Ростисав Семків "У нас мало пишуть, тому що мало читають"

27.12.2016

Переглядів: 2248

http://chytay-ua.com/

Ростислав Семків – автор, літературознавець, критик, перекладач, директор видавництва «Смолоскип», в.о. директора Українського інституту книги, доцент кафедри літературознавства Києво-Могилянської Академії, лектор Центру Літературної Освіти.

Цієї зими він погодився розказати нашим читачам, що ж таке Український інститут книги, чому не варто боятись слова «пропаганда» та в чому криється сьогоднішня надзвичайна популярність нон-фікшену.

У вересні вас призначили в.о. директора Інституту Книги. Розкажіть трохи про те, чим саме займається інститут? Оскільки це державна структура, то чи не стане вона з часом таким собі засобом для контролю та цензури?

Інститут книги  - це стимулююча державна установа, направлена на започаткування масштабної програми по підтримці та пропагуванні читання, а зовсім не як інституція чи орган контролю. Наше мінімальне завдання – це спрямовувати державні кошти, які були виділені Інституту, на підтримку читання в різних галузях. Через бібліотечні програми, широку пропаганду читання в ЗМІ, підтримку видавців чи окремих видань, просування української літератури закордоном, фінансування перекладацьких ініціатив тощо. Звісно, ці всі процедури мають бути цілком прозорими та ефективними. З іншого боку, це вже програма максимум, ми прагнемо також залучити додаткові спонсорські кошти. Адже якщо рівнятися на подібні інституції в Європі, а такі центри книги є майже у всіх світових країнах, то вони існують не лише завдяки державній підтримці, але й залученню приватних донорів, благодійних організацій.

Чи вже є проекти, які були реалізовані Інститутом книги?

Є ідеї і концепції. Цього року Інститут знаходиться у стані стратегічного планування. Ми закінчуємо ремонт приміщення, узгоджуємо реєстраційні та технічні моменти. Інститут буде функціонувати як підрозділ Міністерства культури і буде узгоджувати свої плани з Міністерством, але й діятиме як самостійна одиниця. Вже було підготовлено новий план дій, трансформовано програму «Українська книга» (державна програма підтримки книговидання). Для активізації роботи бібліотек був розроблений ряд конкурсів. Наприклад, кращий читач бібліотеки. Планується тісне співробітництво з ЗМІ. У ЗМІ зараз є досить багато власних ініціатив, спрямованих на популяризацію читання, але вони не синхронізовані. Також була підготовлена концепція мобільності та активності авторів. Вона передбачає залучення молодих поетів та письменників для пропаганди читання по всій території країни.

Тобто будь хто, коли буде оприлюднений такий план заходів, зможе прийняти участь чи запропонувати свої послуги Інституту Книги?

Звичайно. Але Інститут Книги буде виступати певним замовником і сам активно формуватиме політику, програми читання та запити на певні видання, тобто книги, які зараз найбільш потрібні. Для цього ми плануємо створити експертну раду.

Виходячи з цього, які видання потрібні саме зараз? Про що має писати український письменник, щоб його не просто надрукували, але і читали? Чи є зараз така ключова та надважлива тема? 

Загалом, українські письменники мали б просто писати більше або, для початку, хоч більше читати. Якщо згадувати про активізацію читання, то активізувати його потрібно найперше серед українських письменників. Складається таке враження, що наші письменники не дуже активно реагують або просто не знають світові літературні тенденції. З іншого боку, є теми, які завжди будуть актуальними, як історична література. Зараз активно розвивається дитячо-підліткова література, де є ця компонента. Але де наша доросла історична романістика, де історичний нон-фікшн? Поки що, на жаль, цього немає. Звісно, не варто думати, що все так швидко вирішиться. Поза нами багато століть української історії, які дуже часто подавалися нам у достатньо викривленому неправдивому сенсі. Тому існує завдання не тільки створити наукові монографії, підручники, які більш об’єктивно дивляться на факти, але й сферу довкола, історичний нон-фікшн, історичну романістику. Я думаю, що для Інституту Книги це було б досить важливим завданням – сприяти появі таких видань.

Але чи не буде це пропагандистка література?

Ми зараз вкладаємо певні кліше, які краще уникати. Сенс в тому, щоб дати якесь інше бачення, яке більш наближене до фактів. В радянський час були написані кілька сотень книг про доблесних чекістів, які знищують бандитів в лісах, хоча, насправді, мова йшла про боротьбу УПА. Якщо на противагу їм з’являться романи про повстанців, які протистоять окупантам, то чи це буде пропаганда? Багато що тоді буде пропагандою. З таким підходом можна сказати, що Хемінгуей - це постійна антивоєнна пропаганда. Можливо, нам просто варто перестати боятись слова пропаганда? Але у випадку з українською історією іде мова про повернення до об’єктивності, до більш зваженого погляду на події.

Свого часу Ви стажувалися у Гарварді, чи будете намагатися імплементувати підходи англійського книжкового ринку в українському Інституті книги? Чи ми настільки різні, що це неможливо?

Тут не можна говорити про англійські, французькі, польські підходи. Є світові тренди, напрямки, жанри, які мають певну перевагу на ринку. Але якщо брати до порівняння будь-який сектор світового книжкового ринку до українського, то нам потрібен розвиток буквально у всіх напрямках. Звичайно, за останні 5 років ми спостерігаємо активний розвиток. Окрім Форуму Видавців у Львові, з’явився, ще Книжковий Арсенал, збільшилася кількість назв, розростаються мережі книгарень, наприклад Книгарня Є нараховує вже 24 магазини. Але це не має вводити в оману. Ми ще дуже і дуже малі. Якщо вірити даним Книжкової палати, то ми будемо мати одну книжку на людину в рік, це включно з усіма брошурами та методичними посібниками. Це недостатньо, адже будь-яка європейська країна має як мінімум вдвічі більші наклади, а на британських та скандинавських ринках ці позиції більші в десятки разів. Та основна проблема в тому, що у нас катастрофічно мало читають.  Це наслідок того, що з одного боку в радянські часи відбивали бажання читати, а з іншого, не вчили. Тут і школа має змінитися, і певною мірою сім’я теж. Це не значить, що Інститут книги відразу вирішить ці проблеми, але він спробує щось зробити, щоб ситуація змінилася.

Тобто, виходячи із вищесказаного, основна наша проблем не в тому, що мало пишуть, а що мало читають?

У нас мало пишуть, тому що мало читають. В Україні досить слабкі видавництва, мале відвідування бібліотек. Шкода, що у нас у більшості випадків людина не бачать в цьому якогось сенсу чи цікавості, а вирішує провести вільний час в значно простіший та менш  культурний спосіб.

Можливо, це тому, що зараз книга досить дороге задоволення?

Книга коштує стільки, скільки в неї вкладено праці, ресурсів. Можна тут сказати тільки одне: чим більше буде читачів, тим дешевше буде коштувати книга.  І саме створення  Інституту Книги вже говорить про те, що держава хоче мати розумних, критично налаштованих, цікавіших та читаючих громадян. 

Ви один з основних лекторів ЦЛО, викладаєте в Києво-Могилянській  академії, директор видавництв. Скажіть, що, виходячи з вашого багаторічного досвіду, є найбільшою помилкою письменника-початківця?  Чого ні в якому разі не потрібно робити, аби отримати шанс бути надрукованим , наприклад, у «Смолоскипі»?

Коли письменник сідає писати, то основна помилка його в тому, що він вважає, що книга напишеться сама по собі, без знать певної техніки. Ніхто не бере до рук пензлика і не стає малювати картину, не дізнавшись перед тим, як змішувати фарби.

Але ж є  самородки.

Самородки, як правило, зазнають невдач. Тому це дуже добре, що ЦЛО має «Курс письменницької майстерності», в Києво-Могилянській академії є «Художня творчість». Це, звісно, не значить, що вам потім видадуть диплом «письменник», але на рівні окремного курсу це важливо і добре навчитись техніці письма.

А що стосується видавництва, то найбільша помилка письменника, це коли він починає розказувати видавцеві, як добре буде продаватися його роман. Автор надзвичайно мало знає про кон’юнктуру ринку, структуру самого видання, додаткові рівні роботи які потрібні, щоб книга побачила світ.  Це все краще відомо видавцеві. Тому, звичайно, переконувати видавця – марна справа. Але варто пам’ятати, що видавець шукає свого автора, сам по собі він нічого не вартує.

На своїх лекціях ви неодноразово повторювали, що в кожному романі має бути роман. Тобто на вашу думку, літератури без кохання не існує?

Роману без кохання не існує.  Якщо взяти нон-фікшн чи документальне письмо, то там інший тип інтриги та інше питання, яке ставить автор. З іншого боку, є певні жанри роману, які теж можуть мати іншу мету, наприклад фентезі чи наукова фантастика. В їхній основі лежить квест, це більш рушійна сила. Але і в цих випадках любовна лінія не завадить. Коли читач бере до рук роман, то він хоче побачити, як цей роман розгортається.

Нещодавно вийшла ваша книга «Як писали класики». Розкажіть трохи про книгу. Як виникла ідея її створення? Для кого вона? І чому підбір класиків був саме такий?

Ця книга для тих, хто хоче навчитись писати, хто хоче мати певні знання про техніку письма. Кожен з представлених в книзі авторів так чи інакше діляться у своїх текстах, будь то короткі есеї, як у Бредбері чи Воннеґута, автобіографії, як у Агати Крісті, чи окремі книжки, як у Варґаса Льйоси та Умберто Еко, секретами мистецтва письма. Це надзвичайно ціно, бо тут говорять всесвітньо відомі письменники, які пропонують людині, що вирішила писати, своє бачення. Можна сприймати цю книгу як дайджест їхніх поглядів, історій, підходів до передачі досвіду письма. Але мені ще й було цікаво зупинитися на їхніх біографіях, проаналізувати тексти і запропонувати читачеві свою думку, чому саме ці письменники стали популярними.

Книга досить легко написана. Тобто ви таким чином орієнтуєтесь на більш широке коло читачів, а не лише на тих, хто хоче писати?

Звичайно, книга також розрахована на тих, хто просто любить творчість Бредбері чи Агати Крісті. Текст повинен читатися, він не повинен чинити якогось суттєвого опору, крім інтелектуального. Тому я намагався писати жваво з розмовними інтонаціями. Десь так будували свої тексти і Воннеґут, і Бредбері. Але писав я перш за все для людини, яка хоче писати, такою, якою я її собі уявляю, як казав Бредбері, молоду людину, спраглу знань.

New York Times оголосили свій список найкращих книг 2016 року, серед яких майже половина саме література жанру нон-фікшн. На вашу думку, чому саме така література? Художня книга поступово буде відходити на задній план?

Я не думаю, що будь що якось знецінить інші культурні пропозиції. Такі самі страхи були, коли з’явилося кіно чи електронна книжка. На мою думку, це наслідки більш масштабної моди на читання. Це доведено ґрунтовними дослідженнями:  читати почали не лише підлітки і жінки, але й чоловіки. Також мода на читання розвинулася і серед людей, що досягли певного успіху у бізнесі. Таких читачів меншою мірою цікавить художня література, а більшою саме нон-фікшн. Реалії будуть змінюватися кількісно та якісно, але ніяких великих культурних катастроф тут не відбудеться.

poster