день народження, щоб розумні були і голівонька не боліла; і навіть те забуте вами блюдце молока для домовика, бо щось занадто часто в хаті почали речі зникати і підлога рипіти. І ще багато-багато маленьких деталей, на які ми майже не звертаємо увагу, але які на рівні підсвідомості передались нам від наших предків, а нами передадуться далі.

Певно, в цьому і є основна цінність книг Ігнатенко: не просто розказати, як жили раніше, а зробити все можливе, аби ті, хто живуть зараз, пам’ятали та приймали те, хто вони і звідки пішли!

Читайте, бо воно того варте, і пам’ятайте: у нас за плечима неймовірна історія, а попереду ще більш неймовірне майбутнє!

Завжди ваша,

Книжкова Відьма