Артем Чех "Точка нуль"

03.07.2017

Переглядів: 5515

http://chytay-ua.com/

Навіщо ми тут? Тому що хтось має тут бути. Перемир’я чи гаряча фаза – річ не в цьому. Ми тут, щоб не пустити далі.

Артем Чех «Точка нуль»

Як мають писатися книги про війну? З акцентом на солдата цієї війни? На людей, долі яких вона роздробила? Дивитися на неї зі сторони чи зсередини? Бути беземоційним спостерігачем чи виразно, до останньої крапки підтримувати якусь сторону? Писати зсередини воєнного пекла чи ззовні? Спостерігати за людиною чи за народом? Намагатися розібратися в причинах чи описувати наслідки? Чи просто писати те, що бачиш і відчуваєш, писати про те, що переживаєш і в чому перебуваєш зараз, от просто тут і тепер? 

Артем Чех, схоже, вибирає останнє. Збірка його короткої прози «Точка нуль» – це щоденникові записи мобілізованого киянина, який занотовує все, що бачить, і пропускає все це через себе. Він не герой, не Ребмо, готовий косити ворогів пачками, і не ідеал, він звичайна людина, зі своїми страхами, тривогами, надіями і сумнівами. Він знає, що так, як раніше, вже не буде, знає, що тепер настає інша реальність і для нього, і для його дружини, і для всіх, хто їде разом з ним в учебку, на полігон, на Схід, до точки нуль…

І навіть не треба пояснювати, що ж воно таке, та точка. Чех сам все розкаже: «Либонь, це найкращий час для усвідомлення свого життя як життя, а можливої смерті як смерті, для того, щоб відкинути зайве, штучно нагромаджене за роки, проведені в темряві. У густій і комфортній темряві, яку створив сам і в яку так повірив. Це точка нуль. Межа, якій передує безглузда лузга омани й за якою починається звільнення від думок, почуттів, бажань. Це повне занурення в себе, звільнення від залежностей і мирського непотребу. Це постриг у нову істоту, якою я ніколи не став би за інших обставин». 

Точка нуль – це стан повного перезавантаження і дефрагментації, майже екзистенціальна крайова ситуація, стан тотального переписування свідомості і зародження нової ідентичності, переосмислення себе в світі і світу в собі. Це час, коли кожен у собі, кожен зі своїм. 

Артем чех пробув у лавах ЗСУ 10 місяців і має про що писати. «Точка нуль» – це не лише копання в власній душі. Це ще й бойові і не тільки побратими, це миші, бліндажі і вибивання туалетного паперу. Це паски від волонтерів і темно-зелені «нью-беланси». Це замальовки портретів і образів, це про тих, хто складає заповіт, йдучи перевірити посадку на сто метрів, і тих, хто вивозить трофейні БРДМи і повзає по мінних полях, а по телефону розповідає рідним про нудьгу на позиціях. Це про недбальство, про аватарів і про синдром Котара чи, по-іншому, синдром ходячого мерця, коли людина переконана, що в неї немає органів, або вони вже відмерли. 

Ця книга про життя. Вона бавиться і жонглює почуттями, тут багато смерті, сумнівів, рутини, безглуздя і бюрократії. Але тут є надія, вона виживає, проростає і переживає найсуворішу донбаську зиму. Тут є абрикоси, трохи морозива, День народження і проведена з дружиною річниця.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Сергій Лойко «Аеропорт»

Є книги, про які хочеться написати, щойно почнеш читати, але чим глибше вгризаєшся, тим виразніше розумієш, що легко написати не вийде. Є речі, про які написати не виходить, їх можна лише відчути. «Точка нуль» з таких. Тож, може, воно і правильно так писати про війну: кусками, уривками і фрагментами? Спогадами, снами, страхом, сподіваннями і відстороненим спостеріганням? 

У війни немає тіла, у неї немає прописки і громадянського стану. В неї є тільки наслідки, а ще причини, але не завжди. І, може, так про неї і треба писати, як про щось, що просто є, і це «щось» треба прийняти і усвідомити, треба спостерігати і нотувати? 

Ще зарано, ще надто рано писати велику книгу про цю, нашу, війну, але вже треба до того готуватися. Треба збирати уламки спогадів і осколки пам'яті, карбувати в папір обличчя і записувати на манжетах координати. Кусок за куском, цеглина за цеглиною. І коли прийде час, Чех побудує з цього Великий Роман про Війну. В нього повинно вийти.

poster