Збірка короткої прози «Любов така»

26.08.2017

Переглядів: 3360

http://chytay-ua.com/

Про мою шалену любов до короткої прози знають усі, хто хоч трохи зі мною знайомий. У цьому я постійно зізнаюся у всеможливих інтерв’ю, бесідах із друзями та балачках у соцмережах.  І справа навіть не в тому, що я сама є авторкою та співавторкою кількох збірок оповідань, а в тому, що романи, як на мене, любити легше: ти впродовж деякого часу поступово стаєш своїм серед чужих (у нашому випадку – героїв твору), дізнаєшся їхній родовід, проблеми, мрії, борешся, плачеш, радієш, а потім із почуттям виконаного обов’язку перегортаєш із чистим сумлінням останню сторінку і тягнешся рукою до іншої книжки. З оповіданнями все інакше. Там нема коли розкачуватися. Не встигнеш познайомитися із персонажами, як тебе одразу, наче у вир із головою, кидають у самісіньку гущу подій, де гостро й безжально, не маючи часу тягнути кота за хвоста (бо ж форма не дозволяє!) автор розбирається з героями: в цього нехай життя буде як у казці, цьому – бубликів в’язка, а отому катюзі по заслузі (вже вибачте мене за засилля фразеологізмів, це ще одна моя любов). 

Нехай не ображаються на мене поціновувачі та письменники-романісти (власне, я й сама зараз знаходжуся в процесі написання лонгріду), та я щиро радію, коли бачу, як на поличках книгарень з’являється щораз більше збірок оповідань як суто авторських, так і колективних, як вони потрапляють у популярні списки мастрідів і завойовують все нових прихильників. Зрештою, і я до вас із тим самим – розповісти про дуже особливу книжку, під палітуркою якої оселилося десятеро сучасних українських авторів, прочитавши твори яких ви обов’язково полюбите коротку прозу.

Збірка оповідань, новел та етюдів «Любов така» (серія «Віч-на-віч проза») від видавничого центру «Академія» потрапила до мене за велінням випадку – я її виграла у розіграші, що відбувався у мережі «Фейсбук». Та навіть до того, лише побачивши досить консервативну, але надзвичайно елегантну обкладинку книжки - біле тло із червоними літерами, ніби виведеними олівцем для губ чи помадою (як ото закохана жінка залишає послання своєму обранцеві на дзеркалі), я вирішила, що обов’язково матиму цю збірку у своїй бібліотеці. І нюх на вартісну літературу мене не підвів. Приємним сюрпризом ще й стало кілька автографів із теплими словами. 

Володимир Даниленко у своєму оповіданні «Його джмелиний баритон» майстерно і легко змалював спроможність жінки закохатися у вигаданий образ чоловіка, а потім ще й образитися, що її обдурили в очікуваннях. 

Стара, як світ, історія, описана у «Чорних хрящах» того ж автора, вражає пристрастю й еротизмом, і попереджає про те, що чоловік «спить з одною, любиться з другою, а очима шукає третю», і це усвідомлення, «наче рубець від реактивного літака, ніби чиєсь перерізане горло» висить над читачем упродовж усього твору. 

«Пізня шпанка» зачіпає тему біологічних годинників жінок і чоловіків. Героїня твору і є тим пізнім сортом вишень, яка не дозріла у свій час, а тепер беззастережно і з пристрастю, на яку тільки здатна, віддає себе до останку набагато молодшому чоловіку.  

«Слід у лататті» вражає химерністю і невідворотністю. Кожне речення вказує на фатальне відчуття кінця. Чого? Кохання, шлюбу, а можливо, і чийогось життя? Чим закінчиться дивне суперництво між жінкою і гадюкою? І чия любов виявиться міцнішою, такою, щоб аж до гробу?

Василь Теремко в оповіданні «Перший чоловік» деякою мірою продовжує тему старіння жінки, яку зачепив Володимир Даниленко, а також розповідає про пошуки жінкою свого чоловіка. Вона робить це впродовж багатьох років, шукає того, що зрозуміє і прислухатиметься до неї, а не просто використає заради свого задоволення. На цьому шляху встигне вийти заміж, завести кілька коханців, самореалізуватися  і зрозуміти себе та світ у собі. І коли, здавалося б, мети досягнуто, попереду майоріє тільки happy end, Вона прощається зі своїм мужчиною, бо не хоче, щоб він, на багато років молодший за неї, бачив, як вона в’яне. Що ж, ніщо в житті не вічне – ні кохання, ні печаль, ні стежки з Говерли, якими кожен спускається сам, та в кінці шляху знаходить собі  іншого (-у) супутника (-цю).

Олексій Чупа - мабуть, найжорстокіший із авторів збірки «Любов така».  У своїх новелах «Чекала», «Завтра» і «Дірка» він не дає й натяку на можливість щастя своїх героїв. Саме в творах цього письменника процвітає закон підлості в повному його вияві. Якесь незначне рішення (наприклад, не поїхати додому, коли зопалу пообіцяв це, чи відправити лист пізніше, ніж збирався) веде за собою низку незворотних обставин, за яких усе потім піде шкереберть.

Дар’я Тарасевич – це моє відкриття. Письменниця вразила своїм досконалим відчуттям слова. Її мініатюри жіночні, ніжні, чуттєві й пристрасні. Вона пише про щось близьке, але водночас і давнє, колись пережите і відболіле на свій лад. Її етюди хочеться читати повільно, смакуючи кожним реченням, як солодкою булочкою (та «тільки булочки раніше пахнули родзинками. А тепер – зайвими кілограмами»). В Дар’ї Тарасевич свій унікальний рецепт від усіх негараздів: коли життя не ладиться і ти падаєш, як імперія, іди до хлопців у кавомашинах по ароматне капучино, адже «краса не врятує світ. Його врятують хлопці в кавомашинах… бо їм треба із чогось почати». 

Олена Рижко, як і Юлія Фомічова, у своїх оповіданнях зачіпають болючу нині для всіх тему – війну на сході України, яку чомусь ще й досі звуть АТО. І якщо в «Кроках до танго» описується пара закоханих, яка намагається вибудувати стосунки, але на заваді раз-у-раз стають привиди з війни, то в «Гаранті кохання» у формі листів до ненародженого малюка описуються всі жахи, які доводиться пройти жінці, в якої чоловік захищає країну. 

Олександра Грищенко з оповіданням «Зустрічей більше не буде» розповідає про кохання, яке спопеляє. Коли без нього ніяк і разом з ним не під силу. Коли втікаєш від любові, та розумієш, що вона проросла в тобі раковою пухлиною, що можна дременути подалі - в інше місто чи країну, але від себе втекти неможливо. Розповідь просякнута самотністю, яка є постійною супутницею героїв як на багатолюдних вулицях Києва, так і в затишних кав’яреньках Львова. Із перших рядків розумієш, що добром тут не завершиться і що не завжди в житті, як і в коханні, буває happy end.

Сергій Гридін у своїй «Євці» розповідає історію кохання сучасних Ромео і Джульєтти, де він – простий слюсар, в якого в кишенях гуляє вітер, а вона – донька заможних батьків. Ніхто в цій парі закоханих не є досить сильним, щоб боротися за своє щастя. Як наслідок, ворожі сторони примиряються, та якою ціною?

Наталя Савчук в оповіданні «Патологічно зрячі» розмірковує про людей, які не вміють кохати, і про тих, що думають, що вміють, але насправді це не так; про тих, хто плутає любов із тілесним потягом; про кохання у великому місті та нудьгу, про пошуки сенсу життя в коханні та заміну його посередніми віршиками, як-от: «Вот режу вены. Капает на стол…» А ще письменниця вразила деякою пікантністю, коли ввела до свого оповідання гея Адама, який користався вродою своєї подруги, щоб «ловити» на неї собі хлопців.

Софія Бенза своєю історією «Не відпущу» на досить оптимістичній ноті завершує збірку оповідань «Любов така». Трапляється, що до коханої людини – рукою подати, але якраз оту відстань займає бездонна прірвою. Інколи через банальну гордість не може бути щасливим ніхто, бо попередні стосунки не відпускають, а нові – не захоплюють. І як важливо, щоб хтось один нарешті вирішив: «Не відпущу. Навіть якщо проганятиме останніми словами…»

Любов прекрасна, бо вона щоразу різна, абсолютно унікальна і не схожа на чиюсь. Нехай же у вашому житті всі історії кохання завершуються happy end’ом.

Віоліна Ситнік

Письменниця 

author photo
poster